Причиною цієї поїздки до Делятина стала помилка.

 

У минулому номері газети в статті «Гніздо Сича» було надруковане фото розкішного котеджу, який голові обласної ради Олександру Сичу, як з’ясувалося, таки не належить. Наслідком прикрої плутанини, на жаль, стали некоректні й такі, що не відповідають дійсності, висновки про невідповідність доходів і витрат голови обласної ради. Оглянути його родинне обійстя й переконатися в цьому редакцію «Галицького кореспондента» запросив сам Олександр Сич.

Хата й земля, які дружина голови облради Галина Сич успадкувала від матері, розташовані в Делятині на схилі невисокої гори Поломи. Гора отримала назву через численні рівчаки від потоків, які густо посікли, поламали її боки, починає екскурсію Олександр Сич.

На невеликому подвір’ї дві будівлі – маленька хата, збудована на фундаменті для літньої кухні, чи, як кажуть гуцули, дідорні, і сауна. Обидві – з дерева, видно, що нові. Перед сауною – галявинка площею не більше 4 соток, за нею – незакінчений невеличкий басейн. Огорожа довкола стара й місцями повалена. Нічого подібного на розкоші.

 

«Хатина ця обійшлася нам десь у 45 тисяч, звісно, що гривень, – розповідає Олександр Сич. – Почав її у 2008 році, ще дещо треба викінчити всередині. На сауну також витратив два роки і 55 тисяч. Оце й усі мої статки». У планах голови облради ще альтанка і ремонт загорожі. Зарплата дозволяє.

Пощипуючи вишні з сусіднього вуйкового саду, Олександр Максимович неспішно розповідає про напіванекдотичний трафунок з сауною. «Тільки її закінчили – і таке сталося… Міг би зробити собі на тому піар, – сміється голова облради. – Син закінчив будову, каже, піду попарюся. Запалив та й пішов до друзів. А в мене у Надвірній саме звіт наших депутатських фракцій. Приїхав Тягнибок… Сиджу в президії, якраз звітується наша фракція, а мені дзвонять: їдь додому – сауна горить! Міг би сказати, що вороги спалили…»

На щастя, вогонь встигли загасити, будівлю врятували, але ремонт потягнув ще тисяч на 10 гривень.

Ділянку, на якій покладено сауну, відступив Олександрові Сичу жінчин вуйко. «Тут усі сусіди – ближчі чи дальші родичі, – розповідає він. – У вуйка великий сад – збігає аж донизу. Я й попросив шматочок землі, бо біля старої тещиної хати лише 8 соток, можна перескочити, як добре згори розігнатись».

Трохи вище від сауни – стара біла хата. Також дерев’яна, але побілена, з прибудованою пізніше верандою. Теща збудувала власними силами і грішми, каже Сич, ще на початку сімдесятих. В хаті невеличка кухня і одна кімната. Інтер’єр старосвітський і майже аскетичний: старий стіл, книжкова шафка, тісно набита томами переважно українських класиків, розкладний диван. Нерівна підлога порипує під ногами. На стіні – фото батька і матері дружини. Господар показує свідоцтво на право власності і план: площа хати з верандою – 57 квадратних метрів, без веранди – 46. Особливо розвернутися ніде, але уся родина щороку на Різдво і Великдень обов’язково збирається в Делятині. «Ми з жінкою і сином тут, донька з зятем і внуком – на кухні. Якось поміщаємося», – каже пані Галина, розкатуючи на стільниці тісто на вареники.

Город довкола хати дбайливо доглянутий: на ньому порається тета – хресна мати Галини, яка мешкає в хаті постійно.

«Оце й усі мої маєтки, – каже Олександр Сич після короткого обстеження родинної нерухомості. – Я людина побожна. Я людина побожна, можу і руку на Біблію покласти. Розумію, що люди не вірять, що голова обласної ради може жити так, як, ти бачиш, я живу. Я розумію, що це дико і дивно виглядає на тлі того, що сьогодні робиться в Україні. У мене були такі тяжкі часи, що я звик жити економлячи, тому для мене нинішня зарплата, так, висока, 12 тисяч гривень – навіть дуже висока, я ніколи такої не мав. Тому я можу собі дозволити помаленьку отак вкладати, ремонтувати хату, будувати».

Навпроти хати через дорогу – капличка. Сусіди змурували її на місці поховання кількох мадярських солдатів, які загинули тут в бою з ковпаківцями, розповідає Сич. Трохи вище від каплиці стояла батарея, з якої били по колонах Ковпака через усю долину Прута. Досі можна відкопати гільзи, розповідає Сич дорогою до родинних земельних наділів. Стежка веде крізь густі зарості ожини. «Робив вино колись з них, – згадує голова облради. – Коли приїхав жити сюди, не пив зовсім. А попросиш хлопців щось помогти – треба могорич. Самогонка смердюча така. От і вирішив робити вино з ожин, з вишень. Добре виходило».

Земля Сича – приблизно тридцять сотих – це колишній тещин город, право власності на який родина оформила аж у 2011 році. Бульбу звідси носив у мішках на плечах, згадує Олександр Сич свій побут у перші роки після одруження. Сьогодні город не обробляється: Сичі віддали його родичам, ті за сіно молоком пригощають. Земля, яку колись до травинки викошували, потроху заростає кущами: гуцули вже майже не тримають худоби.

Ділянка Сича під забудову не надається: поруч високовольтна лінія, отже, і ціна за сотку навряд чи висока. «У селі за сотку городу по сусідству з нами недавно давали 180 доларів, – розповідає голова облради. – Але після кризи купців немає». Втім, продавати землю не планує. Може, колись якийсь кемпінг для туристів облаштує. По межі городу – старі, але рясні дикі черешні. Солодкі – не відірватися.

«Я сам з Полісся і завжди дивувався, як на цих бідних каменистих ґрунтах такі багаті, густі трави ростуть. Мені, поліщуку, все тут здавалося дивом: з якого боку не глянеш – краса. А тутешні вже звикли, не помічають», – показує Сич краєвиди долини Прута.

 

Він одружився з Галиною в 1996 році, на останньому курсі історичного факультету. Півтора року пропрацював на Рівненщині за направленням, потім відслужив в армії. Постійно мешкав у Делятині до 1997 року. Вже працюючи з 1994 року в Івано-Франківську на посаді заступника начальника обласного управління освіти, щодня доїжджав до роботи ранковим дизелем. У 1997 році як держслужбовець отримав квартиру. «Та квартира і є моїм найбільшим надбанням, більше я нічого не купив, не збудував», – каже Олександр Сич. Згадує, що в 90-ті роки утримував родину не стільки на зарплату, скільки на гонорари від лекцій з історії в Канаді й США. Запрошували тамтешні українські громади. Заробляв 3-5 тисяч доларів на рік, це дозволяло забезпечити сім’ю.

Нинішня ж заробітна плата, не заперечує Олександр Сич, є високою, але точно такою ж, як і в його попередника на посаді. Зрештою, каже, її призначає не він, а сесія обласної ради. Екскурсію «гніздом Сича» завершуємо переглядом документів – декларації, свідоцтво й акти на право власності, плани, договір дарування. Підстав сумніватися у відповідності набутків і задекларованих доходів папери не дають. «Все, що є – як живу, так живу. Що люди не вірять – їхнє право. Моє право – довести, що саме так я живу, -підсумовує Олександр Сич. – Оце й усе моє Межигір’я».

 

Андрій СОВА