«роздІловІ» – це поезія Сергія Жадана, візуалізація Олі Михайлюк, музика Олексія Ворсоби і Влада Креймера. Ідея такого поєднання належить Олі Михайлюк. Проект представляє агенція «АртПоле». Виступи відбудуться у восьми українських містах – від Щастя до Львова. Ця подорож є також промотуром першого альбому «роздІловІ: Щастя не оминеш».

«Звісно, «роздІловІ» – проект живий, він твориться щоразу по-новому, що й робить його унікальним. Але разом із тим проект існує вже тривалий час і має свої усталені обриси, зокрема музичні. Це самодостатній матеріал, який містить у собі все, що потрібно справжній музиці – щемкість, гіркоту, пронизливість і надію. Тепер у цьому можна буде переконатись, просто увімкнувши запис», – каже Сергій Жадан.

«роздІловІ» – це мультимедійне дослідження любові словом, звуком, зображенням. Від публіки очікується здатність сприймати всіма органами. Розділові (знаки) наповнюють текст інтонаціями й почуттями. Люди, обставини, місце і час завжди впливають, і дійство відбувається по-новому. Незмінними залишаються його основні складові: поезія, музика та малюнок. Розділові (лінії) направляють і позначають кордони й відстані на земній кулі. Крапка. Виникає з НІЧОГО, щоб стати безкінечністю. НІЧОГО є головним словом проекту. Але чи лишається воно нічим, перетворившись у шість літер на папері? За що триматися в порожнечі (може, саме за ці літери)? Що важливіше – слово чи поверхня, на якій воно написане, інтонація, з якою воно сказане, адресат? Об’єктами проекту-дослідження стають також слова «ніжність», «війна», «ніч» і «любов».

Важливим етапом «роздІлових» були репетиції у садибі Мсциховського – старовинній віллі неподалік Алчевська. Саме там була написана частина музичних композицій, зокрема «Вальс Алчевськ» (таку назву має і документальний фільм, знятий Вадимом Ільковим). З того часу «роздІловІ» були представлені на найбільших літературних фестивалях у Львові та Чернівцях, а також неодноразово в Києві, Харкові та Одесі. Навесні 2016 р. відвідали східні міста поблизу зони бойових дій. До завершального виступу в київському планетарії народилися нові композиції. На підтримку видання альбому, а також виступів у містах, наближених до зони бойових дій, була ініційована краудфандингова кампанія, до якої долучилось 84 доброчинці.

Між виступами проект продовжує існувати у віртуальному вимірі rozdilovi.org, який також наповнений метаморфозами, дозволяє гратися зі словами, складати з віршів щоразу інші історії, створювати листівки з фрагментів поезій та малюнків і дарувати їх друзям.

Журналіст «Галицького кореспондента» розмовляє з авторкою ідеї Олею Михайлюк.

– «НІЧОГО» є головним словом проекту «роздІловІ», можна детальніше?

Знаєш, мене з дитинства це слово бентежило. Адже якщо написати ці шість літер на папері, то це вже не НІЧОГО – це літери, слово, туш на аркуші, простір чи порожнеча, безкінечність, відсутність, але це вже не НІЧОГО… Як бути зі словами так, щоб написаними чи вимовленими вони не втрачали, а в деяких випадках – не набували сенсів?

У Сергія Жадана часто зустрічається слово НІЧОГО в різних контекстах:

«Немає нічого тривалішого за ці речі, немає нічого ріднішого за ці муки».

«Нічого не можна повернути назад і нічого не можна втратити назавжди».

«Немає нічого випадкового, немає нічого зовсім нічого…».

НІЧОГО і між нашими героями. «роздІловІ» – це не той твір, від якого варто чекати гострого й пристрасного сюжету. Це безкінечне, дивне, виснажливе, але й прекрасне листування. І найпрекрасніше – воно завжди супроводжується музикою.

– В останні роки ти різко змінила вектор погляду з Центральної і Західної України на Крим і Схід, що зрозуміло в теперішньому контексті. Що показала особисто тобі ця стереоскопія погляду?

Географія останніх трьох років особлива. Я була на стипендії на Villa Waldberta в Мюнхені. Як з’ясувалося пізніше, жила в тій самій кімнаті, що і Юрій Андрухович, але з різницею у двадцять років. Потім у Познані – на стипендії Gaude Polonia. Обидві стипендії були пов’язані з вивченням перформансу, який з’явився в житті, коли я відчула остаточно, що слова безсилі. Я була на Майдані, у Криму в березні 2014-го і в Луганську в травні 2014-го.

Це був рік, коли ми вирішили не робити фестивалю «АртПоле», але щоб не втратити зв’язок з усією  нашою рідною тусовкою – тричі зустрітися на творчій лабораторії: в Луганській та Івано-Франківській областях і в Криму. Нам здавалося, що необхідні дискусії, кіно, музика, театр, необхідно ставити запитання й шукати відповіді. Хтось пішов на війну. Хтось нічого не хотів про неї чути. Я опинилася десь посередині.

Не люблю патріотичних пісень, і війна мені зовсім не здається романтичною. Ми з друзями більше десяти років робили фестиваль, де шукали гармонію і порозуміння, де завжди траплялося диво, де всі ставали братами й сестрами. Робили «АртПоле» й у Криму свого часу. Коли ж півострів було анексовано, далеко не всі, хто «любив Крим», відреагували на події. Мені було важливо підтримувати зв’язок з друзями й бачити ситуацію на власні очі. Я стала писати для «Української правди». Багато. Здавалося, що мушу все документувати, бо за якийсь час сама в це не повірю, а є ж люди, які взагалі не бачили.

Подібна ситуація трапилася й на Донбасі. Цікаво, що в обох випадках «АртПоле» до останнього намагалося професійно займатися своєю справою. І в Криму, і на Луганщині за кілька днів до цих жахливих референдумів були концерти: в Сімферополі – «Port Mone», під Алчевськом – «роздІловІ». Тут хочу згадати Олексія Ворсобу – прекрасного композитора й акордеоніста з Мінська, який обидва рази приїхав підтримати нас. Зі Сходу я теж писала в «Українську правду». Іноді було небезпечно. А потім, після повернення, здалося, що і не потрібно. Я розчарувалася в словах. Тоді відбувся мій перший перформанс «_______просто_____пішли». На якийсь час це стало моєю мовою, тут – http://cargocollective.com/oliamykhailiuk – деякі роботи. Хочу до цього повернутися. Але поки що їду не на Захід, а на Схід.

– Цей тур має маршрут від Щастя до Львова. Що поєднує і що розділяє ці такі дві різні України?

Там можна почути обстріли. У Станиці Луганській, наприклад, щоночі. Тому і граємо о 12.00, бо 15.00 закривають блок-пости. «роздІловІ» поєднують (посміхається).

– Як реагують люди на сході і на заході на ваші проекти?

Я б не узагальнювала за суто географічним чинником. Всюди є уважні й не дуже, чутливі й не дуже, ті, хто чує, й ті, хто не хоче чути. Різниця лиш у тому, що на сході рухи обережніші, бо боїшся поранити, всі надто чутливі й відкриті. А тут, на заході, можна гостріше, емоційніше і навіть голосніше.

– Важливим етапом «роздІлових» були репетиції у садибі Мсциховського – старовинній віллі неподалік Алчевська. Саме там була написана частина музичних композицій, зокрема «Вальс Алчевськ». У чому чар цієї локації?

Ця садиба кінця ХІХ ст. побудована польським підприємцем Казиміром Мсциховським. Для відпочинку, зустрічей з друзями, для радості. Величезний балкон виходить у сад. На ньому, очевидно, розташовувалися музиканти, бо там прекрасна акустика, а перед балконом – велика галявина для танців. У радянські часи там був санаторій, жіноча колонія й диспансер для наркозалежних. А останніми роками знайшлися ініціативні люди з Алчевська (вони, до речі, були на фестивалі «АртПоле» в Унежі), які захотіли перетворити садибу на культурний осередок, запрошували різні проекти, мріяли. «роздІловІ» були останньою подією в садибі, коли вона була ще на українській території. Недавно познайомилася з хлопцем, який був на тому виступі. Він з Луганська. Розповів, що коли їхав з друзями на наш виступ, ще була надія, а коли повертався – вже були блок-пости і стало зрозуміло, що доведеться виїжджати. Такі-от «роздІловІ».

– Що послужило основним поштовхом, який народив у тобі цю ідею?

НІЧОГО особливого. Випадкова зустріч, птахи, прогулянка до моря. А потім відкриваєш текст, і коми збираються докупи й вилітають зграйкою зі сторінки. Починаєш шукати поміж – сторінок, рядків, слів. «Вся правда має лишатися поза віршами» – зустріла в одному з текстів «Вогнепальних і ножових», які готувалися тоді до друку.

– Десь у зв’язку з вашим проектом згадувалася фраза про любов і ніжність прифронтових місць. Які вони, прифронтові міста, як там поміняло людей?

Напередодні Нового року ми їздили в Авдіївку до дітей з особливими потребами. Я дуже хвилювалася і кожний раз по-різному уявляла, як ми знайдемо спільну мову. І коли почали співати – чомусь ми разом з викладачами заспівали «Червону руту» – одна дівчинка, вона була на візку, стала радісно плескати в долоні й кричати: «Ми на святі! Ми будемо танцювати?» Ми почали малювати, кольорово й щиро. Ці малюнки я передала Яремі Стецику. У них стільки світла. Важко було потім повертатися в рідне місто до дорослих без особливих потреб. Коли війна забирає в тебе всі матеріальні цінності, ти раптом помічаєш, що світ складається не лише з них, що життя, дружба, ніжність між близькими людьми, милосердя – ось що є насправді важливим. Я знову кажу багато слів (посміхається)?

– Ті, хто причетний до проекту, живуть у різних містах: Жадан – у Харкові, Ворсоба – в Мінську, донеччанин Креймер – у Москві, ти – в Києві. Це така спроба склеїти різні частинки того, що було?

Часом у нас дуже складні стосунки в проекті. Але коли ми не можемо чогось пояснити словами, то намагаємося знайти інший спосіб. І на цьому конфлікті народжуються насправді цікаві експериментальні рішення наших комунікаційних проблем.

– Не секрет, є така точка зору, що Донбас ніколи не стане по-справжньому проукраїнським, навіть після нашої перемоги. Що скажеш з цього приводу?

Це є складним і цікавим завданням. Розумію, що дещо ідеалізую, але був, наприклад, Борис Грінченко, який деякий час працював шкільним вчителем в селі на Луганщині. Він викладав українською, і викладав добре, тому через кілька років все село заговорило українською. До речі, україномовним і залишалося, ми були там якраз напередодні війни.

Мені здається, треба якісно робити свою справу. Це логічно, що Донбас не є проукраїнським: знаємо і про етнічне коріння місцевого населення, і про інформаційну війну. Але можу виходити з власного досвіду щодо таких містечок, як Щастя і Станиця Луганська, де ми будемо виступати. Люди хочуть віддавати дітей до українських класів, а викладачів нема. Тому і веземо в черговий раз принаймні добру дитячу україномовну літературу.

– Мене не зрозуміють ті, хто, побачивши інтерв’ю з тобою, не знайдуть запитання про ревайвл одного з найпотужніших фестивалів «АртПоле». Люди дотепер вдячно згадують його, це я тобі як свідок кажу. Закінчиться війна – буде той ревайвл чи ти не повертаєшся туди, де була?

Мені й самій цікаво, куди ми повернемося…

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ

 

ДОВІДКА «ГК»:

Оля Михайлюк народилася в Києві. Закінчила Інститут журналістики Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. Протягом навчання працювала як журналіст в музичних програмах, пізніше захопилася написанням публіцистичних матеріалів та документальним кіно. 2003 року виступила ініціатором інтердисциплінарного фестивалю «АртПоле». Згодом разом з колегами започаткувала Агенцію подій «АртПоле».

Є автором кількох відеопоезій, що увійшли до проекту Юрія Андруховича і польського гурту «Karbibo» «Самогон. Цинамон. Абсент». Є режисером вистави «Альберт, або Найвища форма страти» і медіа-проекту «роздІловІ».

Оля Михайлюк протягом останніх двох років створила публіцистичний цикл про Крим і Донбас, серію перформансів, інтердисциплінарний проект «роздІловІ», що поєднав поезію, музику та візуалізацію. В останньому є не лише режисеркою, але й авторкою візуальних образів.