Мирослав Лаюк – не стільки поет, скільки явище. В українській літературі його надтонкий метафоричний світ і мову, яка нехтує раціональним, вже ні з ким не сплутаєш – і йдеться не тільки про молоде покоління. У свої 24 він переможець «Смолоскипу», лауреат першої премії ім.О.Гончара, «Літакценту», «Коронації слова», має гран-прі «Молодої республіки поетів». Напередодні франківської презентації книжки «Метрофобія» (2015) Мирослав Лаюк розмовляв із «Галицьким кореспондентом».

 

– Що би ти зараз відповів на запитання: «Ким ти хочеш стати, коли виростеш»?

Космонавтом. «Я триматиму галактику на нігті», – це я пишу в одному своєму вірші. Майже всі діти могли б так відповісти: у них є ця глобальна, наївна мрія – побачити всю красу всесвіту в одну мить. Людина дорослішає, зникають ілюзії, потреби у цій великій красі. Ми стаємо практичнішими, розумнішими, потреба летіти в космос зникає. Людина розчиняється в світі, замість того, щоб надати своєму життю великого розмаху. І від цього тоскно.

 

– А ти вже виріс?

– Людина все життя росте, навіть тоді, коли вже геть стара. Як дерево.

 

– Офіційно в тебе дві збірки – «Осоте!» (2013) і «Метрофобія» (2015). А що за історія із «Самому стати світом» (2008)? Це якась позашлюбна «дитина»?

 «Осоте!» і «Метрофобія» – це «книжки», вони мають чітку структуру,  глобальний орнамент, центральну ідею, яку я переношу з вірша у вірш. А «збірка» обіцяє певну кількість віршів, написаних за певний час. У цих двох книжках я надавав композиції надзвичайно великого значення. Розташування віршів там дуже  про- і передумане. «Самому стати світом» (яку я написав у 11 класі) є, власне, не «книжкою поезій», а «збіркою», котра, хоча й мала свій «рисунок», але робилася з того матеріалу, який може бути у 17-18-літньої людини, що тільки починає писати, шукає форму і думку, вправляється у поезії, а не світиться нею. Я називаю це нульовою книжкою.

 

Автор фото – Тетяна Давиденко

– Ти народився і ріс у селі Смодна на Косівщині, а в Києві вчився в Могилянці й пишеш дисертацію. Смодна і Київ – два різні ментальні полюси. До якого більше тяжієш?

Мій простір не поляризується стосовно мапи, моя географія зовсім не така, як на адміністративних і фізичних картах. Київ і Гуцульщина мені дуже близькі. І там, і там я відчуваю багато волі та її обмежень, потреб у різноманітних заглибленнях і поринаннях, то сильні місця пам’яті, місця стремління творчості. Ці кам’яні необжиті гори і мовчазні бетони висоток, тіні предків за кожним деревом і духи князів та гетьманів під розбитими тротуарами, ріка, що ділить місто та країну, і близьке до вершин небо, що каже про поділи зовсім іншого плану.

 

–  Але гуцульськість у твоїй творчості майже не відчутна…

Карпати у моїх віршах важливі не через специфіку образів, лексики і синтаксису (все це детерміновано моїм походженням). Мені одного разу у відгуку казали про якийсь особливий ритм, – не той, що будується на системі чергування наголошених і ненаголошених, на довжині рядків, а якесь особливе поєднання, формулу, котра зачіпає і зміст, і форму: пришвидшення і сповільнення руху читання, переживання, проживання віршів, задишка і задуха, віддихування і друге дихання, піднімання і опускання, інші речі, які важко описати, які дають відчуття певного простору. Як у рівнинних поетів – степ, так у мене – гори. Тому моя відповідь про відчування чи не відчування «гуцульського» зовсім не важлива: це те, що є саме собою, те, без чого не дихають

 

– Твої вірші тобі самому додають відчуття всеохопної мудрості, вивільнення, ілюзію вічності, фіксування пам’яті? Що?..

Це різноманітні відчуття, частково і деякі з цих перелічених. Але дуже часто писання пов’язане з радістю. У мене в книжці можуть зустрітися старі мудрі вчителі та безтурботні діти, закинуті церкви і трамваї, котрі зупиняються не там, де помічені зупинки, а там, де мені треба. Якщо предмети, люди, ідеї якось потрапляють до мого вірша, то це означає, що я їх полюбив, бо дозволив їм мати ще одне життя тут, стати частиною моєї книги, мого життя. Навіть, якщо це біль.

 

– Ти можеш (умієш?) полюбити біль?

Я пробую знаходити користь, науку в кожному болю. Таке переконання часто допомагає краще від «Ібупрофену» чи «Морфіну».

 

– Як твої батьки, шкільні вчителі, друзі зі Смодної зараз сприймають тебе? Вони вже зжилися з тим, що ти – відомий поет?

– Поет може бути відомим лише в  неширокому колі – він не рок-зірка і не політик, не шоумен, швидше, навпаки. В Україні, та й у світі, наклади поетичних книжок дуже незначні, хоча поети зазвичай визначають вектор, у якому рухається світ. У мого земляка і друга, письменника Василя Карп’юка, є потішний вірш про те, як мама йому передає паштет і гроші на хот-доги, розуміє, що «він уже поет, але думає, що все ще син». Я залишаюся другом, сином, учнем, сусідом, «відомість» чи «невідомість» – те, що треба ігнорувати, чим треба нехтувати, аби не пропустити найчарівніші миті життя.

 

– Ти людина дуже толерантна і виважена. Що тебе може вивести з себе?

Мабуть, «щось» може, але це «щось» ще не пробувало. Я насправді дуже глибоко переживаю певні моменти, хоча й не показую цього. Це стосується або неймовірних актів людської доброти, великої самопожертви і самовіддачі, або людської жорстокості й байдужості. Я з жахом спостерігав за поведінкою людей, які недавно на Сході прив’язали жінку до стовпа і глумилися над нею. Так само я відчував гордість за людину як таку, коли бачив сюжет про священика, який безстрашно заїхав на непідконтрольну українцям територію і забрав тіла солдатів, щоб їх поховати. Ці моменти кидають мене то в бік страшної зневіри в людстві, то в бік великої любові до нього. Але правда, як завжди, посередині, й розуміння цього дуже швидко зрівноважує мене.

 

– То ти майже просвітлений?

– Мій сусід, який уже тиждень благає мене прибрати у своєму кутку, так не вважає (Сміється). І я так не думаю, зовсім не маю підстав, щоб так говорити, зважаючи на безмір вразливих місць і кількість помилок, які роблю. Але, звісно, цим не сильно засмучуюся.

 

– Якою є нестерпна легкість побуту поета?

У мене звичайний, хоча й насичений побут: робота редактора сайту і навчання в PhD-школі, писання книжок і подорожі, приготування їжі, танці-шманці. Я намагаюся жити спокійно, без надміру, але з розмахом, щоб не втратити нічого цікавого. Бо іноді, як казала Шимборська, життя буває стерпним. Звісно, часто треба блазнювати і вдавати, що все добре. Я дуже болісно сприймаю людське ниття і жаління себе, я бачу в цьому щось страшно мізерне. Життя не може бути мізерним, навіть якщо на нього тиснуть з усіх боків. Чинити спротив треба незворушно, а то й з посмішкою.

 

Розмовляла Наталя ТКАЧИК

 

 Читайте також:

Письменнику Володимиру Єшкілєву на 50-ліття подарували окуляри для “заглиблення в себе” (ФОТО)

Повітряна куля Галини Петросаняк
Ольга СЛОНЬОВСЬКА: «Якщо перекладач ‒ злодій, бо не може точно перекласти, то письменник – брехун»
Павел АЛЬТГАМЕР: „Дозвольте собі бути, як діти“
Ірма ВІТОВСЬКА: “Гра в житті – це найстрашніше. Будьте такими, як ви є”
Тарас ЄФІМЕНКО: «Я сприймаю світ як гру»

Степан ПРОЦЮК: «Я вибираю закони серця»

Франківський Кант