Судний день випускника

Сьогодні нарешті відбулося – це вам не весілля Гаррі і Меган, це набагато грандіозніша подія – ЗНО з української мови та літератури! Але для мене почалося воно ще вчора зранку, коли я прокинувся і зрозумів, що майже нічого не знаю. Не те, щоб зовсім нічого, скоріше, надто мало, аби відчути себе “юним філологом”. Власне, як це було, або ще один божевільний день з життя абітурієнта.

Прокинувся я “ще треті півні не співали”, а сусіди вже, як “сичі в гаю перекликались” перфораторами – ну, знаєте, “вічний ремонт”. Такий собі будильник. Думаю, ну раз уже прокинувся, чого б не поснідати. Скажу вам щиро: сніданок і все решта – таке собі, коли у голові пульсують яскравими вогнями три великі літери. Та вже. Мама з татом на роботі, я знову мушу звикати до самостійного життя.

Тому я самостійно застелив ліжко (як-небудь накинув плед, щоб мало непоганий вигляд), самостійно посмажив яєчню, самостійно вмився, і все це у ритмі милозвучної симфонії сусідського свердла. Прекрасно. Прекрасно? Та ні, завтра ЗНО, яке там прекрасно. Все, думаю, час повторити щось. Але перед тим сходжу до крамниці.

Дійшовши до крамниці, я раптом згадав, що забув магнітний ключ від під’їзду. Чудово, чи не так? І це в той момент, коли я вирішив серйозно взятись за науку. Щоб якось виправдати свою недолугість, я переконував себе: “Пфф… Це все напруга від очікування ЗНО, це ніяк не пов’язано із тим, що я завжди був неуважним і безвідповідальним”. Ні круасана, ні йогурту мені вже не хотілось, і мої роздуми не допомагали вирішити проблему.

ЗНО – завтра, а я не можу розгорнути підручник, бо не можу відчинити двері. А може, воно мені і не треба? Може, втечу подорожувати… Та ні. Занадто пізно. Я постояв біля під’їзду хвилин зо двадцять. Добре, що вийшла сусідка.

Повернувшись без покупок, я взявся за книжку. Тепер ніщо не відволікатиме мене. Я вчив, вчив, вчив… Їв, спав, вчив… І так до самого вечора. Чим ближче до дня, який частково вирішить твоє подальше життя, тим далі ти від здорового глузду і гармонії з думками. Якась напруга, щось всередині таке, що викликає дискомфорт і чого пояснити не можна. Але воно не дає заснути, як той сусідський перфоратор. Та все ж я спромігся.

Аааааааааааааааааа! Чорт забирааай! Це сьогодні. Я встав ще задовго до “третіх півнів”. От він! День! Момент істини! І хоча я справді дуже хвилювався, сам собі цього не показував, зберігаючи врівноваженість рухів і помислів. Я все знаю, я все зможу, бо я мушу. Головне не запороти на елементарних завданнях (що, власне, і сталось, але то вже інше), а далі “як напишеш, так уже і буде”.

Я вмив обличчя тричі, вийшов з ванни, а потім забув, чи вмився. Ай! Лінь повертатися. З’їв трохи шоколаду (на ньому на 180 реально витягнути), запив водою, одягнув навушники і нервовим кроком – до автобусної зупинки. І все це за дві години до початку ЗНО.

Вийшов, “дивлюся, аж світає”, дівчинка із Авраменком в руках сонце зустрічає. А я лиш всміхаюся сам до себе, як дурний. Параноя, здається, покинула мене. Сів у автобус. Їду, раз по раз перевіряючи, чи не залишив удома паспорт. Та ні, усе на місці: і сертифікат, і запрошення, і шматок пластика з невдалою фотографією. Страшно було доти, поки не зустрівся з однокласником. Він весь такий позитивний, знаєте, з червоними очима, з ентузіазмом розповідає, як вчився до п’ятої ранку.

Зайшов до аудиторії. Чемно привітався. Вимкнув телефон, заховав навушники, хотів зняти пояс із залізною пряжкою (бо раптом металошукач зреагує). Потім довго слухав інструктаж, ці 15 хвилин видавались мені вічністю. А далі класика жанру – трилер. Невідомість. Неспокій. 180 хвилин.

Сьогодні нарешті відбулося… Здається, з цього я починав. Але ця історія ще не закінчена. А тепер хочу запитати вас: “Ви знаєте, як липа шелестить?”

Степан ПЕНКАЛЮК

 

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!