Любомир Фединяк ще з лютого 2015 року брав участь у антитерористичній операції в найгарячіших точках на карті цієї війни. Був абсолютно свідомий, заради чого і кого туди йшов. Отримав звання молодшого сержанта і був командиром відділення.
Повернувшись додому, працював на посаді заступника директора з виховної роботи Калуського політехнічного коледжу. Для зміцнення здоров’я дітей та молоді в с. Кропивник зробив справжній стадіон.
З початку повномасштабного вторгнення ворога на рідну землю, знову, не роздумуючи, взяв до рук зброю і став на захист рідної держави.
“Зв’язок з гранатометником гірсько-штурмового відділення гірсько-штурмового взводу пропав на початку березня. Уся наша громада надіялася і чекала… Лише б був живий… Та, на жаль, гірка новина про загибель нашого захисника підтвердилася”, – йдеться в повідомленні.
Герой України мужньо та саможертовно поліг 7 березня 2022 року під час наступального бою з військовими формуваннями Росії поблизу с. Слобода-Кухарська Київської області.
Я люблю радіодиктанти національної єдності. Люблю спостерігати, як вони змінювалися з часом: формат, зміст. Люблю нашу університетську підготовку до них. Люблю, коли за наші парти сідають студенти, викладачі, відомі люди. Люблю, коли ми всі ось так разом пишемо. Цікаво потім спостерігати і за баталіями щодо (не)такого тексту і щодо (не)такого читання. Різні роки – різні
«А чи потрібна їм правда?» – це питання лектор поставив організаторам перед тим, як почати розповідати про «Моніторинг наративів у мережі, дезінформацію». Ми говорили про Польщу, але він кілька разів повторив, що ці тенденції є й в інших європейських країнах. Хтось, як буває, нічого не зрозумів. І я теж перед тим, як писати цей пост,
Ми дуже рідко раніше говорили про смерть. Майже ніколи. Лиш тоді, коли безпосередньо стикалися з нею. Зараз такі розмови почастішали. На жаль. Жити доводиться в часи, коли вона постійно дихає в спину. Страх, про який ми мовчали Не те щоб я вдягала рожеві окуляри щодо безсмертя, ні. Але завжди старанно відганяла від себе думки про
В 2022 році моє місто знаходилось в 100 кілометрах від лінії бойового зткнення — глибокий тил на заході Донецької області. Покровськ, Добропілля, Білицьке, Білозерське і сусідні містечка й села стали прихистком для тисяч вимушених переселенців зі зруйнованих та окупованих населених пунктів. Звісно, близькість фронту відчувалась в усьому — літаки в небі, важка техніка транзитом, пікапи