Той, що жив лише за покликом серця. Він тричі заглядав у вічі смерті, однак вдавалося вислизнути. А того разу не вдалося. Калуський «айдарівець» Василь Боднар із позивним Югослав назавжди заплющив очі у Щасті – місті, де так забракло щастя.

Брати

Були собі два брати – Василь та Андрій. Останній молодший аж на 10 років, але завжди наче наздоганяв старшого, рівнявся і мав за приклад. І військовим став через брата. Коли ще був геть малим, приїхав до нього із батьками у Севастополь, де той служив у десантно-штурмовому батальйоні, й побачив свого Василя у камуфляжі – той якраз складав присягу. Кремезний, статний і гордий. Саме тоді Андрійко твердо вирішив: буду воякою, як брат – щоб пишався мною. Минуло багато років. Обоє братів – у камуфляжі. Обоє – відважні воїни. Андрієва мрія здійснилася – брат пишається ним. Ось тільки більше ніколи не зможе про це сказати.

Старший сержант, командир відділення 24-го батальйону територіальної оборони «Айдар» Василь Боднар у віці 42 років загинув у ніч на 27 вересня 2014-го під час мінометного обстрілу на блокпості в місті Щастя поблизу Луганська.

Указом президента України від 28 червня 2015 року за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Василь Боднар нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

У 1991 році проходив строкову службу в Севастополі, у військово-морських силах України. Потім залишився в армії, брав участь у миротворчих місіях ООН. Служив у складі миротворчого контингенту ООН в Югославії, нагороджений медаллю. Був активним учасником Революції гідності у складі 8-ої «афганської» сотні, охороняв у Київській міській лікарні №17 поранених на Майдані – від «посягань» правоохоронців.

Одразу після революції рушив захищати країну разом із добровольцями «Айдару». Брав участь у звільненні міст Щастя, Луганськ, Металіст.

«Найгірше – що загинув не під час бойових дій, а в час так званого перемир’я», – обурюється брат Андрій Боднар, офіцер Мукачівської військової частини, боєць 128-ої окремої гірсько-піхотної бригади.

«Скоро побачимося»

Молодший Андрій рано пішов з батьківського дому – вже в 13 років поїхав вчитися до військового ліцею, потім служив у різних містах… Нагода зустрітися зі старшим братом випадала нечасто. Тож ті рідкісні миті були такими цінними.

Коли бачилися, завжди грали в шахи – ще з дитинства боролися між собою за першість. Колись весь час перемагав Василь, але з роками Андрій набрався досвіду, й усе стало навпаки. Коли брати згадували своє негласне «шахове» суперництво, обоє реготали.

Перед загибеллю брата Андрій не бачив свого найріднішого аж рік. І хоча підрозділи його військової частини були на Донбасі, проте за кілька місяців війни брати так і не зустрілися. Андрій розповідає, що був шанс зустрітися у вересні, але до міста Щастя, де воював брат, його так і не відправили.

У складі батальйону «Айдар» Василь разом із побратимами протягом трьох місяців крок за кроком відвойовували загарбаний Донбас. Звільнили міста Щастя, Луганськ, Металіст. А потім усього за тиждень українські військові втратили відвойовані позиції. Василь дуже злився, бо вони стільки зусиль вклали у звільнення тих міст.

Брати по телефону розмовляли нечасто. В останніх розмовах Василь нарікав, що вояки батальйону змушені щодня у бою відстоювати дорогу, яка пролягає до луганського аеропорту. «Андрію, а де армія? – кричав у слухавку старший брат. – Де українські війська?»

Василь також розповідав братові, що тричі мав загинути, але дивом вдалося вціліти. Казав: «За мене, мабуть, хтось дуже щиро молиться». Першого разу танк підірвався на фугасі. Вдруге у нього ледве не потрапила граната. Проте встиг вчасно відбігти, тож його тільки контузило. Про третій – чомусь так і не розповів.

«Ще югославська війна залишила сліди на тілі брата, – каже Андрій. – Осколки потрапили у плече, обличчя та біля брови. З плеча медики осколок витягнули, а той, що під бровою – ні. Не було часу. Василь відмахувався: щойно повернеться з війни, все зробить».

Брати часто розмовляли про війну в Україні. Але Андрій каже, що не хоче того згадувати: «Розумієте, зона воєнних дій – це таке місце… Основне завдання – вижити і знищити противника. Будь-якими способами. Тепер воюємо трохи по-іншому – вчимося на помилках, які призвели до значних людських втрат. Тепер вояки інакше ставляться до вищого командування. Вже ніхто не чекає дозволу стріляти. Спершу дається відсіч ворогові, а потім уже доповідають начальству і обґрунтовують свої дії».

Останніми словами, які Василь промовив до брата під час телефонної розмови були: «Скоро побачимося».

Біль від утрати брата й досі пече Андрія. Тим паче у бійця постійно гинуть друзі на війні. А найважче, як зізнається калушанин, дивитися у вічі їхнім вдовам.

Миротворець

Батько загиблого Федір Боднар каже, що син з дитинства був самостійним і впертим: як задумає, так і зробить – хоч кіл на голові теши. Ще коли був геть малям, мав років п’ять-шість, то таке утнув, що батьки мало не посивіли. Гуляючи в дворі, Василько десь почув, що Івано-Франківськом почали курсувати нові тролейбуси. Цікаво ж! Малий сміливець, довго не думаючи, сів на автобус, дістався до обласного центру, відшукав той розрекламований тролейбус і гайда кататися. Катався цілісінький день. Коли почало смеркати, розумне хлоп’я стало на узбіччі дороги в тому напрямку, що на Калуш. Якась добра пані взяла його з собою в автобус і так допомогла Василеві дістатися додому. Ох і отримав же він тоді від тата на горіхи!

Змалечку Василя батьки частенько сварили за подерті у хлоп’ячих бійках футболки і куртки. Він не був агресивним юнаком, але вмів вправно битися, адже займався боксом, а ще любив справедливість. Так і виходило, що ту справедливість надто часто доводилося відстоювати кулаками.

Обох хлопців батьки виховували в патріотичному дусі, хоча, як зазначає Федір Боднар, любов до Батьківщини передалася на генетичному рівні: в родині було вдосталь відчайдушних «бандерівців», які десятками років прагнули до визволення країни з-під гніту. Багатьох родичів вислали у Сибір.

У грудні 2013-го Василь не знаходив собі місця: «Чого я ще сиджу вдома? Чого й досі не на Майдані?» Вже через кілька днів був у столиці.

«Під час конфліктних ситуацій він постійно всіх намагався примирити», – розповідає колишній комендант калуського наметового містечка на Майдані Іван Стратієнко, який майже з самого початку революції був із Боднарем у столиці. – Пам’ятаю, Василь нерідко мені повторював: «Дядя Ваня, як будете рушати в бій чи на барикади – без мене не йдіть».

Хоча Боднар не був із тих, що бездумно кидаються на амбразуру – рішення приймав швидко, але виважено. Говорив тільки спокійним тоном. А ще – завжди з’являвся вчасно і коли найдужче потрібен.

Колишній боєць батальйону «Донбас», а нині воїн підрозділу УДА «Чорний туман», калушанин Володимир Безрукий теж був із Боднаром на Майдані, хоча познайомилися вони ще на війні в Югославії. Тоді земляк одразу сподобався Безрукому: щирий, відкритий і людяний.

Під час Революції гідності Василь не раз морально підтримував Володимира. Особливо допомагав у миті відчаю, коли здавалося, що краще вже не буде. Боднар казав: «Сьогодні в тебе думки похмурі. А завтра все мине – от побачиш. У житті завжди так відбувається».

Як згадує Безрукий, коли треба було вирішити якусь сутичку, зазвичай кликали Василя, бо він з «афганської» сотні – до них прислухалися найбільше, адже ті завжди вміли грамотно розсудити.

Про синове рішення йти на війну Федір Боднар каже категорично: «Як батько, звісно, шалено тужу за ним, але усвідомлюю: син зробив правильно, за покликом серця. Він просто не вмів по-іншому».

Наталя МОСТОВА