Андрій НЕГРИЧ: «По життю треба йти тільки з посмішкою. І головне – щирою»

Негрич Андрій Дмитрович. Народився 12 квітня 1983 р. в Івано-Франківську. Батько – з Делятина, мати – львів’янка. Велику частину свого дитинства провів у бабусі в горах. Навчався в ЗОШ №18, потім – у ІФНТУНГ на кафедрі економіки. Через несумісність свого характеру з «системою» навчання не раз мав розбіжності та конфлікти з викладачами та деканами університету, але, попри все, завдяки своїм здібностям закінчив навчання з високим випускним балом.

Після другого курсу перевівся на заочне відділення, щоб пройти строкову військову службу в ЗСУ. Служив у військово-повітряних силах ЗСУ. Спочатку в навчальному центрі, а потім у бойовій частині. Частину життя присвятив спорту. Дисципліною, в якій здобувалися перемоги, стала важка атлетика, а саме – жим штанги лежачи. Має медалі з чемпіонатів Європи, світу.

Одружений, батько трьох дітей.

Отримавши роботу у всесвітньо відомій компанії «ІКЕА», багато подорожував. Побував у понад 30-ти країнах світу, познайомився з іншими культурами. Допомогло в цьому знання англійської мови, адже у школі вчився в класі з поглибленим вивченням іноземних мов.

Перші вірші Андрій Негрич написав ще в шкільні роки, але потяг та хист до написання поезії по-справжньому проявилися вже у дорослому житті. Саме в подорожах за кордон.

 

– Ти недавно презентував книжку віршів “Генезис”. Що сподвигло тебе до поезії?

У самій книжці і є відповідь на це питання. Навіть назва про це говорить. Мені важко одною фразою відповідати на запитання, та й взагалі у всьому я ціную комплексні підходи. Тому на цей «сподвиг», як ви кажете, можна дивитись з кількох сторін. З одного боку, це якесь природне вміння формувати самі вірші, з другого – це «Генезис» моєї особистості, ще з іншого – частина безкінечного діалогу з всесвітом чи світом, який веде кожна людина. А взагалі все – в самих віршах, все в них.

А що таке вірш? Деколи це глибоке почуття, деколи – коротка та надзвичайно сильна емоція. Коли щось з цього б’ється всередині мене, як наслідок, воно виливається в слова, і виходить поезія. Поезія як спроба приборкати почуття, як спроба їх передати. Ну і, ясна річ, це життєві події та той спектр почуттів, які вони нам приносять. Страх, відчай, розпач, радість, любов… Все може трансформуватися в неї. А ще це хороша медитаційна практика.

– «Генезис»… Давай детальніше, чому цей діалог зі світом, який ти ведеш, саме у віршах і яку реакцію ти отримуєш у відповідь, адже це діалог?

Для мене більш важливим є енергетичний рівень. Тому якщо говорити про відповіді світу, а радше мені імпонуватиме слово «всесвіту», то вони не є словесними. Це щось, що я отримую на тонкому рівні. Настрій, для прикладу, або, як кажуть, «пруху», хороших людей на шляху, якісь відкриття сенсів, яскравіше розуміння себе та інших, самого життя та ролей людей у ньому. Якщо писати про любов, будеш більше її розуміти. Її природу, прояви, відтінки. Якщо писати про психологію поведінки людини, яка зрадила довіру, то зможеш зрозуміти її мотивації, ближче побачити свої реакції, глибше пізнати себе, навіть виправити якісь свої помилки і, як наслідок, стати кращим.

Це і буде той самий діалог із всесвітом. Щодо людей, то деколи нам не вистачає часу сказати одне одному все, що ми хочемо сказати. А деколи не вистачає сміливості. Та й собі ми не завжди говоримо правду. Тому вірші – то моя партія в тому діалозі. В них формулюється те, що важливо, те, що я хочу, щоб було, залишилось, або просто пішло від мене. Як в якій ситуації. Ну, а чому саме вірші – скоріше за все, маю тільки одне пояснення: вони просто заплітаються у мене в голові. Слово ловиться за слово, і виходить вірш.

– Давай про містику – «просто заплітаються в голові»… Це буває в певні моменти? Які це моменти і що потрібно тобі для натхнення? Що таке натхнення взагалі, у твоєму розумінні?

Ну, якщо додати трошки містики, то перше, про що мені хочеться сказати, – це ефір. Потойбічне просторово-енергетичне середовище, в якому живуть егрегори. Кожен може налаштуватися на взаємодію з ним та «скачати» пару треків. Але давайте не будемо ускладнювати, повернемось у наш світ. Я виділю якусь одну ситуацію, точніше, стан як приклад, з якого може прийти натхнення. Нехай це буде любов. Стан душі, який всім, я надіюсь, є зрозумілим. Здатність її відчувати і буде тим натхненням. Більш уважне її сприйняття дає те, про що ви запитуєте. Момент для цього не є важливим, так як ніяких спеціальних місць чи часу, щоб відчувати її, не потрібно. Тому і синтезувати з почуття слова, вірші можна в будь-який момент. Головне її відчувати та створити умови, щоб те світло, енергія, яку вона дарує, прийшли до тебе.

Ну, і виділю ще ступінь заглиблення як фактор. Чим більше ти «пірнеш» у щось, тим об’ємнішим буде твій досвід про це. Не всі є відважними віддатися любові. Капітулювати під її впливом. А там, далі, і буде нове розуміння самої любові, витягнувши яке, ти зможеш піймати натхнення за хвіст. Для натхнення потрібно бути живим, здатним відчувати. Не боятись себе та бути цікавим до себе, до свого сприйняття. А найголовніше – не ховати в собі світло. Не закривати ту енергію, яка тобі прийшла.

– Інтернет відкрив певний ящик Пандори стосовно конструювання текстів. Якщо раніше, щоби стати літератором, потрібно було пробиватись на люди через фізичний друк книжки, то тепер поле відкрите всім. Як відрізнити літературу від графоманії, на твою думку?

То є однозначно відчутно. Ну, як мінімум, мені. Гарне формулювання – то не завжди література, а література – то не завжди гарне формулювання, але баланс зводить все в гармонію. Перше і найбільш помітне мені в таких випадках – то відсутність чи присутність життя в тих словах. Який би не був конструктор, якщо він це не проживає, йому важко передати. А якщо текст беземоційний, тобто за ним стоїть тільки сухе формулювання, хоч і красиве, я це відчуваю. Хоча кажуть, що нейромережа написала «Ромео і Джульєтту», тому хто його знає, може, ми стоїмо на порозі зародження нового, затребуваного мистецтва.

Та якщо скористатись класичним порівнянням, то я – перший в рядах тих, хто відчуває епоху фаст-фуд-культури, бо бачу рівень зацікавленості поезією читачів. 10 правил успіху, 15 заповідей багатства, 12 мудростей суфіїв – це те, що поміщається в голови сучасних читачів, як ви кажете, «ящику Пандори». Звідси і розвиток самої літератури, ну, чи графоманії. Не впевнений, що з мене гарний критик, тому залишимо більш глибокі роздуми про рівневість тим, хто цим займається. Додам лиш одне. Головне, щоб писали. У дії народжується результат. Сьогодні це графоманство, а завтра вже переходить в літературу. Аби щиро лиш.

– Існує точка зору, що якби духовним батьком українців був не Шевченко, а Котляревський, все б у нас в мізках було по-іншому. Прокоментуй, будь ласка.

Однозначно. Але це якщо дивитися з точки зору транслювання позицій автора в масовій культурі. То як НЛП. Такий собі образотвірний гіпноз. Тому не можна сказати, що впливу на суспільство немає. Та це про макро. З особистісним формуванням трошки інакше. Кожен сам собі формує духовних батьків. Тому якщо вибір не твій особистий, то і вплив на тебе не є настільки прямим, щоб вважати його основоположним. От і результат. А мізки – то взагалі незвідане. Скільки їх не аналізувати, все одно залишається зона сутінків. Що казати про цілу їхню купу! Тут більше питання не до Шевченка та Котляревського.

Хто із сучасних українських поетів є Поетом, ти міг би свій «топ» назвати?

Поетом є кожен, хто пише вірші. Хтось більш успішний в просуванні себе як автора, хтось – у написанні самих віршів, комусь вдається поєднати і те, і інше, але кожен, хто пише вірші, вже поет. Ну, для розуміння: уявіть собі завод, стоять станки, біля них люди точать щось з якогось матеріалу. Хтось робить це вже роки, а хтось перші дні. Всі вони в моєму розумінні – токарі. Те саме з віршами. Поет – це слово, яке визначає рід занять людини. А якщо ви в сенсі піднесення чи недооцінювання когось, то я вам скажу, що це не більше, ніж справа смаку та, часто, здатності до розуміння твору. Кожен твір – це прекрасна річ. Це робота автора. Його «дитина».

Так званого «топу» в мене немає. Є ті, кого я читаю, і ті, кого я ще не встиг для себе відкрити. Серед них є ті, які мені «лягають» на серце, і ті, до свідомості яких я ще не доріс, ну, або вже переріс. З того всього кожен автор має більш та менш вражаючі для мене твори. Тому це не сформований постійний перелік, а динамічний процес. Імена? Іздрик вражає експресіонізмом, Гнатів – холодною емоцією, Андрухович – якимись неймовірними римами, Прохасько, Карпа, Жадан… Ми зараз багаті на твори та авторів.

– Чим заробляєш собі на життя? У поетів зазвичай якісь смішні професії.

Де я лиш не був і що я лиш не робив! Послідній довгий забіг довжиною у чотири роки був у відомій шведській компанії. Я займався безпекою підприємств. Паралельно я завжди намагався сформувати фінансову незалежність, щоб питання грошей не обтяжувало мою особистість. Тому зараз у нас з дружиною є сімейний бізнес. Час від часу я пробую аналізувати якісь бізнес-проекти, вигадувати якісь стартапи, підчитую щось з неофінансових тенденцій. Деколи розраховую інвестиції в уявні проекти, граюсь з різними ідеями. Та наразі дохід сформований сімейним бізнесом, і в комерцію я не поспішаю. Хочу дати більше часу своєму творчому «я». Хотілося б, щоб поети заробляли своєю творчістю, та зараз я «копну пласт».

– Якби тебе привселюдно назвали поетом, що б ти відчув, яку емоцію?

Я навіть пам’ятаю, коли це відбулося вперше в моєму житті. А ще пам’ятаю, як до мене вперше звернулись по батькові. Відчуття подібні. Незвично, незручно, по-новому. Потім якось звикаєш. Відштовхнувшись від попередніх відповідей, скажу: це просто визначення роду занять людини. Це не титул. Тому це незвично тільки спочатку.

– Існує твердження про еволюцію від поезії до прози. Прокоментуй, будь ласка.

У мене щось подібне виходить, як у тому твердженні. Хоча проза в моєму випадку була першою. Я ніде її не публікував, і вона здебільшого була якимись приватними формулюваннями. Але з неї починалось моє авторство. Потім проза закрутилася у вірші. Зараз чомусь знову тягне до прози. З власних спостережень скажу, що не все, що хочеться написати, підходить до віршованих творів. З прозою – те саме. Якось воно кожне на своє лягає. Деколи я хочу написати прозу, а виходить вірш, деколи для вірша не вистачає рими, і виходить проза. Тому послідовність – то вже не так важливо. Однозначно, ці речі разом десь живуть.

– Наскільки важливою для тебе є реакція на те, що ти робиш?

Колись я частіше поглядав у боки, зараз майже цього не роблю. Пам’ятаю, як відсилав вірші друзям та питав їх думку. Чекав оцінок, критики, реакцій. Зараз це відійшло як еволюційний етап. Мені дуже приємно, коли мої вірші подобаються читачам, але я не чекаю ніяких реакцій, я творю. Сам процес мені приносить задоволення. Я пишу не заради реакції, а заради творення. Це насправді дуже цікавий процес. Він повний. Ну, коли розуміють, про що я, це тільки додає наснаги. Головне в цьому не старатися сподобатись, а старатися створити щось естетичне. Щось красиве, тонке, ліричне. Ну, або надривисте, бурхливе, суперечливе, нахабне, якщо хочете. Зуміти архівувати у слова енергію. Ось що важливо для мене!

– Що дає тобі мотивацію жити?

Ох ті мотивації! Різні бувають дні, різний настрій, обставини. Ясна річ, що саме життя в моєму баченні не потребує мотивацій, бо вже само по собі є мотивацією. А от твої дії, скеровані на якісь досягнення, – то вже інше.

Сім’я – то номер один. Моя дружина, мої діти. Любов до них може обґрунтувати потребу в найбільших досягненнях та позбавленнях. Бажання залишити щось по собі. Бажання ділитись чимось з людьми. Бажання осягнути щось нове, стати кращою версією себе. Бажання подорожувати за горизонт своєї свідомості. Зрозуміти вищі рівні мудрості. Ось мої мотивації. Якась їх частина, принаймні.

– На твою думку, феномен «Фейсбуку» дав поштовх сучасній українській літературі чи це занизький жанр і там немає гідних авторів, які не позиціонують себе літераторами?

«Фейсбук» – то взагалі велика штука, просто використовувати його треба правильно. В руках сучасної людини значно більший інструментарій, ніж будь-коли до цього часу. Прогрес разом з його гаджетами, віджетами, платформами, екосистемами, стартапами та іншими трендами й можливостями – це рушійна сила, і літератури в тому числі. Уявіть собі письменника XVIII століття з бідної сім’ї, який не в змозі навіть купити чорнил та паперу, щоб написати збірку. А тепер порівняйте його з сучасним письменником. А уявіть, скільки невиданих авторів залишились непізнаними! Десь тут, у такій площині, буде початок моєї відповіді. Я бачу в тому тільки добре. А про рівні не буду. Бо, як і казав раніше, немає поганих поетів чи письменників, всі твори прекрасні, їх просто треба зрозуміти. І ще. Саме у «Фейсбуці» я відкрив для себе не одного автора та познайомився з його творчістю. Не те, що гідних, феноменальних повно.

– Хто і що тебе ще радує в цьому житті?

Цей список величезний. Деколи стою і дивлюсь на небо, і вже щасливий. Я би то всьо трансформував у саме поняття «вміти радіти життю». Як вмієш – то радієш, а як не вмієш – то й не зрадієш. Сама рима підказує відповідь. Десь тут поруч, відчуваю, починає літати муза і щось мені нашіптувати. Я щасливий, що можу так казати. І це вже є той стан радості. Життя всіяне щастям, лиш помічай його. Дитячий сміх вдома, погляд коханої дружини, рідні люди, рідні місця. Подивіться тільки на наші Карпати. Хіба цього мало, щоб бути щасливим? Та хоч з повітря то щастя синтезуй, лиш захочи.

Бувають різні ситуації. Сумно не раз буває. Близьких втрачаємо, рідних, коханих, але по життю треба йти тільки з посмішкою. І головне – щирою.

– Міг би на завершення щось зі свого процитувати, аби файна крапка була?

Звичайно, ось вам фрагмент мого вірша, який, як на мене, підійде до нашого позитивного закінчення розмови:

Для тебе є в світі найкраще з всього,

Тобі тільки треба усе прийняти,

А щоб це зробити, учись у Нього,

Що хочеш самий – те подарувати.

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ