Отаман козацької чайки Роман РОСЬ: “Румунам сподобалися наші гармати”

Морські походи сучасних козаків розпочалися ще в буремних дев’яностих, коли у Львові було збудовано за оригінальними кресленнями 17-го століття першу козацьку чайку “Пресвята Покрова”. Відтоді відновлене історичне українське військове судно, яке, як і в давнину, споряджене гарматами та укомплектоване відчайдушними мандрівниками, пройшло безліч морських миль від Грузії до Британії, салютуючи залпами біля гостинних берегів.

Цього року уже друга козацька чайка «Спас» через Чорне море зайшла в український Дунай. Проект “Відкрити нове море”, що відбувався за підтримки Українського культурного фонду, мав на меті розшукати тут нащадків козаків, які оселилися в цих краях після зруйнування Запорізької Січі. «Крім того, з походів козацької чайки тепер утворився такий цікавий тризуб:  Дніпро – Дністер – Дунай», – зауважив отаман цього походу, президент Фонду розвитку екотуризму “Витоки”, відомий музикант і мореход Роман Рось.

– Розпочнемо зі спогадів. Ти пам’ятаєш, як все починалося?

Почалося все ще із „Пресвятої Покрови”. Це такий корабель, козацька чайка, що її збудували у Львові в 1990-1992 роках козаки з товариства „Кіш” на чолі з Василем Качмарем і пішли в море з наміром дійти до Барселони. Мандри тривали довго, цікаво, завжди надзвичайно і несподівано. Через дев’ять років, навесні 2001 року, таки здійснили свій намір, але до того обійшли цілу Францію (до Ла-Маншу дісталися каналами від Середземного моря), були в Англії, Голландії, в гостях у іспанських басків, побували на безлічі фестивалів, відкривали міжнародні регати, жили товариством, яке на час походу об’єднувало море, двадцятиметрова чайка, вільні мандри, нові знайомства, і, звичайно, живе відчуття ризику.

Останні два роки мандрів перед поверненням в Україну наша козацька залога прожила комуною на кораблі, не повертаючись додому на зиму, як звичайно, а весь час перебуваючи в мандрах: від Шербурга в Нормандії через свято старовинних кораблів Брест-2000 у Бретані, вниз по Біскайській затоці до Бордо, зайшли на дегустацію в стародавнє козацьке місто Коньяк, а там каналами спустились на південь у Середземне море.

Підробляли косметичними ремонтами вітрильників та будинків у Шербурзі, Сан-Тропе та на Менорці, я грав на скрипці з різними музикантами циганський джаз та імпровізував на вулиці, обстригав евкаліпти, стояли останню зиму в тихій річечці поблизу Сан-Тропе, ловили рибу, розставляючи на ніч плутанку, спали на кораблі під його поскрипування та плюскіт хвиль до борту. Було тепло і сонячно вдень, можливо купатися в морі цілу зиму, зрідка на ранок трава була вкрита інеєм, а потім знову світило і гріло сонце. Майже у раю.

Дорогою в Україну придумали перейти Атлантичний океан до Нью-Йорка. Спершу думали це зробити на „Пресвятій Покрові”, але в Товариства „Кіш” були свої плани на свій корабель. Тому разом із Мироном Гуменецьким, що останні чотири походи був капітаном чайки, вже тепер „старої”, задумали будувати нову чайку, зручнішу на океанських хвилях, трохи осучаснену, максимально швидку і разом з тим містку. Знайшли місце поблизу Львова в селі Раковець, де навпроти пилорами в закинутому костелі побачили єдину вцілілу фреску – перехрещені хрест і якір, що і підтвердило наш вибір.

кріплення штевня

– І як воно будувалося?

Будувалося по-різному. Швидко і радісно, коли зустрічали розуміння і допомогу, а часом робота не йшла, грошей не було, і міським чиновникам чомусь було начхати, що в сухопутному Львові будується вже другий корабель, котрий, як і „Пресвята Покрова”, буде прославляти Львів і Україну в цілому світі, вперше збирається здійснити Трансатлантичний перехід і підтримати козацький дух всюди, де він є. Двома словами – всяко було.

Від самого початку я хотів, щоби корабель будували друзі, з якими я провів півжиття і в яких впевнений, що вони не дозволять собі заснути під час шторму, не кинуть стерно, не впадуть в паніку. Це – основні якості в морі, але, на жаль, не є основними в будівництві корабля. Тут найважливіше – дисциплінованість і відповідальність. І важко серйозно вимагати її від друзів,  з якими випив не одне відро меду і не раз мандрував нічним містом, співаючи батярських пісень чи декламуючи свої і чужі вірші.

чайка під вітрилами

Перед початком реального будівництва я із півроку розповідав усім друзям і знайомим про проект, радився, де краще брати дерево і коли, хоча й капітан Мирон Гуменецький усе це знав наперед. Я, радше, робив це для себе, щоби настроїтись на серйозну і довгу роботу, якої ще не робив до того і не повірив би ще кілька років тому, що буду. Щоби набратися якомога більшого розгону для польоту.

Першим знайшовся львівський художник і викладач Богдан Салій. У розмові за кавою я порахував, скільки грошей потрібно на зрушення справи з місця. Виявилось – 3500 доларів. На що Богдан сказав, що ідея хороша, і на наступний день приніс гроші і вклав їх у корабель.

На той час ми закінчували будувати ангар, де мала бути закладена чайка. Точніше, ми добудували його до пилорами. І привезли першу п’ятнадцятиметрову товстенну модрину на кіль. Дозволили нам її спиляти в заповіднику поряд, бо років за двадцять вона і сама б упала під своєю вагою. Ми нарахували 180 кілець. Коли падало це височенне чудо, стався невеликий землетрус. Колоду дотягли до ангару великим трактором, і важила вона приблизно сім тонн. Майже як готова чайка.

Перед тим, як почати обробляти кіль, ми вирішили посвятити його і нашу майбутню роботу. В неділю після служби в церкві запросили сільського священика, друзів, батьків, усіх, хто хотів прийти. Священик прочитав давню козацьку молитву і покропив модрину та інструмент свяченою водою. Недовго по тому з’явилась і назва корабля – „Спас”. Хтось із гостей пожартував, що „Покрові” треба „Спаса”, і ми підтримали ідею.

– Цьогорічна подорож чайки вже яка за рахунком?

Тепер важко сказати, яка за рахунком. З 2006-го, коли корабель був збудований, ми зробили дуже багато подорожей, кожного сезону – по дві-три. Тож з рахунку збилися. Знакових подорожей було кілька. Наприклад, у Батумі на День незалежності Грузії в 2008 році, коли москалі втопили там єдиний пожежний катер, що був на той час у порту. То була ціла історія з тим походом. Нас у сухопутному Львові “затаможили” як вантаж. Мадам, яка оформляла чайку, не зрозуміла, що ми ідемо морем самі. А я не додивився, і тільки в Ялті виявилася оця помилка. Щоб нам дозволили вийти в море, знадобилося втручання почесного консула Грузії. Друга знакова подорож – на могилу Івана Сірка в Капулівку на Дніпрі. Третя – Азовське море і довкола Криму, як на мене, теж знакова. Цього року – пластовий вишкіл до Стамбула і поєднання трьох річок. Решта – багато і різне.

– Як часто вдається зібрати команду, щоб вийти в море?

Основна залога є. Збирається аж бігом. Як і я, вони всі свого часу закохалися в море на чайці. Тобто умови козацькі, всі зручності – за бортом, дисципліна, здоровий спосіб життя (сміється), і в море виходити уже два роки можна. До цього мали деякий час проблеми. Мусіли ходити лише Дніпром. Зараз – все гаразд. Інспекція судноплавства, щоправда, й надалі нас не визнає, але є документи від Вітрильної федерації.

– Якою була ідея подорожі цього разу?

Кожна знакова мандрівка має надмету. Цього разу ми хотіли перейтися Дунаєм і пошукати нащадків козаків, які колись переселилися туди. Чи донських, чи запорозьких. Зустріли. Усі вони є моряками. Дунай взагалі найбільш морська ріка в Україні. Є таке поняття у французів – «моряк ніжної води». Це зовсім не комплімент і стосується тих моряків, які ходять лише річками. Так от, у Ізмаїлі на Дунаї ми жодного такого не зустріли. Всі бачать в Дунаї вихід в море.

– Що вдалося побачити незвичного чи вперше?

Вперше була така зустріч. Ми ніби додому прийшли. Звісно, що прикордонна зона має свої мінуси, але налагодженість співпраці в ній ідеальна. Все робиться швидко і без зайвих рухів. Зупинялися у Вилковому і Кілії. Йшли проти течії на двигуні. Місцеві липовани (старообрядці) вночі сітками перегороджують фарватер, бо ніби ніхто уже не ходить. То ми часом за собою тягали ті сітки. Доводилося стрибати у воду, зрізати їх з вала гвинта. Більшість живе риболовлею і морем. Тому вперше відчуваєш себе у своїй тарілці. Такі порти є у Франції, Іспанії, та всюди по світу, де є море. У нас воно трохи браковане, завдяки совку. Але поволі, думаю, вирівняється. Потрібен час, щоби вималювалася в голові оця культура вітрильництва. Так що Ізмаїл вразив.

– Чи були якісь пригоди, пов’язані з тим, що плавання було в прикордонній зоні?

Ріка не є великою, а кордон проходить по її середині. Ми прийшли в Ізмаїл на День міста. Так випадково трапилося. Ну, і охочих покататися на чайці зібралося чимало. Ми брали на борт частинами і виходили вверх рікою, розверталися, стріляли з гармати і поверталися в порт. Така прогулянка на півгодини. За третім разом прийшли наші прикордонники і сказали, що румуни їх просили, щоби ми більше туристів не катали, бо ми тричі перетнули державний кордон при розвороті на вітрилах. Гармата їм сподобалася. Так що на цьому катання закінчилися, і ми почали вже думати про зимівлю.

– Яке враження залишилося від життя і побуту місцевих людей?

Звичайне портове місто. Багато молодих мам з возиками гуляють по чистенькому і прибраному місті, де мало автівок, бабусі моляться у церквах, а дорогою від судноремонтного заводу в маршрутці водій мені сказав, що у їхньому регіоні 110 діалектів мов. Водій закінчив славістику в Одеському університеті, півжиття працював лісорубом в Сибіру і осів тут  нарешті. Говорив українською. І жодних «ватних» заморочок ні від кого з працездатного населення. Ну, ясно, що всюди є зомбовані бабушки. Але це й усе.

– Де тепер чайка? Як довго чекати нової подорожі, чи є вже якісь ідеї для наступного походу?

Чайка стоїть в Ізмаїлі на судноремонтному заводі і чекає весни та ремонту. Нова подорож – орієнтовно  в червні. Думаємо зробити вишкіл місцевим курсантам на вітрилах, сходити в північну Туреччину по грецьких слідах, ідей багато. Але найперше – ремонт. Ми ще не робили чайці апгрейд – пора.

Розмовляв Богдан СКАВРОН

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!