Волонтери «Дому Сірка» запрошують усіх охочих у собачий притулок, аби допомогти вигулювати «хвостиків». Часу це займе небагато, а для здоров’я – тільки користь: багато руху і море безкорисливої любові.

Недавно волонтери «Дому Сірка» придумали цікаву акцію – догфітнес, тобто фітнес із собаками. Всіх охочих запрошують до притулку, аби допомогти вигуляти чотирилапих підопічних. Щотижня на сторінці «Дому Сірка» публікують оголошення, коли саме чекають у гості.

Поруч із притулком – простора територія, тому є де і побігати, і пострибати, адже всі чотирилапі дуже активні – нудьгувати на одному місці точно не дадуть. 

Минулого тижня акція відбулася вже втретє. «Галицький кореспондент» і собі спробував догфітнес.

Іспит на відповідальність

Напередодні волонтерки повідомили про місце і час збору, а вже звідтіля всі разом їдемо до притулку. Хоча можна добиратися і своїм ходом.

Цього разу прийшли аж троє дітей. Восьмирічна Аня каже, що мріє про песика все своє життя. Але батьки завжди були категорично проти, особливо тато. А минулого тижня крига скресла. Тато покликав Аню на серйозну розмову, сказав, що вона може взяти собаку з притулку, якщо доведе, що ставиться до цього дійсно відповідально. Тож дівчинка заручилася маминою підтримкою, і вдвох вони зібралися до притулку, аби вигуляти «хвостиків».

«Сьогодні Аня буде складати іспит на відповідальність, – усміхається мама. – Причому нинішня поїздка буде не останньою. Якщо, звісно, Аня не передумає брати собаку».

«Ні, не передумаю, – перебиває дівчинка. – Я вже й графік склала: я вигулюватиму вранці, брат – в обід, сестра – увечері, а батьки – на підстраховці. Годувати будуть усі потроху. Я навіть знаю, якого саме песика хочу – білявого і товстенького. Може, навіть трохи кудлатого. Хоча ми подивимося, хто найбільше на серце ляже».

А ось Наталя Ватащук хоче завести вдома собаку, певно, навіть дужче, ніж її син. Каже, що це її дитяча мрія. Кожен ранок у жінки починається з того, що вона переглядає сторінку «Дому Сірка» у Фейсбуці – що нового, кого віддали, забрали, знайшли… Скоро її сім’я переїде на дачу – тоді й песика візьмуть, обов’язково з притулку і якогось найбільш знедоленого.

«А поки що я ходжу на дачу годувати бездомних котиків-песиків, – говорить Наталя. – Та й взагалі у сумці завжди маю трохи сухого корму – на вулицях стільки чотирилапих безхатьків, бодай чимось помагаю їм». 

Жінка дуже радіє, що цього разу до «хвостиків» їдуть дітки, каже, що для дітлахів то своєрідна терапія. Таку велику порцію щастя і позитивної енергії вони мало де ще отримають. «Взагалі тварини знімають стрес, – продовжує Наталя. – Дитина прийде зі школи, погладить котика чи песика – і зразу спокійніша стає. У нашій сім’ї так було з кроликом. Ось цей емоційний контакт із тваринкою – безцінний. А догляд за тваринами – чудова практика «дорослості» для дітей». 

«Візьми і мене»

Автівка зупиняється біля заправки, далі треба ще трохи йти пішки. Тут точно не заблукаєш: десятки собачих слідів ведуть у правильному напрямку, та й ближче до притулку вже чути гавкіт.

«Вони відчувають, що ми наближаємось, – усміхається волонтерка Оленка Медвідь. – Тому і гавкають всі й одразу. Ці собаки тішаться будь-якій людині. Дуже прагнуть спілкування. І щоб погладили… Звісно, є і собаки з характером, але таких ми не даємо чужим людям вигулювати. Зазвичай, це жорстоко зраджені тварини. Але й вони з часом оклигують, якщо ними займатись. І йдеться не лише про елементарний догляд – дуже важлива любов. Пам’ятаю, колись Альфа сама пришкандибала до притулку, мала глибоку рану. Бідолаха дуже боялася людей, до рук не йшла, ховалася. Але коли до неї у вольєр підселили кількох веселих і добрих цуценят, Альфа відтанула».

Назустріч уже традиційно стрімголов мчать троє собак: Вовчиця, Рембо і Адель. Вони тут ватажки і головні улюбленці. Рембо – символ притулку, Вовчиця – королева, Адель – справжня господиня, хоч і має кульгаві задні ніжки, але ніхто з собак не насмілиться її вчепити. Волонтерки кажуть, ці пси емоційно вже настільки прив’язані до притулку, що їх нікому не віддадуть, тут їхній дім.

Перед самим притулком робимо маленьку зупинку, волонтерка Ірина Осипович-Зайченко проводить інструктаж: «Увага для тих, хто з нами перший раз, особливо з дітьми. Руки у вольєри не сунути – собаки можуть подумати, що їм дають якийсь смаколик. Всі одночасно з собаками не заходити і не виходити з території притулку, лише по черзі – між собаками теж бувають конфлікти».  

Тут з собою краще мати змінний одяг: «хвостики» щасливі, що до них приїхали гості, тому зовсім не зважають на чистоту вбрання. Та й коло притулку болотисті стежки. 

Франківка Лариса Пантелюк приїхала сюди першою, вже гуляє з руденькою Самбукою. Жінці одразу припала до душі ця собака. Каже, якби часто не їздила у відрядження, забрала б її додому.

«Знаєте, це настільки ніжний песик, – говорить Лариса. – Найдужче любить, аби їй гладили пузо. Серце крається за неї. Тільки підходимо до хвіртки, аби повертатися до притулку, Самбука впирається лапами, як може – не хоче назад. Мушу брати на руки і так заносити. Минулого разу я аж плакала. Поки одного ведеш, всі інші з вольєрів такими жадібними очима дивляться, ніби благають: «Візьми і мене!»

Маленька Аня гордо курує з повідком свого першого собаку – красивого пухнастого Біма з чорним вушком. Дівчинці геть не страшно, вона навіть не розгубилася, коли чотирилапий на радощах почав навсібіч стрибати і шарпати туди-сюди свою тимчасову маленьку господиню.

«Сидіти! Сидіти! А тепер за мною!» – діловито і спокійно наказує Аня. І собака слухається. Обоє чимчикують звивистою стежкою у поле.

Любов або є, або нема

Зараз у притулку мешкають понад три сотні собак. Волонтери діють злагоджено: поки Ірина Осипович-Зайченко контролює вигул чотирилапих, Олена Медвідь на ґаздівстві, нарізає у величезну миску ковбасу, сардельки і м’ясо.

Волонтерка майже кожного дня приїжджає до притулку. Тут завжди повно роботи. Часто фізично важкої і брудної: дати всім їсти-пити, вичистити вольєри, постелити сіно, оглянути, чи, бува, хтось не захворів, чи не покусалися… Найспокійніше в притулку в обід – коли всі собаки вже наїлися і полягали спати. «Хто пройшов собачий притулок, той зможе пройти все», – сміється Оленка.

Дівчина настільки любить чотирилапих друзів, що навіть придбала собі куртку, розмальовану різнокольоровими собачими мордочками. Подруга надіслала фото: «Дивись, яка цікава річ! Наче спеціально для тебе пошили». Оленка того ж дня її замовила. До речі, куртка ще й українського виробництва і повністю «еко». Також волонтерка має захисну маску із зображенням песика, а на її торбинці напис англійською: «Собаки – хороші». Та найцікавіше, що дівчина має аж два татуювання на «собачу» тему. Одне, до речі, присвячене її найпершій собаці Єві, котра вже померла.

«Любов до собак або є, або нема, – каже Оленка. – І проявляється ще змалку». Вона має дві освіти: здобула спеціальність архітектора і кулінара, але вільний час присвячує опіці тваринами. Дівчина волонтерить у притулку майже півтора року. У самої вдома мешкають аж три собаки. 

«Увечері лягаю спати, дивлюсь, як мої собаки умиротворено посопують, – каже Оленка, – і всі думки про «хвостиків» у притулку: як вони там зараз, чи не змерзли, чи часом хтось не захворів…»

Волонтерка розповідає, що про прилаштування тварин-безхатьків можна книжку писати – історій море. Далеко не завжди хороших. Найважче, коли собаку повертають назад. Як-от Спайка. Віддали через вісім місяців, бо з’їв курку. Коли волонтери порадили змайструвати огорожу для курей, а не віддавати пса, господарі змовчали, випустили з машини Спайка і поїхали геть.  

Захекані і щасливі

Догфітнес тривав трохи більше двох годин, кожен встиг вигуляти по шість-сім собак. Усі захекані, втомлені, але усміхнені і щасливі. Кажуть, енергетична підзарядка зашкалює. Приїдуть ще раз.

Маленька Аня не передумала і тепер ще більше впевнена, що хоче цуценя. Мама задоволено киває – донечка впоралася.

Наталя МОСТОВА