«Не бійтеся глобалізації, бійтеся того, що забудете свою культуру», – переконаний автор невигаданих історій про життя українських емігрантів в Об’єднаних Арабських Еміратах.
Днями в Івано-Франківську в рамках всеукраїнського туру відбулася презентація книги “Україна в пісках” за участю автора – колишнього закарпатського журналіста родом із Прикарпаття, письменника Тараса Ващука, який уже п’ять років не член українського суспільства, живе за іншими законами та в іншому світі. Під час презентації він розповів про життя в Еміратах, що згуртувало там українських заробітчан та через які труднощі їм доводиться проходити.
Емігрантська література
«Кажуть, що в мене завжди мало би бути дуже цікаве життя, – починається в книзі передмова від автора. – Мовляв, десять років в українській (нехай і провінційній) журналістиці. Та ще й у такому колоритному регіоні, як Закарпаття, котре є Україною в мініатюрі – з мішаниною культур і компактних осередків проживання понад ста національностей. Такий собі український мікро-Вавилон.
Тому, можливо, й не дивно, що доля занесла мене у справжній макро-Вавилон сучасності – Дубай, що в ОАЕ. Робота в гігантському помпезному аеропорті, шейхи, верблюди, хмарочоси, море, скелі… І магія найбільш багатонаціонального міста світу, закомплексовано-шикарного, з переплетенням культур і безкультур’я всього світу, із власним мусульманським колоритом, зі своїми прихованими і явними гріхами. Тут глобалізація відчутна, як ніде інде.
Тож мені часто радять: просто стенографуй те, що відбувається навколо, і буде тобі письменницьке щастя. Однак я-журналіст дуже напаскудив собі-письменнику. З мене випльовуються лише крихітні новели. Адже після досвіду публіцистики розумієш, що жодна тема світу не варта бодай ста сторінок».
Художня книга складається з 19 коротких оповідань та однієї повісті. Деякі оповідання змушують сміятися, інші беруть за душу, є навіть такі, що викликають відразу. Загалом, у виданні йдеться про життя українців в ОАЕ, адаптацію до іншого суспільства та східного менталітету.
Як розповідає Тарас Ващук, наразі в Еміратах сформувалася потужна українська діаспора, яка нічим не поступається аналогічній у США чи Канаді. До речі, дубайських українців об’єднала війна на Донбасі.
«Чи зміг я цілком передати дивну атмосферу Вавилону сучасності? – роздумує автор. – Звичайно, що ні. Але знаю напевно, що був чесним із собою та читачем. Переповів чимало своїх і чужих простеньких чи карколомних історій».
Письменник, кіносценарист Андрій Курков переконаний, що цю книгу можна читати не лише як художню прозу, але і як енциклопедію з життя українських заробітчан. Заробітчан не тільки українців, хоча і їх серед героїв чимало. Але, окрім українців, ви зустрінете на сторінках і китаянок, і арабів, і киргизів, і таїландців – увесь емігрантський світ Дубаю, який автор вивчив достеменно.
«Сподіваюся, моя писанина знайде свого читача, – зазначає автор. – Не знаю, де вона знадобиться більше (як і досі не знаю, де більше потрібен я сам – на Батьківщині чи в новій домівці, яка ніколи не стане рідною)».
Не кради!
За п’ять років у Дубаї Тарас Ващук поміняв кілька робіт: касир в аеропорту в магазинах duty free, тренер касирів-новачків, менеджер по роботі з VIP-персонами, вчитель англійської мови. Наразі працює там, де йому найбільш комфортно і, що головне, – до вподоби. Прикарпатець пов’язаний зі спортивною журналістикою, а також має посаду в консалтинговій фірмі, що допомагає відкривати іноземцям бізнес в Еміратах.
«Спершу я вибирав просто гроші, мені не важливо було, де працювати – аби добре платили. Тепер думаю інакше: нехай зарплата менша, але щоб на тій роботі я почувався щасливим», – каже письменник.
Тарас пояснює, що робота за контрактом в ОАЕ – це не класичні заробітки: окрім офіційного працевлаштування, роботодавець забезпечує соціальним і медичним страхуванням, часто навіть житлом. Мало того, в Дубаї, якщо ти добре виконуєш свою роботу, то швидко просуваєшся кар’єрними сходинками. Так, кохана Тараса Ващука Світлана (також українка) 14 років тому приїхала в Дубай і, не знаючи мови, починала з позиції помічника офіціанта, а зараз вона менеджер в одному з найбільших готелів ОАЕ. Сам Тарас Ващук починав із зарплати заледве 800 доларів, а тепер його прибутки зросли в рази. А працівникам-українцям, які мають прикладну спеціальність та досвід, одразу можуть запропонувати роботу за фахом та хороший контракт.
Щодо корупції, в Арабських Еміратах це тепер рідкість. Тренінги для українських заробітчан, які працювали в аеропорту Дубая, менеджери завжди починали з таких слів: «Не крадіть! Ми дамо вам усе, лише не крадіть і не обманюйте! Раз на рік ми видаватимемо вам величезний мішок парфумів і косметики. Щороку – бонуси по кілька тисяч доларів, якщо у вас не буде доган. Якщо не будете запізнюватися на роботу і брати багато лікарняних – розігруватимемо грошові призи, квитки в спортзал, машини і мотоцикли. Якщо будете старанними, дамо можливості для кар’єрного росту. Лише не крадіть!»
Декотрим хоч кіл на голові теши – все одно «наліво» підторговували, крали гроші з каси, виносили товар тощо. Таких викривали, депортували і забороняли в’їзд у будь-яку арабську країну.
Країна кічу
ОАЕ – одна з найбезпечніших країн світу, там порядок, чіткі правила. Такого рівня вдалося досягти завдяки дуже жорсткій системі покарань. Наприклад, якщо ти плюнув на вулиці в громадському місці, мусиш заплатити 200 доларів США. Якщо викинув із машини недопалок на дорогу – 300 доларів США.
Окрім цього, там досить дороге життя і строгі закони перебування. Тому немає старих людей і безхатьків: якщо ти не працюєш в Еміратах – не матимеш візи. Коли людині виповнюється 50 років, як правило, на роботу її вже ніде не візьмуть, тож більшість повертається на батьківщину.
В ОАЕ живе 700 тисяч корінних арабів (так звані локали – від англ. «local», що означає «місцевий»), усі решта 8 мільйонів – експатріанти (емігрантами їх не назвеш, адже вони ніколи не отримають громадянство). Корінних арабів не побачиш на вулицях. Вони мешкають у своїх розкішних пентхаусах чи віллах, їздять у лімузинах чи джипах, відпочивають на закритих пляжах чи навіть островах.
Спершу Тараса шалено дратувало, що місцеві дуже запізнюються (іноді на 2-3 години) й поводяться байдуже і чванливо. А потім товариш йому пояснив мислення уродженців ОАЕ: «Вони впевнені, що створені для щастя. Їм нікуди поспішати. Араби знають, що у них все є і все буде».
В арабському світі дуже багато кічу. Корінні жителі мають багато грошей, але при цьому еліта лише формується. Вони хочуть бути найкращими, найбільшими, найширшими… Найвищий хмарочос у світі Бурдж Халіфа (понад 148 поверхів) – у місті Дубай. «Але в Сінгапурі почали будувати об’єкт, який буде на 25 сантиметрів вищим. Араби цього не можуть дозволити, – сміється Тарас Ващук. – Вони вже заклали фундамент для споруди, яка буде ще на кілька сантиметрів вищою».
А взагалі чимало об’єктів у Дубаї рефінансовані чи продані через кризу 2008 року: мільярдерам з Абу-Дабі, Саудівської Аравії, Туреччини… «В найкращих районах Дубаю мають вілли Дженніфер Лопес, Джессіка Альба, Девід Бекгем, депутати обласних рад України, а от депутати райрад, напевно, крали менше і їм дісталися лише фешенебельні квартири біля моря», – розповідає прикарпатець.
В’язниця на вибір
В’язниці в ОАЕ – приватні. Трапляється, що злочинці, наприклад, розіб’ють яхту в Дубаї, а здаватися їдуть у інший емірат, бо знають, що у тамтешній в’язниці умови кращі.
Від ув’язнення можна навіть відкупитися. Наприклад, під час Рамадану, коли кожен намагається замолити власні гріхи, приходить до тюрми якийсь товстосум і заявляє, що він оплачує всі борги ув’язнених. Щасливчики виходять на волю! Те саме зі штрафами, адже бюджет суттєво недоотримує. Скажімо, весняна акція для порушників дорожнього руху: якщо у вас борг більший, ніж 10 тисяч доларів США, заплатіть п’ять, а решту спишуть. Усі хутко побігли платити.
Жіноча доля по-арабськи
Українська жіноча доля дуже по-різному складається в Дубаї. Одні щасливо одружені з арабами, які навіть дозволяють благовірним не ховати обличчя на людях. А є такі наївні українські панянки, які їдуть туди шукати собі шейхів. Це наче такий вид туризму: знайти покровителя і бути з ним, поки не набриднеш багатію.
Взагалі, все залежить від жінки. Бувало й таке, що Тарасу телефонувала заплакана і налякана землячка, просила допомоги: «Я не знаю, що робити… Я зараз прикута наручниками до басейну на якомусь острові. В телефоні сідає батарея. Інтернету нема. Він мене прикував. Він казав, що міліціонер. Я боюся». А чому так сталося? Бо зухвала красуня послала під три чорти свого коханого просто на очах в усіх його друзів. Для араба це страшна ганьба.
До речі, як розповідає письменник, чимало українських жінок, які в ОАЕ зустрічаються з арабами, знайомлять їх із рідною культурою, навіть одягають у вишиванки. В арабо-українських сім’ях майже всі діти володіють українською мовою.
Згуртовані українці
Представники будь-якої національності мають об’єднуватись як всередині країни, так і поза нею. Лише тоді вони можуть бути корисними своїй Батьківщині. Тоді в еміграції є хоч якийсь сенс. Саме так і зробили українці в Еміратах. Вже втілили дуже багато благодійних проектів, задумів щодо пропагування України в світі, а також не раз організували реабілітацію для атовців.
Тарас зізнається – роботу до душі йому вдалося знайти саме завдяки згуртованості українців у Дубаї, які постійно допомагають одне одному.
Українську громаду об’єднала сторінка в мережі «Фейсбук», яку створили п’ятеро людей. За два роки спільнота розрослася до восьми тисяч і складається тепер з окремих дієвих підрозділів. Кожен підрозділ відповідає за свою справу з метою підтримки земляків: пошук роботи, підбір житла, покупка і обмін товарами, спортивні й культурні заходи, бізнес, співпраця з консульством тощо.
До речі, в супермаркетах Дубаї можна без проблем придбати їжу українського виробництва: курятина, морозиво, вареники, сири, сметана, олія, масло, солодощі тощо. Є навіть українська гречка, яка в ОАЕ коштує немалих грошей – шість доларів США за 400 г. Вона вважається дуже цінною, навіть лікувальною.
У Вавилоні все, як на долоні
«Арабський світ часто трансформує всіх на свій лад, – йдеться в книзі «Україна в пісках». – Як кажуть у нас: у Вавилоні все, як на долоні. Гріхи й чесноти – в гримучому лакшарі-коктейлі, всі митарства і успіх – у легендарних бувальщинах. Будні – в золотих клітках п’ятизіркових готелів і магазинів, на піщаних пляжах й у висотних басейнах, у смердючих нетрях і аеропортових відстійниках, вогких тюрмах і китайських борделях…»
Наталя МОСТОВА