Доброго дня, пане Сергію!

Мене звати Галина Степанівна Когут (дівоче прізвище – Федорко). Недавно випадково прочитала ваш нарис «Упівське кохання» в «Галицькому кореспонденті». Сколихнуло спогадами (приємними і не дуже).

Так, це правда, мої батьки, Федорко Степан Іванович та Когут Ольга Харитонівна, побралися в те лихоліття та прожили разом до смерті…

Батько помер в 2000 році, а мама – в 2004-му.

Те, що пережили мої батьки, – жорстока правда. Це один із вирваних епізодів історії українського народу. Те, що їх «змусили» обвінчатися, можливо, трошки перебільшено, бо вони і так би побралися. Але сам факт, що вона його дружина, відбився на всій родині.

Мій старший брат народився в листопаді 1946 року. Батька засудили до смертної кари, потім амністували до 25 років ув’язнення. Він відбував покарання в Норильську. Маму вислали в Караганду на каторжні роботи, немовля залишилось з бабусею, яка переховувалась з малим по сусідах та по родині, щоб не познущались.

Батько за професією був машиністом паротяга – на той час він закінчив (один з небагатьох) залізнодорожний технікум. Відбув покарання 10 років, звільнився в 1956 році і поїхав до мами в Караганду. Туди ж зразу мамин брат привіз малого Ігоря, якому було вже 10 років. Отже, батьки побачили свою дитину через 10 років. Я народилася вже в 1957 в Караганді, та потім ще сестра в 1960-му і молодший брат в 1963-му.

Батько марив Україною, вдома всі говорили українською. В Україну повернулися в 1966 році. Та батько мусів повернутися сам назад в Караганду, бо не давали дозвіл на прописку. За рік мама виходила по інстанціях за фіолетову 25-ку (купюру), то вже прописали. Але не було йому тут затишно, ані нам. Постійне переслідування, нагадування… Торкнулося достатньо і другого покоління.

Мене за хорошу роботу мали преміювати путівкою в Болгарію – не вийшло, їхала в Прибалтику. В інститут – не вступила. Працювала в Івано-Франківську, хотіла стати на чергу на квартиру – не приписують. Та організація («Прикарпатагробуд») взяла мене «на поруки», то приписали. Але квартиру я так і не отримала, бо вже була сім’я, а потім давали чорнобильцям в першу чергу. А як пішла в декретну відпустку на 6 років, то й зовсім забули…

Можливо, якби хтось допоміг відстояти… Та я вже звикла до розряду меншовартості, то й змирилась.

А батько був хорошим спеціалістом з металу, весь час пропрацював на КМЗЗ, допомагав газифікувати всі Підгірки. В Івано-Франківському драмтеатрі його бригада встановлювала батареї опалення за його рацпропозицією та кресленням (не знаю, чи вони там і досі стоять, бо то було вже давно).

Зараз у нашій родині Ігор найстарший, торік святкували його 70-річчя. Проживаємо всі в Підгірках, родина, слава Богу, збільшується.

Маємо в мріях у Підгірках започаткувати Свято родини, щоб не розпорошитись. Мама так любила, коли збирались всі за одним столом!

 

Дякую, що надихнули на спогади.

Ви праві, дійсно, упівське кохання – на все життя. Хоч було всяко. В Україні батько почав часто випивати. Давалися взнаки тюремні тортури, тож перепадало всім. Тепер я розумію, чого…

 

Надсилаю фото

– батьків (вони дружби на весіллі у друзів – дуже вродливі)

– батько у Норильську (біля землянок)

– мама з Караганди

– батьки з доньками в Караганді

– маленький Ігор з бабусею та родиною тітки Юлії

– маленький Ігор з бабусею та родиною тітки Марії

– батькові 75 (1998 рік). Фото з усіма онуками

 

Хотіла б з вами, пане Сергію, можливо, колись більше поспілкуватись, бо батьки приховували від нас всю правду, щоб не зашкодити. Потім забулося, а тоді було вже пізно…

На світлинах у «Галицькому кореспонденті» один юнак дуже нагадує нам батька… Можливо, у вас є ще якась інформація чи фото.

Ще раз дякую за спогади.

 

Галина КОГУТ-ФЕДОРКО,

Калуш-Підгірки