У радянській історичній літературі всіляко наголошувалося на тому, що вояки УПА боролися лише з просовітською частиною населення і боялися відкритих сутичок з регулярними військовими частинами. Це пропагандистське кліше спростовують бойові дії упівців в районі с. Космач у січні 1945 р.

Значні масштаби опору УПА регулярним радянським військовим частинам засвідчує обсяг залучених військових підрозділів. Так, загалом, постійно проти УПА наприкінці 1944 р. боролося щонайменше 70 тис. осіб, для збільшення мобільності яких було виділено 200 вантажних автомобілів. Натомість становище радянської влади в цей час у гірських селах яскраво розкриває доповідна записка Яблунівського райкому КПУ(б)У «Про політичні настрої населення в листопаді 1944 р.», у якій, зокрема, було зазначено, що «ми не в стані своїми діями розгромити бандитські групи, не в стані, а тому наш район потребує серйозної військової допомоги». Яскравою ілюстрацією доповідної стала суспільно-політична ситуація в селі Космач, з якого ще у вересні 1944 р. сотня куреня Скуби вигнала військовий гарнізон внутрішніх військ НКВС, і до 13 лютого 1945 р. селище залишалося неприступною повстанською столицею.

Уже в січні 1945 р. упівці зіштовхнулися в протистоянні з каральними загонами в Космачі (гарнізон військ у селі складав 500 осіб). Стан відділів Коломийського і Станиславівського відтинків, що брали участь у боях, начисляв 1000-1200 людей.

Як пише літопис УПА, «по кількогодинному бою, не маючи змоги вийти з залізного кільця наших куренів… більшовики… ще останками сил відбивались від повстанських сил». На підтримку червоним було направлено навіть літаки зі Станиславова, але найяскравішим епізодом битви став розгром сотнею Мороза допомоги більшовикам у присілку Рушір.

Про діяльність «Березівської» сотні[*] в 1945 р. ми багато дізнаємося з матеріалів кримінальної справи повстанця Миколи Петровича Геника, 1923 р.н., уродженця с. Березів Середній Яблунівського району, який воював бунчужним під псевдо Змій. Так, у грудні 1944 р. відбувся бій сотні поблизу Дзембороні у Жаб’євському районі, в результаті якого було вбито 10 радянських прикордонників. Сотнею керував Мороз, але значну роль у військових успіхах відгравав Кривоніс (Мирослав Симчич[†]).

Підмога енкаведистам найімовірніше мала прибути з боку Яблунова, і повстанці в присілку Рушір 15 січня 1945 р. влаштували проти них засідку біля зруйнованого моста через р. Лючу. М.Симчич у «Братах грому» так згадує про це: «Засідку влаштували кілометрів три-чотири за Рушором в напрямку Космача. Двісті п’ятнадцять стрільців треба було замаскувати так, щоб ворог не виявив жодного й навіть не запідозрив нічого. Місцина відповідна знайшлася. Гори там брали дорогу в підкову». Повстанці розташувались на схилах над дорогою, замаскувались у снігу. Сотня мала на озброєнні 22 легких кулемети, полковий міномет, «бронебійку», понад 20 автоматів, десь 15 напівавтоматичних рушниць, карабіни й гранати.

Незабаром до річки під’їхало 12 вантажних автомашин та легковик. Вони змушені були зупинитися, і звідти висадилися червоноармійці. «Хвацько закидали за плече новенькі автомати, ґелґотіли собі весело, підбадьорювали один одного штурханами. Близької смерті ніхто не відчував. Їхні вгодовані обличчя гармоніювали з червоними погонами й петлицями і різко вирізнялися на тлі засніжених карпатських схилів», – згадує М.Симчич.

Повстанці пропустили безборонно вперед російську розвідку, а потім дружно відкрили вогонь по військових. Микола Геник під час допитів розповів про цей бій: «Ми розстрілювали радянських солдатів, які внаслідок нашої засідки опинилися в безпорадному стані, протягом приблизно півгодини або цілої години… Дільниця дороги була густо встелена трупами побитих нами радянських солдатів».

Згідно з даними М.Симчича, в бою загинуло 370 більшовиків, 50 замерзло і 50 померло від поранень, а також був вбитий командир полку, підполковник Микола Дергачов[‡] (згідно з версією упівця, М.Дергачов командував дивізією та мав звання генерал-майора, а був понижений у званні пізніше, щоб применшити і приховати масштаби втрат у тій операції). М.Геник під час допитів у МДБ називав цифру – 150 вбитих радянських солдатів, а згідно з офіційними радянськими даними, загинуло 12 солдатів, у тому числі командир конвойного полку №256 військ НКВС М.Дергачов і його заступник – капітан В. Шишкін, поранено було 22 військовослужбовців та виведено з ладу три автомашини. Повстанці ж у бою втратили трьох бійців.

З кримінальної справи М.Геника ми також дізнаємося, що в січні 1945 р. відбулися бої в районі с. Брустури, коли сотні Мороза, Палія, Спартана оточили з усіх боків село і розпочали наступ на червоних. У січні 1945 р. відбувся бій сотні Мороза з червоними в с. Шепоті. Протистояння тривало до вечора, аж тоді совіти прорвали оточення і відступили до Жаб’є. У матеріалах справи є згадка про опівнічний бій у кінці травня 1945 р. в с. Березів Верхній. Упівці організували засідку на крутому повороті біля р. Лунга на дорозі «Яблунів – Березів Верхній». Але проти 20 повстанців виступило 100 червоноармійців, які змусили українських вояків відійти.

У вересні 1945 р. упівці організували напад на Верховину. Підрозділи УПА здійснили одночасний напад на райвідділ НКВС, в’язницю і прикордонну заставу. Ця військова акція «мала на меті не тільки нанести ворогу матеріальні і людські втрати, а й мала пропагандивну ціль – показати місцевому населенню і органам радянської влади те, що бандерівці не думають складати зброї». Відзначимо, що військова операція була підготовлена завдяки розвідданим і була добре спланована (розпочалася одночасно в трьох місцях за сигналом ракети).

З часом радянській системі вдалося знищити чи посадити до в’язниць бійців «Космацької республіки», однак їх військовий спротив став яскравою сторінкою української історії та наблизив досягнення Україною незалежності.

[*] Військовий підрозділ УПА, сформований 1944 р. переважно з уродженців сіл Вижній Березів, Нижній Березів, Середній Березів та Баня-Березів тепер Косівського району Івано-Франківської області.

[†] Мирослав Васильович Симчич (Кривоніс) – народився 5 січня 1923 р. у Вижньому Березові, закінчив архітектурний технікум у Коломиї, пройшов військову підготовку спочатку у загонах Української національної самооборони, а згодом у старшинській школі «Чорні чорти», тридцять два з половиною роки провів в ув’язненні.

[‡] Згідно з російськими даними, Олексій Тимофійович Деркачов.

 

Сергій АДАМОВИЧ

* «Галицький кореспондент» спільно з ГО «Поступовий гурт франківців» продовжує проект «Нереабілітована пам’ять», у якому на основі архівних документів розповідає історії прикарпатців, які, виборюючи незалежність України, стали жертвами радянського терору і мають право на належну шану від держави.