Що варто побачити в Снятинському районі? Куди піти? Поради для туристів.

Що варто побачити в Снятинському районі? Куди піти? Поради для туристів.

Снятинщина – це земля працьовитих людей, ошатних угідь і хат. Звідси походять роди Озаркевичів, Кобринських, Гамораків, Трильовських, Даниловичів. Тільки тут міг народитися Василь Стефаник чи Василь Касіян, бо, напевно, ніде так інтелігентно не ставляться до праці та людей. Серед уродженців Снятинщини – п’ять лауреатів Шевченківської премії: художник Василь Касіян, прозаїк Ярема Гоян, композитор і педагог Анна Гаврилець, фотограф Василь Пилип’юк, графік-ілюстратор Іван Остафійчук.

Для любителів мандрів Покуття підготувало чималий список атракцій –пам’ятки архітектури, музеї, сакральні споруди. Цікаво також, що на Снятинщині налічується аж 37 пам’ятників Тарасу Шевченку, що є абсолютним рекордом в Україні. Словом, подивитися є на що!

Назва міста Снятин, яке розкинулося на лівому березі ріки Прут, походить від імені Коснятина Сірославовича, відомого воєначальника і боярина, який був при дворі галицького князя Ярослава Осмомисла. У 1158-1159 роках він обороняв Снятин від шеститисячного війська Івана Ростиславовича. За іншою версією, назва походить від слова «стинати». За легендою, турки і татари в одному з набігів постинали голови всім жителям міста, відтоді воно стало відомим як «Стятин».

У XIII-XIV ст. місто входило до Галицько-Волинського князівства. З 1349 року Східна Галичина з Покуттям перейшла під владу польського короля Казимира II. Снятин стає центром староства, де першим старостою був німець Отто де Хадеч. Йому належали землі між Прутом і Дністром. Місто стало великим торговим центром з ярмарком. Можливо, ось ця історична віха і вплинула на появу у покутян ретельного та охайного ставлення до праці.

І хоч на території міста й околиць безперервно точилися війни, виникали стихійні бунти місцевого населення, воно продовжувало жити і розвиватися. Адже мало магдебурзьке право, яке отримало ще в 1448 році.

Сучасний Снятин – це ошатне європейське містечко, яке зберігає пам’ять про давні історичні події, вшановує відомих краян та йде у ногу з часом.

1. Ратуша (м. Снятин)

Архітектурною візитівкою і гордістю Снятинщини є ратуша у Снятині (вул. Шевченка, 70). Вона є однією з найвищих в Україні (висота вежі – 50 м). Її будівництво розпочалося в 1861 р. і тривало майже 40 років. Міську вежу будували дуже швидко (1906-1909), до 79-х уродин Франца Йосифа.

На ратуші викладено герб міста. Дзвони для вежі виливали у Польщі, вони були дуже важкі. А оскільки у ратуші понад 250 сходинок, то ніхто не знав, як туди їх винести. Правда, знайшовся дужий чоловік, який, поклавши собі на голову подушку, а на неї дзвін, помаленьку, з перервами виніс його наверх.

На ратуші, у кулі під флюгером, зберігся документ, де написано, що будові нічого не перешкоджало і жодна людина не постраждала. Відомо, що у будівництві вежі брали участь 11 заможних мешканців Снятина – це вірмени, поляки, німці і тільки четверо українців.

У ратуші також діє Музей культури і книги Покуття, який поширює інформацію з книгодрукування, творчого життя письменників регіону, репрезентує книжкові новинки, а також діяльність семи видавництв України, які очолюють вихідці зі Снятинщини.

Музей Марка Черемшини (м. Снятин)

Музей відкритий 17 липня 1949 р. в будинку, де в 1912-1927 роках проживав Марко Черемшина (вул. Шевченка, 101). Засновником та директором музею впродовж 25 років була дружина письменника – Наталія Семанюк. У восьми експозиційних кімнатах зберігаються особисті речі і книги письменника, його фотографії, статті і прижиттєві видання його творів. Фонди музею нараховують близько 4 тис. експонатів. У кабінеті письменника, окрім бібліотеки, зберігається його рояль, на якому полюбляв грати відомий оперний співак Михайло Голинський.

Художній музей Василя Касіяна (м. Снятин)

Музей відкрито у 1982 р. (вул. Воєводи Костянтина, 48а). Експозиція розміщена в п’яти кімнатах, у двох відображено творчий шлях митця, а в інших трьох виставкових залах експоновані графічні твори Василя Касіяна та його учнів-наслідників. В експозиції представлені особисті речі митця: книги художника-мистецтвознавця та книги про художника, його особиста бібліотека, рукописи і предмети, якими він користувався. У приміщенні музею зберігається велика колекція фотоматеріалів, які відображають життя і творчість митця.

4. Могила блаженної Марти Вєцкої (м. Снятин)

Сестра Марта прожила всього 30 років, два останніх – у Снятині. Надзвичайною була її героїчна практика християнських чеснот.

Марта Вєцка народилася у Польщі 12 січня 1874 року. Родина Вєцких мала 13 дітей. Марта була третьою. У два роки дівчинка важко захворіла. Тоді мати звернулася до Матері Божої П’ясечної, і незабаром дитина швидко одужала. Ця подія в родині Вєцких вважалася за диво і мала великий вплив на пізніше велике пошанування Мартою Матері Божої. Сусіди завжди дивувалися, звідки ця дівчинка має таку побожність, доброту, а головне, таку велику радість, яка передавалася всім навкруги. Пізніше Марта Вєцка вступила до Згромадження сестер милосердя у Кракові. До Снятина сестра Марта приїхала у 1902 році. Тут, власне, і минули два останніх роки її життя.

Блаженна Марта Вєцка похована на центральній алеї міського цвинтаря. Тут завжди багато квітів, лампадок.

У грудні 2004 р. Папа Іван Павло II проголосив декрет про героїчність чеснот сестри Марти Вєцкої, а в липні 2007 р. Папа Бенедикт XVI затвердив цей декрет. У матеріалах беатифікаційного процесу зафіксовано 132 оздоровлення та поліпшення стану здоров’я без медичного втручання, а тільки завдяки молитвам через заступництво сестри Марти Вєцкої.

Біля її могили є капличка Яна Непомука – улюбленого святого Марти Вєцкої. Його фігурка колись стояла на подвір’ї родини сестри Марти.

Пам’ятник шляхтянці Софії (смт. Заболотів)

На в’їзді у містечко вас зустріне горда шляхтянка. Цей пам’ятник було встановлено 29 червня 2008 р. на честь 555-річчя Заболотова. Софія – засновниця селища.

У спеціальному земельному акті багатий шляхтич Павло Преславський зробив вічний поділ батьківського і материного добра між шляхтичем Іваном, своїми братами та їх дружинами: Варварою, дружиною Івана Заржецького; Софією, дружиною Клеопи із Млодович; Катериною, дружиною Миколи Кермановського, з такою умовою, що шляхтичеві Іванові, своєму братаничу, виділив у вічному поділі село в Коломийському окрузі Ільниче (нині с. Іллінці), Варварі подарував села Тулуків та Олешків, а Софії – місто Заболотів.

Римо-католицький костел Пресвятої Трійці (смт. Заболотів)

Перший костел в Заболотові було збудовано з дерева у 1605 році на кошти С. Волуцького. Проте той храм було знищено під час турецько-татарських нападів у 1618-1621 роках. Наступний звели у 1669 році на кошти власника Заболотова Бакутського, який заповів своє майно місцевому костелу, а кріпаки змушені були відбувати повинності на користь храму. Третій костел з’явився у 1833 році і простояв тут до початку ХХ ст., аж поки не почалось будівництво нового мурованого храму, який спорудили у 1902 році, а освятили через сім років, у 1909 році, під титулом Пресвятої Трійці. Після Другої світової війни костел закрили, а в його будівлі влаштували склад. У 1993 році храм повернули римо-католицькій громаді Заболотова. З того часу костел поволі відновлюється, при ньому діє монастир сестер-феліціянок. Споруду добре видно з траси Коломия-Чернівці.

Поховання хасидів (смт. Заболотів)

У 1790 році Заболотів вважався єврейським містечком. Першу національну меншину складали поляки, які деякий час були тут за господарів. Українці серед міщан траплялися рідко. Вони обживали довколишні села і з’їжджалися на відомий в окрузі заболотівський ярмарок, аби за продане збіжжя чи худобу придбати мануфактурний дріб’язок і посидіти в Лейбиній чи Шмулевій корчмі. Після погрому 1903 року євреї в Заболотові почали здавати домінуючі позиції.

Все, що залишилося від колишніх господарів містечка, – це закинуте кладовище. За деякими надгробками доглядає пані Марія, хата якої практично побудована на цвинтарі. Жінка розповідає, що тут поховані засновники хасидської релігії. Щороку сюди приїжджають чи то паломники, чи родичі, які моляться над похованнями.

Пам’ятник Манесу Шпербергу (смт. Заболотів)

У Заболотові народився і до 1616 року проживав німецький письменник, есеїст, соціальний психолог, галицький єврей за походженням Манес Шпербер. Виїхавши до Відня, Шпербер примкнув до молодіжного соціал-демократичного руху Хашомер-Хацаір. Далі Манес переїхав до Берліна, де викладав психологію та соціологію. З приходом Гітлера був ув’язнений, але незабаром його звільнили як громадянина Польщі. Пізніше письменник втік з родиною до Парижа, де працював у видавництві. Похований на кладовищі Монпарнас.

Манес Шперберг відзначений багатьма літературними преміями. Серед відомих творів письменника – цикл романів «Як сльоза в океані», автобіографічна трилогія «Всі прожиті дні».

Музей Василя Стефаника (с. Русів)

У Русові шанують відомого вихідця села – новеліста Василя Стефаника. Музей письменника розташований у хаті, де він народився і довший час проживав (вул. Т. Мигаля, 2). Письменник сам побудував будинок у 1910 році, де прожив 26 років. Василь Стефаник дуже любив свою хату, робочу кімнату, де він не тільки літературно працював, але й зустрічався з селянами. Вони йшли до нього за порадами у всяких господарських і сімейних справах. Серед експонатів музею є багато рукописів, прижиттєвих видань письменника, важливих біографічних та історичних документів.

На сільському цвинтарі є могила видатного новеліста.

Церква Святого Архистратига Михайла (с. Устя)

Вперше про існування церкви написано в середині XVI ст. Також відомо про те, що у XVIII ст. в селі стояла церква, яка, правда, не позначена на карті 1783 року. Теперішня дерев’яна гуцульського типу парафіяльна церква постала у 1853 році. Сакральна споруда належить до пам’яток архітектури національного значення. Розташована в центрі села. Незвичним є те, що стіни над опасанням оббиті не бляхою, як це є повсюди, а дерев’яною вагонкою. Як дзвіницю використовують металевий каркас, на якому висить один дзвін.

Пам’ятник-образ преподобного Іова Манявського (с. Красноставці)

Іов Княгиницький (1550-1621) – галицький монах і подвижник. У 1994 році Священний Синод Української православної церкви (МП) затвердив вшановувати пам’ять преподобного Іова (Княгиницького) і зарахував його до лику місцевошанованих святих.

13 червня, в день Святого Духа, у селі Красноставці відбулося відкриття й освячення пам’ятника-образа преподобного Іова Манявського (Княгиницького). Він споруджений завдяки коштам і старанням вихідця з Красноставців, жителя Москви Ярослава Кнігніцького, а також за сприяння місцевого настоятеля, протоієрея Василя Руданця.

Церква Святого Архистратига Михаїла (с. Красноставці)

Тодішня красноставецька церква вперше згадується на початку XVIII ст. У середині цього ж століття громада замість давньої збудувала нову, також дерев’яну церкву. Наступний храм з дерева постав на місці попереднього у 1866 році. Церквою користується православна громада.

Храм розташований у центральній частині Красноставців. Хрещата з трьома верхами споруда має дві прибудови: присінок при бабинці і захристію при вівтарі. Під час останнього зовнішнього ремонту стіни і дахи церкви щедро оббили блискучою бляхою, всі хрести замінили сучасними (шість давніх хрестів з маківок церкви тепер висять на зовнішній стіні захристії). Дзвіниця дерев’яна, двоярусна, стоїть з північного заходу від церкви.

800-літній дуб (с. Рудники)

Рудники – село на річці Рибниця. За переказами, на околиці села були рудничні ями, з яких видобували болотну залізну руду. Гордістю села є історичний дуб, якому понад 800 років, його діаметр становить 6 м 38 см. Крона дерева здорова. Дуб огороджений дерев’яним парканцем. Біля нього для мандрівників встановлено невелику альтанку.

Церква Успіння Пресвятої Богородиці (с. Белелуя)

Ще в XVI ст. у цьому селі вже існувала церква. Відомо, що наступний сільський храм постав у XVIII ст. Трохи більше, як за сто років громада звела дерев’яну церкву гуцульського типу, яка збереглася до сьогодні. У 2013 році у храмі розпочали великий зовнішній ремонт, а наступного року провели ремонт в інтер’єрі.

Храм стоїть в центральній частині села. Типова хрещата в плані одноверха святиня, в якій з півдня до вівтаря прибудована ризниця, а з заходу до бабинця – ґанок. Стіни під опасанням церкви зберегли з відкритих брусів-зрубів, а над опасанням під час ремонту оббили металопрофілем, вікна замінили пластиковими. Мурована дзвіниця, посвячена у 2011 році, розташована з південного заходу від церкви.

Белелуя – батьківщина отця Теофіла Кобринського, який побудував у Снятині храм, створив церковний хор і заснував Українську міщанську читальню. Звідси родом і Озаркевичі – громадський діяч і лікар, засновник та директор “Народної лічильниці”, автор багатьох медичних статей Євген Озаркевич, а також адвокат, фольклорист Лонгин Озаркевич.

При місцевій школі діє кімната-музей уродженки Белелуї, першої феміністки у Галичині Наталії Кобринської.

Музей депортації (с.Тучапи)

Сумною пам’яткою про депортацію жителів села Тучапи є музей історії села, що розташувався обабіч траси Снятин-Косів. У хаті, яка є історичною реконструкцією, збережено інтер’єр села 50-х років ХХ ст. Тут зібрано документи переселенців, а це 136 родин, які були виселені до Миколаївської області. Фотографії, книги, документи, особисті речі селян – неповний перелік головної експозиції музею. А перед хатою – колодязь-журавель і пам’ятник-дзвін, що кличе до рідного села тучапівців, які розбіглися по світу.