Жити там, де пахне книгами

  • Тисячі книг у хаті – не кожен може таким похизуватися. Домашніх бібліотек в Івано-Франківську тепер лишилося не так багато: людям нема кому то передавати, нема де тримати, а хтось навіть викидає книги на смітник.

    Бібліотека Ганни Карась

     Місця вдома стає все менше

    «Е, ні! – сміється письменник Євген Баран. – Ні за що не погоджуся, що електронні книги можуть замінити паперові. Достатньо одного катаклізму, і від електронної книги нічого не зостанеться». 

    Пан Євген каже, що тепер домашні бібліотеки лишилися переважно в письменників і науковців. Хоча ще років 15-20 тому великі колекції книг можна було знайти не тільки в них. Як правило, це був типовий набір українсько-радянського інтелігента 60-90-х років.

    «Ще давніше одна журналістка запропонувала мені поїхати до людей у Франківську, котрі здавали свої бібліотеки, – говорить письменник. – Переважно це були старші жінки. Не мали кому передати, не мали де тримати. У кращому випадку – зносили в підвал. Книги були зібрані в мішках, там було багато цінного. Я тоді багато книг віддав у Спілку письменників, до міських бібліотек, дещо взяв собі».

    Євген Баран розповідає про місцевих науковців, які мали вдома так багато книг, що аж спали на них. У пана Євгена їх не настільки багато, але місця в оселі стає все менше. У будинку в селі біля трьох тисяч книг, вдома у Франківську – десь чотири тисячі. А ще понад чотири тисячі книг були в кримській квартирі, але все пропало – торік місцева влада без попередження приватизувала ту хату. Не так шкода помешкання, як книг. Частину книг письменник був змушений винести в гараж – просто нема де вже їх класти.

    Євген Баран

    Домашня бібліотека Євгена Барана аж трьома мовами: українською, польською, російською. Серед книг є цінні польські стародруки, які йому одного разу пощастило надибати в місцевому «Букіністі». А найстаріша книга – барона Гвідо Батаглія, який у 1865 році написав нарис «Тарас Шевченко. Нарис життя і творчості». Є вся україніка кінця ХІХ – початку ХХ століття. Є хороша мемуаристика і епістолярна література. Іноді чоловік знаходить щось цікаве і на «п’яному базарі».

    Євген Баран каже, що не має кому передати свою бібліотеку, донька байдужа до книг. «Скоро у нас буде так, як за кордоном – книги опиняться на смітниках, міські й обласні бібліотеки теж не гумові, – каже письменник. – Кілька років тому в місто приїжджав франківець Ігор Цісик, який живе у США. Привозив книжки з діаспори. Знаєте, звідки він їх узяв? Тамтешні внуки-правнуки власників величезних українських бібліотек просто викидали їх на смітник. Причому там було багато стародруків, рідкісних видань. Ігор вишукував те все по смітниках».  

    Коли книги витісняють з хати

    Свою бібліотеку мистецтвознавець, науковець Ганна Карась збирала все життя. Чого тут тільки нема: повне зібрання Франка, Лесі Українки, Пушкіна, Толстого, а ще багато фахової літератури з музикознавства, менеджменту культури, педагогіки, психології, філософії, є навіть скопійовані матеріали з книг із різних куточків світу, які науковець везла додому цілими мішками.

    Загалом у її домашній бібліотеці є понад п’ять тисяч книг. Пані Ганна досі не шкодує на них грошей. Вже вся хата забита книгами, а це аж три кімнати. Навіть на кухні вони є. «Книги мене витісняють з власного дому», – сміється жінка. 

    Попри це вона обожнює копошитися поміж своїх книг, перебирати їх, перечитувати, тим паче це весь час потрібно для наукової роботи. Часто шукає одне, а знаходить щось зовсім інше і туди поринає – так непомітно може минути кілька годин.

    Пані Ганна вже звикла: хто б не прийшов до її дому, найперше дивується величезній бібліотеці. «А одного разу, багато років тому, ще коли я працювала заступником міського голови, була одна жінка на роботі, котра дуже напрошувалася до мене в гості, – сміється Ганна Карась. – Вона уявляла, що я живу в хоромах, де повсюди кришталь. Зрештою вона таки прийшла до мене, і ви би бачили, яка була розчарована: «Я думала, що тут іранські килими й італійські меблі, а тут лиш самі книги…»

    Ганна Карась

    Ганна Карась каже, що звичка читати на ніч виробилася в неї ще з дитинства. Де б вона не була, навіть дуже втомлена чи десь на відпочинку – перед сном мусить прочитати бодай кілька сторінок. «Я не можу інакше, – усміхається вона. – Це як релакс, як снодійне».

    Добре читається під час дощу

    «Ми любили читати, причому вся родина читала», – каже політик Роман Ткач. Культ книги йому передав батько. У рідній Ямниці ще десятки років тому були кілька людей, які насмілювалися збирати заборонені книги і з якими, відповідно, не дуже дружила радянська влада. Тато Романа належав до тих людей, тому вже у 12-річному віці хлопець прочитав «Чорну раду» Пантелеймона Куліша.

    «Пам’ятаю, батько приніс її додому, загорнуту в газету – аби ніхто не побачив, – усміхається Роман Ткач. – Також у нас був «Кобзар» передвоєнного видавництва, там радянська цензура ще не встигла вилучити «Розриту могилу». Взагалі в ті роки читалося все, що пощастило дістати: «Робінзон Крузо», детективи Агати Крісті…»

    Навряд чи пан Роман тоді міг бодай подумати, що через багато років матиме у себе величезну колекцію «Кобзарів», кожен з яких є цінним і рідкісним. Перший «Кобзар» чоловікові подарували ще 20 років тому на день народження. Книга була 1914 року видання. Відтоді колекція поповнилася ще на дві сотні «Кобзарів», про кожного з них Роман Ткач може розповісти якусь цікавинку. Цінна колекція зберігається вдома у спеціальному стелажі висотою аж три метри. Окрім «Кобзарів», у домашній бібліотеці є ще дуже багато різних книг – лише те, що подобається читати пану Роману.

    «Де я їх тільки не знаходив, – усміхається він. – Якось на «п’яному базарі» надибав свідоцтво про народження, датоване 1911 роком і підписане батьком Степана Бандери. Я його купив і віддав до музею. Багато книг мені дарують. Часто телефонують з крамниць, коли з’являється щось раритетне. Недавно продавці букіністичного магазину розповіли, що знаний у Франківську професор здав 50 томів Франка, бо потрібні були гроші. До речі, маю кілька «Кобзарів», які так само мені продали науковці, але вони віддавали їх, ніби власних дітей: «Романе, я тебе дуже прошу – лише в добрі руки. Не на перепродаж».

    Роман Ткач тепер все частіше читає в електронному форматі, але каже, що паперова книга все одно незамінна. Кращої справи для нього нема, ніж зачинитися у власному кабінеті вдома і переглядати свої книги, особливо, коли за вікном дощить.

  • «Навіть книжку радянського періоду я не можу спалити чи викинути на смітник. Це для мене табу, – говорить чоловік. – Якось я думав здати їх на макулатуру, але потім усвідомив, що все одно це клапоть історії».  

    Книги і тато

    Коли проректор Університету Короля Данила Олег Андрухів розповідає про свою домашню бібліотеку, яка налічує понад тисячу книг, то найперше згадує тата. Він був доктором історичних наук, тому вдома завжди було багато книг, цінних архівних матеріалів, навіть література кінця ХІХ століття.

    «Тато був особливим у родині, а може, й у цілому селі, – розповідає Олег. – Бабуся була неграмотна, а дідусь мав за плечима лише чотири класи в школі. Пам’ятаю, тато, ще будучи студентом, написав невеличку брошурку про Івана Мазепу і привіз примірники до рідного села – аби роздали людям і ті читали. А через деякий час, коли знову навідався додому, то побачив клапті нарізаної брошури в туалеті. Для батька це була сильна травма».

    Олег з дитинства ходив із татом по архівах, бібліотеках. Словом, виріс серед книг. І в маленькій двокімнатній квартирі повсюди були книги, Олег навіть мав їх замість іграшок, наприклад, будував книжкові фортеці. До речі, у школі історію України і рідного краю він вчив саме з батькових посібників.

    Олег каже, що став науковцем виключно в пам’ять про тата. І велика домашня бібліотека так само згадка про нього. Улюблена книга тут – «Основи християнської моралі», яку в 90-х написав тато і присвятив своїм дітям. До речі, він перший, хто в незалежній Україні почав писати на цю тему.

    Також Олег розповідає про колекцію, яка налічує близько двох сотень різних видань світових класиків. У науковця вдома вона опинилася ще на початку 90-х. Єврейська сім’я, яка тоді жила по сусідству, виїжджала до Ізраїлю і продавала такий комплект, оскільки мала їх аж два. На той час це була неймовірна цінність. Олегів батько заплатив сто доларів – захмарна сума в ті часи. І це попри те, що вдома й так не було грошей. Але тато не вагався ні секунди: «А ось це нехай буде для дітей».

    Тепер Олег поповнює бібліотеку бізнес-літературою, виданнями з мотивації і реклами. «Я не читаю все підряд, – каже чоловік. – Ось, наприклад, з нещодавніх – книга Володимира Тарасова «Технологія життя. Книга для героїв», яку порадив мій фінансовий директор. Тут є настанови на кожен день, котрі поєднують мудрість давніх традицій з останніми досягненнями психології і менеджменту, книга для тих, хто хоче змінити свою країну або й цілий світ».

    Книги теж дихають

    «Ні, я не думаю, що в нас найбільша у місті домашня бібліотека, – усміхається доктор філологічних наук Степан Хороб. – От у покійного Петра Арсенича була дійсно потужна бібліотека. Але після його смерті ті книги розійшлися навсібіч поміж людьми…»

    Знані в Івано-Франківську науковці Степан і Марта Хороби почали збирати книги ще в студентські роки. У меблевих стінках стояв не красивий посуд, як тоді було модно, а книги. Степан Іванович найперше вишукував видання про драматургію, мистецтво, а дружина дуже любила поезію. Майже кожну книгу підписували.

    Науковець пригадує, як разом з Юрієм Винничуком ходили до літературної студії, а потім до букіністичних крамниць. Часто люди здавали туди дуже рідкісні видання. За деякі з них можна було навіть загриміти до в’язниці.

    Тепер усі книжкові скарби Хоробів, а це понад сім тисяч книг, красуються в окремому кабінеті у їхньому домі. Пан Степан захоплено розповідає про кожну полицю з книгами, має цілий оберемок цікавих історій.

    «Знаєте, книги теж дихають, – усміхається Степан Іванович. – Кабінет весь час провітрюємо, навіть узимку раз на день обов’язково відчиняємо вікно».

    Донька Соломія – так само науковець і любить книги, але дівчині найбільше до душі жанр фантастики. Її кімната уже заповнена такими книгами.

    «Так, я погоджуюся, що сучасний світ стрімко змінюється і треба бути гнучким, зараз не може бути так, як, скажімо, десять років тому, – каже науковець. – Але, як на мене, читати електронну книгу – це ніби дивитися виставу по телевізору. Бракує живого спілкування, розумієте?»   

    Наталя МОСТОВА

  • Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!