Той «зелений коридор» став для нього «чорним». Смертельний шлях під Іловайськом украв життя сміливця, але здійснив його заповітну мрію. Історія цього загиблого прикарпатського вояка яскраво ілюструє огидну істину: на війні одні гинуть, а інші на цьому нахабно заробляють.

Одразу до раю

У день виїзду в зону АТО Михайло Погорєлов покликав маму до вітальні, обійняв її та попросив, аби вони трохи ось так посиділи разом. Попереду дорога, далека і небезпечна, а ще – безлика невідомість. Хтозна, коли знову побачаться. Кремезний, високий хлопчина довго вдивлявся у вікно і зненацька випалив, наче передчуваючи недобре: «Мамо, я буду героєм. Ось побачите». Михайло дотримав слова. Щоправда, зухвала обіцянка коштувала надто дорого – її ціною стало життя.

Через тиждень після похорону Михайла він наснився сестрі. Такий самий, як завше – усміхнений, з безмежно добрими очима. Сказав лише: «Світланко, коли я загинув, Бог забрав мене одразу до раю. Але Господь мене відпустив, аби я бодай раз глипнув на твою новонароджену доню. Коли йшов на війну, так шкодував, що не дочекався народження племінниці. А тепер мені вже час назад».

22-літній уродженець смт. Обертин, що на Тлумаччині, молодший сержант міліції, міліціонер батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Івано-Франківськ» Михайло Погорєлов у 2014 році вирушив у зону АТО добровольцем. Спочатку ніс службу на блокпостах у Старобешеве та Комсомольську, а потім його разом із трьома десятками бійців перекинули під Іловайськ. 29 серпня того ж року Михайло Погорєлов унаслідок обстрілу під час виходу в складі автоколони «зеленим коридором» із м. Іловайськ отримав поранення, не сумісні з життям.

Указом президента від 29 вересня 2014 року за особливу мужність і героїзм, проявлені у захисті державного суверенітету і територіальної цілісності України, Михайло Погорєлов посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Мама загиблого героя Мирослава Погорєлова зі слізьми на очах шепоче, що й досі не може повірити. Донині чекає сина додому. Щодня переглядає теленовини і крадькома надіється: а може, десь покажуть хоч мигцем. Може, то помилка, може, він у полоні, може, пам’ять втратив, може, якісь добрі люди переховують від ворога, може… І розуміє, що то безглузді сподівання. Але материнське серце відмовляється підкоритися жорстокій правді. Й далі продовжує жити сліпою надією.

Єдиний чоловік

У сім’ї Михайло був четвертою дитиною і єдиним сином – мав аж чотирьох сестер. А згодом став і єдиним чоловіком. Коли хлопцю виповнилося 18, пішов із життя батько, згорівши від раку за кілька місяців.

У молодших класах Михайлик відвідував музичну школу, грав на басі в духовому оркестрі. Молодша сестра Анна розповідає, що брат завжди вирізнявся загостреним почуттям справедливості – за будь-яких обставин ставав на захист молодших і слабших, без тіні страху виступаючи навіть проти старших кривдників. Геть нічого не боявся, коли знав, що правда на його боці.

Хлопчина був дуже товариським. Мама пригадує, що любив привести додому купу дітей і малі бешкетники перевертали хату догори дриґом.

Ще в школі Михайло заробив собі кумедне прізвисько Панда – хлопець був товстеньким, трохи неповоротким, а тому нагадував ведмедика. До речі, саме це прізвисько стало його позивним на війні.

Після закінчення Обертинської ЗОШ Погорєлов дуже хотів стати міліціонером. Просто марив цією професією, але в сім’ї бракувало грошей, аби оплачувати омріяне навчання сина. Тож він вступив в івано-франківське училище, де здобув спеціальність «автослюсар-механік». Потім юнак пройшов вишкіл у навчальній частині внутрішніх військ у Золочеві, згодом ніс службу у внутрішніх військах Києва. Погорєлов дуже хотів служити в президентському полку, але сказали, що туди напівсиріт не беруть.

Після демобілізації працював на будівництві, потім охоронцем. А якось почув, що в Івано-Франківську розпочався набір на безкоштовні курси на базі колишнього спецпідрозділу «Беркут». Кому вдасться протриматися, вступить до лав батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Івано-Франківськ». Погорєлову вдалося. Нарешті його дитяча мрія здійснилася. Михайло дуже пишався тим, що його визнали гідним носити міліційну форму і довірили зброю. Кожного разу, коли приїжджав додому, із захопленням розповідав про небезпечні історії та халепи, які траплялися під час патрулювання.

Звістка про те, що треба вирушати в зону АТО, застала хлопця зненацька. Мав зібрати речі і за кілька годин прибути до Івано-Франківська. Наступного дня зателефонував мамі й попросив привезти йому до обласного центру ще медикаментів, каву і блок цигарок – не встиг купити. «Ну все, мамо, я йду, бо вже форму віддають», – такими були його слова під час останньої їхньої зустрічі.

У день загибелі мати ще розмовляла з Михайлом по телефону: «Сину, ти там маєш що їсти?» – «Мамо, дарма хвилюєтеся. Нам із хлопцями сьогодні пощастило – ми знайшли свиню і зарізали її».

 

«Відкрий! Випусти!»

Іванофранківець Василь Семків вирушав у зону АТО разом із Михайлом Погорєловим. «Нам сказали, що їдемо охороняти громадський порядок у Маріуполі, – пригадує бойовий побратим загиблого прикарпатця. – Ми, звісно, повірили, адже видали тільки бронежилет, автомат, кілька гранат і снайперських гвинтівок. З таким озброєнням не відправляють на передову».

На роздоріжжі, де направо Маріуполь, а по лівий бік – Донецьк, автобус повернув чомусь наліво. «Куди ти нас везеш, чоловіче?» – почали обурюватися вояки. Водій не хотів нічого пояснювати хлопцям, відмахувався, мовляв, усе добре.

Зупинилися вночі на блокпості в Запоріжжі. Командир роти сказав, що автобус зламався, зараз мають прислати заміну. Вранці дісталися в м. Старобешеве, що за 30 км від Донецька. Там уже базувалися батальйони «Херсон» і «Світязь».

Воякам сказали, що потрібні 30 людей на допомогу батальйону «Донбас» для «зачистки» Іловайська. Погорєлов одним із перших зголосився. «Міша завжди рвався в бій», – каже Василь Семків. Побратими загиблого потім розповідали його матері, що прикарпатець тоді фактично урятував свого товариша, бо вийшов замість нього, твердо сказавши: «Ти лишайся, в тебе дитина, я піду».

Хлопців «повантажили» на військовий «Урал». Туди ж і боєприпасів наклали. Із комбатом домовилися: в разі чого він найперше відкриє задній борт, щоб вояки змогли втекти. Адже в «Уралі» борти високі, десь зо кілька метрів, їх надзвичайно складно перестрибнути.

Коли в «гуманітарному коридорі» почався обстріл, комбат, незважаючи на домовленість, сховався під машину. Бідолашні хлопці, опинившись у смертельній пастці, скажено волали: «Відкрий! Випусти!» Боєприпаси почали вибухати. Вояки горіли заживо. Декому вдалося вистрибнути, когось ворожий снайпер «зняв».

Бойовий товариш Василь Семків розповідає, що коли хлопці поїхали на Іловайськ, зв’язок із ними обірвався вже наступного дня. Через певний час побачили колону танків, що просувалася повз. Вояки пояснили, що «летять» рятувати земляків: «Іловайськ уже в подвійному кільці. Наші в страшній біді. Їх луплять з усього, що можна».

Василь Семків був тим, хто їхав на впізнання «двохсотих» із батальйону  «Івано-Франківськ». Наче очманілий, бігав від автобуса до автобуса, до останнього сподіваючись побачити друга живим. Нарешті добіг до бортового «газону», куди завантажили загиблих. «Ти на впізнання? Лізь наверх – шукай своїх».

«Те, що я там побачив, не забуду до останнього подиху, – розповідає Василь Семків. – Фарш із останків людських тіл: відірвані руки, ноги, голови… Все обгоріле та в крові».

 

Місьо поранений

Мирослава Погорєлова дізналася про фатальну звістку… під час танцю. Якраз у той день її запросили родичі на святкування весілля. Чоловік сестри узяв жінку до танцю. Мабуть, думав, що так слова покотяться легше. Кружляючи під музику, несміливо мовив їй: «Миросю, я тобі щось скажу, але ти лиш не переживай. Твій Місьо поранений…». Де там – не переживай. Почалася паніка, сльози і виснажливо довгі години. Точної інформації про стан Михайла не було.

Бабуся хлопця собі місця не знаходила, нікому не вірила: «Ви щось знаєте, а мені нічого не кажете. Я серцем чую, що нашого Міся вже нема на сім світі».

Наступного дня увечері, коли Мирослава Погорєлова була на роботі у сільраді, побачила за вікном юрбу людей, серед них – багато хто у військовій формі. До приміщення зайшов чоловік у камуфляжі. Питає: «Сільського голови вже немає?» – «Та ні, то вже пізно. А вам голови треба?» – «Ні, нам треба вас…». Аж тоді жінка все зрозуміла.

Сестра загиблого воїна поїхала до Івано-Франківська на впізнання тіла. Повернувшись, тільки й сказала матері: «Краще запам’ятайте Михайла таким, як він був за життя».

 

Афера

Наприкінці грудня 2014 року на рахунок матері Михайла Погорєлова у місцеве відділення Ощадбанку в Обертині надійшла державна грошова допомога внаслідок загибелі сина у розмірі 609 тис. грн. Перших два транші – 145 та 108 тис. грн. – жінка зняла, аби купити однокімнатну квартиру в Тлумачі. Ще 145 тис. грн перевела на рахунок дочки.

Потім на телефон Погорєлової прийшло повідомлення, що на рахунку з’явилося 100 тис. грн. Наталка Г., яка в місцевому відділенні Ощадбанку працювала контролером-касиром понад 30 років, пояснила, що без дозволу поставила гроші з рахунку сина Погорєлової на депозит. Мати загиблого хотіла зняти решту, сказала, аби та потроху замовляла гроші. «Кожного разу питала, а вона відповідала, що велику суму не можна знімати, просила до квітня почекати», – розповідає Мирослава Погорєлова.

Щойно жінка зрозуміла, що гроші не зможе отримати в Обертині, звернулася по допомогу до керівника Тлумацького районного відділення Ощадбанку. Працівники перевірили рахунок, а там лише 628 грн. Зникли 347 тис. грн.

Заяву про зникнення з рахунку грошей Погорєлова написала не одразу, бо горе-працівниця банку Наталка Г. їй зателефонувала й обіцяла все віддати. Але шахрайка повернула тільки 12 тис. доларів.

Виявилося, що Наталія Г. упродовж років брала в людей гроші «на зберігання», але в банк вони не потрапляли. Аферистка ходила до людей і просила кошти, обіцяючи високі відсотки. А люди вірили, бо своя. Та виявилося, що банківська працівниця не лише обманювала обіцянками про захмарні відсотки з депозитів, вона ще й офіційними банківськими рахунками маніпулювала на власний розсуд.

Тоді в офіційному повідомленні прокуратури йшлося про те, що посадовці банку привласнили понад 700 тис. грн., а махінації розпочалися ще у 2010 році. В ході досудового розслідування встановлено, що посадовці банку, підробивши підписи вкладників, зняли кошти з 25-ти поточних та депозитних банківських рахунків. Відомості про подію внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань за ч.4 ст.191 ККУ (привласнення майна у великих розмірах шляхом зловживання службовим становищем).

Ошукані обертинці з суми 700 тис. грн. лише сміялися, казали, що деякі вкладники по 200-500 тисяч втратили, а скаржників – не менше сотні… За їхніми приблизними підрахунками, жінка пограбувала людей на загальну суму від 300 до 500 тис. доларів США, але це лише здогади.

Після викриття шахрайки Мирослава Погорєлова зустрілася з нею і запитала: «Наталю, що я тобі зробила? Я свою дитину закопала, а ти вкрала наші гроші». Аферистка опустила очі й коротко відповіла: «Подавайте до суду на банк».

У селищі переконані, що таку мільйонну аферу Наталка Г. не могла провернути самотужки і слід шукати спільників. Мирослава Погорєлова каже, що слідство й досі триває. Суд постійно переносять із різних причин.

 

Пом’янути словом

Бойові побратими Михайла не забувають про його матір. На кожен Великдень приїжджають зі святковим кошиком. А ще бувають на Успіння Богородиці – якраз на ті дні припадає річниця трагічних подій під Іловайськом.

Коли Михайло Погорєлов вирушав у зону АТО, на своїй сторінці в соціальній мережі процитував Шевченковий «Заповіт»: «І мене в сім’ї великій, в сім’ї вольній, новій, не забудьте пом’янути незлим тихим словом…». А потім дописав: «Я вас усіх люблю». Наче знав, що прощається назавжди.

Наталя МОСТОВА