Нереабілітовані: Довга дорога від дому

  •  Щоб зламати опір радянській владі, який тривав наприкінці 1940-х років на Західній Україні, комуністичний режим ініціював масові виселення людей. 4 жовтня 1948 року Рада міністрів СРСР ухвалила постанову №5728-1524, яка давала право органам МВС-МДБ у відповідь на «скоєні бандитами диверсійно-терористичні акти» виселяти на спецпоселення родини «бандитів, націоналістів та бандпособників із західних областей України».

    Меморіал на місці Коломийської пересильної в’язниці

    На початок грудня 1948 року в усіх західних областях було облаштовано дев’ять збірних пунктів, на яких, згідно з дослідженням І.Андрухіва, одночасно могло перебувати 10 550 осіб. У Станіславській області збірні пункти були організовані в Коломиї (на 600 осіб) та в Брошнів-Осаді (500 осіб). За весь період проведеної у 1949-1950 роках акції із західних областей було виселено 20 016 сімей чисельністю 69 159 осіб.

    У Брошнів-Осаді упродовж 1946-1953 років був пересильний пункт для відправки людей на Сибір. Вивезених утримували в колишньому таборі для військовополонених. Він був розташований на вулиці Лесі Українки, і ця вулиця дотепер викликає в людей жахливі спогади. За твердженням очевидців, на території табору було приблизно 10 бараків, у кожному з них поселяли стільки людей, скільки було потрібно адміністрації табору. Всередині табору стояв великий мурований котел, в якому варили людям «похльобку». Довкола табір був обнесений густим колючим дротом. Cпали всі на долівці, як оселедці в бочці (після 1953 року бараки пересильного табору стали місцем проживання переселенців з Лемківщини).

    Значний обсяг інформації про збірний пункт містить доповідна записка на ім’я заступника міністра держбезпеки УРСР, генерал-майора М.С. Попереки за результатами перевірки табору 4-5 липня 1952 р. Згідно з цим звітом, приміщення збірного пункту було розраховане на 1000 спецпоселенців. Станом на 1 липня 1952 р. в пункті утримувалося 86 сімей (313 осіб). З них до 10 днів в таборі утримувалося 3 сім’ї, до 20 днів – 1 сім’я, до 1 місяця – 19 сімей, до 35 днів – 20 сімей, до 45 днів – 17 сімей, до трьох місяців – 24 сім’ї, до чотирьох місяців – 1 сім’я, до 15 місяців – 1 сім’я.

    Архівна справа з Галузевого державного архіву СБУ про перевірку Міністерством державної безпеки УРСР збірного пункту в Брошнів-Осаді у 1952 р.

    Охороняли пересильний пункт солдати внутрішніх військ МДБ, охорону пункту всередині табору забезпечували 10 вахтерів. Марта Клічук (Лаврук) із с. Іваниківка Богородчанського району згадує майора – «лисого, червоного, товстого, що випивав і заходив з патиком на кухню та перевертав людські баняки з їжею».

    Матеріали звіту свідчать, що мешканці табору перебували в жахливих житлово-побутових умовах. Відповідно до звіту, всі 86 сімей утримувалися в трьох бараках, які складалися з 12 кімнат. У середньому в кожній кімнаті перебувало 22-25 чоловік. У бараках були призначені старші, через яких  вирішували питання з керівництвом. Але навіть у таких нелюдських умовах, як писали автори звіту, бараки «мали охайний вигляд і в них дотримувалася належна чистота і порядок. Щоденно милася підлога, здійснювалася побілка стін, постільна білизна в денний час знаходилася надворі».

    Всі особисті речі і продукти харчування зберігалися в спеціально відведених приміщеннях і видавалися власникам за необхідності через старших корпусів у певний час та організовано. Однак навіть перевірка МДБ відзначила, що дах бараків в «окремих місцях внаслідок відсутності ремонту прийшов в незадовільний стан і, коли йшов дощ, вода просочувалася в кімнати».

    Приміщення барака із Брошнівського збірного пункту, що збереглося до наших днів

    Їжа для ув’язнених у пункті готувалася в їдальні Брошнівського деревообробного комбінату. Одна особа на добу отримувала 450 грамів хліба, 8 грамів (!) цукру, пів літра супу чи інших харчів. Відзначимо, що медичний персонал табору ці мізерні обсяги харчування називав «калорійною і доброякісною їжею». Натомість Марта Клічук запам’ятала зі страв суп з черв’яками, а уродженка с. Підлужжя Тисменицького району Ганна Михайлівна Бабак (Михайлів) говорить, що давали «їсти якусь баланду, і не вижили б, якби мамин брат, бабуся і дідусь та сусідка не привозили провіант з села і мама не продавала одяг. На обід привозили бочку з чимось, що називалося борщ (мутна рідина з кількома картоплинами, трошки крупи, волокна конини)».

    Додаткове харчування спецпоселенці могли готувати з привезених продуктів. Для цього на плацу була велика піч із залізною плитою. У понеділок і п’ятницю в’язні могли отримувати продуктові передачі, які ретельно переглядалися адміністрацією пункту.

  • Для медичного обслуговування в таборі був розміщений санітарний пост із медсестрою, а також, якщо вірити документам, лікар Брошнівської лікарні мав щоденно обходити бараки. Милися спецпоселенці в лазні, прати дозволяли раз на десять днів.

    Згадуючи облаштування табору, Ганна Бабак, яка була виселена з сім’єю у жовтні 1950 року, розказує, що «в Брошневі перед виселенцями постала величезна територія, у два ряди обвита дротами, з вишками, де чергували озброєні солдати і куди була підведена залізнична колія. Було ще якесь величезне приміщення, як хата-читальня зі сценою». Як описує п. Ганна, «поселили їх у приміщенні в окремих комірчинах, завеликих, як купе в поїзді, а спали люди на нарах і на землі. На ніч бараки закривалися. Сморід від параші був дуже сильний… Дворічний братик заслаб, простудився, мав гулі по тілі, йому їх різали і пересипали, щоб вошей не було».

    Про смерті в таборі розказує уродженець села Верхня Липиця Рогатинського району Антон Голембйовський, який потрапив у Брошнівський концтабір у п’ятирічному віці разом із матір’ю і кількамісячною сестрою у квітні 1951 року через репресованого батька – вояка УПА. Він згадував, що «харчування було дуже поганим… Тому моя рідна сестра померла і була похована під наглядом кількох совітів зі зброєю в руках на місцевому цвинтарі. Коли мама засвітила свічку для прощання з померлою сестрою, то ці совіти вибили її з рук матері». Антону Голембйовському також чітко врізалося в пам’ять, як чотирирічний Федір Коп’як підійшов ближче до колючого дроту, де цвіла кульбаба, а з іншого боку дроту совіти облили його кип’ятком.

    Були люди, які намагалися втекти з табору. Ганна Бабак згадує, що якось почула постріл, пробудилась, а її мама каже: «Не кричи, мабуть, вбили Михайла, нашого сусіда». А вранці всіх людей під конвоєм погнали до огорожі дивитися на вбитого, який прямо на огорожі між дротами лежав. А він, як розказує Ганна Бабак, «був красивий, як Бог». Михайлова наречена Варвара передала йому гроші, якими той підкупив охоронця. Мати вбитого ще попереджала, що їй снився поганий сон, і просила не йти. Але той таки намірився втікати. Проте один охоронець взяв гроші, а другий – застрелив його «при спробі втечі».

    Відповідно до звіту перевірки МДБ, 14 червня 1952 року в таборі теж була попереджена спроба втечі 4 переселенців, які підкопали землю в бараку, де була розташована кімната політмасової роботи. Відзначимо, що задокументовані випадки, коли родичі ув’язнених за хабарі охороні таки визволяли своїх рідних. Перевізник Костишин, який возив фірою в бочці депортованим їжу, якось вивіз у бочці з-під похльобки за межі табору маленького хлопчика.

    Пам’ятний знак і хрест на місці пересильного табору в Брошнів-Осаді

    Страхіття пересильного табору виселенці дотепер не можуть забути.  Вони прагнуть створити тут місце пам’яті для виховання майбутніх поколінь і недопущення в майбутньому злочинів проти людяності.

    У травні 2010 року в Брошнів-Осаді на місці, звідки починалася довга дорога з дому для тисяч сімей, було відкрито капличку. Ініціаторами були Олег Вівчаренко і тодішній селищний голова Володимир Борович, які озвучили також ідею створення Музею пам’яті. До речі, родину Вівчаренків разом з 27 іншими сім’ями вивезли з села Угринова Тисменицького району у Брошнів-Осаду 31 липня 1950 року через вбивство в селі дільничного міліціонера.

    Завдяки патріотичній позиції керівництва Брошнів-Осадської селищної об’єднаної територіальної громади на чолі з Назарієм Іванівим за підтримки Івано-Франківської обласної ради, тепер на місці збірного пункту створюється «Музей депортацій українців в ХХ столітті». Науковці та волонтери з Брошнів-Осади активно збирають артефакти для музею і записують свідчення жертв концтабору. Очікується передача для закладу автентичного вагона від «Укрзалізниці» – одного з тих, якими вивозили українців з рідних земель. Ініціатори створення меморіального центру визначились із дизайном музею, його змістовним та тематичним наповненням.

    Сергій АДАМОВИЧ

    * «Галицький кореспондент» спільно з ГО «Поступовий гурт франківців» продовжує проект «Нереабілітована пам’ять», у якому на основі архівних документів розповідає історії прикарпатців, які, виборюючи незалежність України, стали жертвами радянського терору і мають право на належну шану від держави.

  • Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!