Коли його хрестили, хрещений впустив у воду фотоапарат. І понеслося… Ярема Проців ось уже понад 40 років не випускає фотокамери з рук, ловлячи в її приціл найнесподіваніші мішені – від найкурйозніших до найчуттєвіших і відверто інтимних. Завжди веселий, на «позитиві», але з якоюсь печалинкою в очах. У його «фотоарсеналі» найпрестижніші нагороди міжнародних фестивалів зі США, Гонконгу та Макао, КНР, Аргентини та ін.

Занадто скромний, але з таким нескромним талантом Ярема Проців мешкає на два міста – Коломию і Франківськ, провадить школу фотомайстерності “Фотохудожник” і просить не розповідати про його досягнення, бо він, як сам каже, «проста людинА Ярема». Про те, як він не став Ростроповичем, про снайперів і кулеметників від фотографії, про джумус, ню і прощу ­– у розмові з «Галицьким кореспондентом». 

 

– Пам’ятаєш свої перші, ще дитячі фотографії?

Я фотографував те, що й кожна дитина в 6-7 років, – батьків, пейзажі, класні речі. Багато знимок зробив для сімейного альбому. Потім із подачі Ігоря Роп’яника пішов у франківський фотоклуб «Ватра». І так усе почалося. А відтак Ростислав Кондрат організував клуб у Тисмениці, перетягнув туди всіх найкращих фотографів. І по сьогодні наш фотоклуб знаходиться там у народному домі.

 

– Свою першу персональну виставку ти зробив у 42 роки. Чому так пізно?

Участь у міжнародних виставках я брав часто. А свою зробив у Коломиї в 2004 р., відтак у Франківську. Мене просто не дуже тягнуло на персональні виставки. У той період я захопився міжнародними салонами. Між фотографами розгорнулося свого роду змагання: хто більше нагород отримає.

 

– Тебе більше цікавив міжнародний рівень?

Десь так. Особливо в 80-90-х: тоді Україна стала більш відкрита й інтенсивно на міжнародні салони надсилали роботи. Тепер я практично не надсилаю, бо вже «наївся» того. Купа нагород – іконостас у хаті – жінка має з чого порохи витирати (сміється). Ну, буде більше на медаль – мені це перегоріло…

– У тебе вже немає потреби у визнанні?

Чесно кажучи, ні.

 

– А яка потреба прийшла на зміну?

Видно, я з віком трохи заспокоївся. Вже 25 років, як я фотоапарат у руках тримаю. Зараз є молоді, в них повно енергії, вони хочуть себе реалізувати. Хай їм Бог допомагає. Я роблю більше для творчості. І, звичайно, сім’ю годувати треба. А художні роботи не є прибуткові – вони для душі.

 

– Ще про 90-ті. Чому в контексті Станіславського феномена не йдеться про  фотографію?

Це був ніби «провал» для Франківська. Може, я не зовсім той термін підібрав… Кондрат усі найкращі сили фотографії перетягнув у Тисменицю… Фактично, в Україні як фотографічний центр знають саме Тисменицю. Ми й тут, у Франківську, в 90-х робили виставки, але все одно все варилося, кухня була в Тисмениці. Так склалося.

Тоді  була інша фотографія й технологія. Фото не могло бути масовим, бо процес був складний. Ніхто не хотів з тим бавитися. Тому й не було стільки фотографів, їх тоді у Франківську можна було на пальцях перелічити. Тепер світ насичений фотографією, кожен має фотоапарат, кожен фотограф. Але для цього мало на кнопку натиснути – треба вміти добру фотографію зробити.

 

– За яким критерієм ти ділиш фотографів на снайперів і кулеметників?

Я дійсно так їх поділяю. Бо що робить снайпер? Він спершу довго готується, думає, натискати на курок чи ні. А кулеметник – та-да-да-да… – може, десь куля та й попаде (сміється). Таку паралель я наводжу. Зараз майже всі фотографи стали кулеметниками. Хоч кулеметники на війні теж потрібні.

Ми – фотографи ще того, плівкового, покоління, коли навіть кольорових фотографій не було. Все коштувало гроші – папір, плівка, хімія. І перш ніж натиснути на кнопку, треба було добре подумати: варто чи не варто. Бо плівка грошей коштує, а на плівці було лише 36 кадрів. Зараз цифрова картка є – клацаєш, скільки хочеш. Може, інколи кількість і переходить у якість, але думати треба, перш ніж фотографувати…

Я у своїй фотошколі кажу молоді: будьте снайперами. Кулеметниками завжди встигнете бути. Для цього і вчитися не треба. Ви повинні знати суть фотографії, з чого вона, самий джумус…

 

– Що таке джумус?

Щось сконцентроване, наприклад, від вина лишається джумус. Це такий діалектизм.

 

– То що є джумусом фотографії?

Джумус – це коли я дивлюся на чиюсь фотографію і можу сказати, чи  випадково знято, чи дійсно планувався кадр. Не має значення, чи фотоапарат професійний, чи любительський. З фотографії відразу має бути видно, над чим людина задумується, що вона хоче цією знимкою показати.

Фотогрфаія – це не тільки знання фотоапарата. Це знання законів мистецтва, композиції, кольору – цього навчитися не можна ані за місяць, ані за три. Тут потрібні знання, голова і серце.

 

–  У чому загадка фотографій початку ХХ століття?

Світогляд тодішніх людей, самі люди були інакші. Зараз вдень на вулиці на людину з фотоапаратом не звертають уваги. А тоді фотографія – то було щось, ритуал. До цього готувалися. Це було рідко, бо це було дорого.

Те, що в тих людей погляди інакші, пов’язане з технічною причиною: фотоматеріали були дуже низької чутливості, кришечку знімали, і ніхто не мав права кліпнути чи рухнутися. У ХІХ ст. взагалі затискали голову, бо витримка могла бути 5-6 секунд – такий час людина нерухомо висидіти не може. Тому все було таким статичним. По-друге, люди готувалися до фотографії.

 

– Добрий кавалок свого життя ти віддав музиці. Як це відбилося на твоїй фотографії?

Музикою займатися я не хотів – цього мама хотіла, мріяла зробити з мене Ростроповича, великого віолончеліста. Я музшколу закінчив, вступив у музучилище, три роки працював у філармонії, об’їздив з гастролями весь Союз – від Ужгорода до Камчатки, але ніколи з фотоапаратом не розлучався. Мамі було приємно, що я фотографією займаюся, але щоб у перспективі я став фотографом – вона була проти. Фотограф в її розумінні – це щось на зразок кучера. Вона хотіла з мене люди зробити (сміється). Ще працював у музичній школі, в Коломийському театрі, тобто шмат життя віддав музиці, а в кишені в мене завжди був фотоапарат. Відтак я працював фотокореспондентом. Потім музика продовжилася з Миколою Савчуком, гумористом – я на гастролі з ним їздив, на гітарі грав. Коли працював у Коломийській музичній школі, мені виділили в підвалі кімнату і я там зробив фотосалон. Також у Франківську на радіозаводі працював, потім у Коломиї. У мене професій купа, трудова книжка списана… Ким я тільки не був: і столярем, і фрезерувальником, і токарем… Але я ніколи не шкодував, що вчився музиці. Бо навчання в будь-якому жанрі мистецтва збагачує, вчить естетичному баченню, виховує, змушує глибше заглянути в світ.

 

– Ти живеш на два міста – Коломию й Франківськ. Звісно, ти їх дуже любиш. А що не сприймаєш у них, якщо порівнювати?

Я в Франківську прожив 25 років, а в Коломиї скоро 28 буде. Ці міста різні. Коломия є собі така самозакохана, міщанська, там є «коломийшьке паньство» (сміється). Вона  самодостатня: що нам той Франківськ? Ми тут Коломия… Навіть казали, що Коломия – це маленький Львів, а то й Відень. Коломия має свою ауру, і в ній це місто й вариться. Тому, можливо, Коломию, принаймні в мистецькому світі, недолюблюють. Але Коломия завжди була культурним центром. У ній народилося багато відомих людей.

Наприклад, якщо в якомусь селі хтось посварився, то вже всі про це знають, бо все на виду, і починають мусолити, пліткувати. А Коломия любить попліткувати (сміється).

У Франківську люди більш різношерсті, тут перемішано всяких культур. Тут ти більше губишся, якщо тобі щось не подобається, ніхто на тебе уваги не звертає: таких, як ти, тут маса. Тут не так ранимо все, як там.

Якась у Коломиї сталася неприємна подія – вся Коломия тим переймається: йой, як так сі могло стати? Та в нас в Коломиї як то сі могло стати? То собі в Станиславові – то най собі буде, то їхня справа, але в нас, в Коломиї? (Сміється).

Я в Коломиї, фактично, сформувався як фотохудожник завдяки колу, в яке потрапив. Я познайомився з Андрушком, з Ясінським… В них вчився. У мене інших друзів по сьогодні нема, я дружу тільки з художниками і творчими людьми.

 

– Ти знаний як портретист, але останнім часом фотографуєш багато пейзажів…

Пейзажі я малюю останніх 2-3 роки. До того в мене їх взагалі не було. Це щось тепер так занесло. Може, старію (сміється). Я взагалі портретист. Мене завжди людина більше цікавила. Інколи люди комплексують до фотографії: та я би хотів, але я нефотогенічний. Я кажу: та нема нефотогенічних людей, є погані фотографи. У фотопортреті акцент треба давати не на зовнішність, а на внутрішній світ.

 

– А якщо говорити про жанр ню?

Тут має бути двосторонній контакт. По-перше, жінка сама повинна цього хотіти, принаймні, себе любити. Є багато жінок, які комплексують. З людьми, які себе не люблять, нема що робити в фотографії. Як би жінка не була красиво збудована.

Щодо жанру ню, тут повинна бути повна довіра. Модель має бути готова, що це не буде брутально, що це чисте мистецтво. Я повинен модель поважати і бути авторитетом, щоб вона довірилась. Є багато жінок, які відмовляються від таких фотосесій – з міркувань релігійних, виховання… Бо жанр ню сприймається як порно. Просто люди не мають відповідного культурного рівня, освіти, щоб відрізнити, що є мистецтво, що є еротика, що є порно.

 

– Ти як чоловік можеш спокійно фотографувати в ню?

Можу. У багатьох молодих, які фотографують, не зовсім виходить, бо їм кров не туди б’є… Кров повинна бити в серце і голову. Жінка красива, коли вона не повністю роздягнена. Справа глядача собі доуявити. Оця недозавершеність – це й є інтрига.

У мене дуже багато є жанру ню, те, що я показував на публіку – тільки 5-10%. Більшість жінок, які приходять на такі фотосесії, будуть або для свого коханого тримати ці знимки, або для свого самолюбства. Я не маю права їх показати. Тільки з дозволу моделі. Наприклад, у мене модельки – одна вчителька молодших класів, друга – старших. Ну, кому я це покажу? Батьки ж роздеруть на шматки цю вчительку. А роботи чудові.

 

– Ти віддавна ходиш у семиденну пішу прощу в Зарваницю і навіть тоді не випускаєш фотокамери з рук. Чим для тебе є проща?

Коли я приїхав у Коломию, до церкви не ходив. Уже потім почав цікавитися духовною літературою, познайомився з Іваном Рибаруком. Ми дуже близькі друзі, в нас розмови дуже відверті. Він – мій вчитель, духовний гуру. Він мою душу і бачення кардинально змінив.

Я стараюся фіксувати найвідвертіші миті в прощі, інколи через це фотографування часу на молитву не вистачає. Хоча отець Іван каже, що фотографування прощі, те, що я бігаю, хочу розповісти, зафіксувати прощу, – це й є моя молитва.

Завершення прощі, прихід у Зарваницю – воно вже не має того смаку. А сам процес – це є безперервна молитва, сила. За сім днів пішої прощі є над чим подумати, ти аналізуєш своє життя, когось вислуховуєш, комусь свої болі розповідаєш… Це такий святий ритуал.

 

– Нещодавно, 25 грудня, було, як у нас кажуть, «польське» Різдво. Зараз багато людей виступають за те, щоб святкувати Різдво не 7 січня, а 25 грудня, разом з усім світом. Як ти до цього ставишся?

Я абсолютно з цим згідний, я б теж святкував 25-го. Але справа не в даті, це календарні формальності. Чому на Водохреща в кожній водоймі свячена вода? Якби не святкували 17-18-го, а, скажімо, 25-го, то 25-го була би свячена вода. Чому? Бо все людство, церкви моляться і заряджають духовним воду. Тому не справа в даті. Весь світ святкує, і 25-го весь світ молиться – тож треба доєднатися. Все одно Бог один…

Розмовляла Наталя ТКАЧИК