Параска Кирилівна народилася у селі Кіданч 2 листопада 1928 року. Виховувалася у свідомій, працьовитій українській родині. Закінчила сім класів сільської школи, а згодом продовжила навчання у Коломийській гімназії. Але через сімейні труднощі змушена була допомагати по господарству. Її чекало прекрасне майбутнє, адже навчання давалося їй дуже легко. Але війна змінила усі плани. Два старші брати вступили до ОУН, за що їх німці розстріляли, молодший брат Михайло, якому було тільки 18, воював у сотні “Спартана”, був чотовим з позивним “Лєнта”, а сестра Параска стала зв’язковою.
Вона збирала одяг, харчі, передавала цінні відомості для вояків УПА, переводила повстанців до станичної. Але вороги України не спали, 20 листопада 1951 року схопили Параску. Військовим трибуналом була засуджена до 10 років концтаборів в Кіровській області.
5 травня 1955 року звільнена по амністії, реабілітована 1992 року.
Ціле життя працювала в колгоспі.
Виховала трьох дітей, тішилася онуками та правнуками. Часто розповідала своїм рідним про нелегку долю повстанців. Переймалася долею України до останнього дня свого життя.
“Висловлюємо щирі співчуття родині. Хай Господь прийме її світлу душу в Царство Небесне! Вічна та світла пам‘ять! Вічна Слава за боротьбу за Незалежність України!”, – йдеться в дописі.
Пам’ятаєте, як буквально кілька тижнів тому нашу спільноту тіпало від гніву та обурення після почутого від Папи Римського про український білий прапор? Ми одразу зробили тисячу та один мем, розродилися обурливо гнівними поетичними та прозовими опусами-дописами у соцмережах. І готові були ледь не на Святому Письмі присягати, що ми будемо битися за Україну, за
Волонтерство на Донеччині. Погляд зсередини. Побутує думка, що на сході лишились одні ждуни. Ніби й так майже всі були сепарами, невеличка кількість патріотів давно виїхала, а лишились тільки ті, хто чекає рускій мір (ну і, звісно ж, працює на ворога). Багатьом зручно так думати. Помічаю це в особистих розмовах і соцмережах. Але ж як воно
Останні тижні переконливо продемонстрували, що Путін не лише погано знає історію, але і як менеджер дуже слабенький. Він намагається застосувати методи неефективного впливу, брати кількістю, а не якістю там, де потрібно діяти раціонально та точно. Міф про «велич Росії» руйнується не лише діями ЗСУ, але і протестами мобілізованих росіян. Варто нагадати, що на старті широкомасштабного
Україна стрімко летить вперед, точніше, у прірву – за темпами поширення коронавірусу. Лікарні переповнені, щодня страшною смертю вмирають сотні людей. І при цьому все ще є достатньо особин, які протестують проти вакцинації від COVID-19. Буду називати їх саме так, адже всі інші слова, що спадають на думку, у друк не пропустять. Що особисто мене обурює