Яким був рік, що минає, і що чекає нас попереду? Де взяти сили і надію? Про це розмовляємо з письменником Юрієм Андруховичем.

– Останній раз ми говорили з тобою в середині року, куди рухаємось з того часу?

Як кажуть у таких випадках, «куда-куда?!» (сміється). Оптимізму відтоді не додалося точно. Добре вже й те, що відчуття катастрофи нібито теж немає. Але все частіше з’являється відчуття кружляння по тому самому колу. Так я й відповім: загалом рухаємося по колу, наступаючи на ті самі граблі.

– Що не дає вийти з цього кола? Підкилимні домовленості, бездарність лідерів, сила Путіна?

Тільки не сила Путіна. Він насправді слабкий, як ніколи раніше, і проблем на нього навалилося стільки, що він уже їх не розгребе, так і буде падати на дно з усе помітнішим прискоренням. Ні, не в Путіні справа, а в цьому нашому рідному політичному класі. Усі воюють проти всіх, склянки так і літають над головами. Добре б, якби вони тими склянками тільки одне одного калічили, але ж вони б’ють по країні, а в першу чергу по її гідності. Це така контрреволюція гідності.

– Чи слід очікувати гострої реакції на цю контрреволюцію? Наскільки це все дійшло знов до краю, на твою думку?

На мою думку, ще не дійшло. Це якщо проявом того, що дійшло до краю, вважати Майдан, то дотеперішній досвід показує, що Майдан у цій країні може відбутися лише проти однієї людини – Януковича. Яник двічі збирав наші майдани, ніхто інший, тільки він. А всі інші, видно, задрібні, щоб таку протестну бурю здійняти.

– Оптимізм у тебе залишився? Чим підтверджений?

Головна підстава для нього – те, що Захід і, передусім, Штати приділяють нам незмірно більше уваги й пильності, ніж то було за Ющенка, коли він на їхніх очах усе просирав. Тобто є серйозні підстави думати, що вони взяли всю цю нашу політичну сволоту у своє ручне управління і тримають їх, образно кажучи, за найчутливіші місця. Яценюк знає, за які саме.

Другий чинник – ми, громадяни. Ми вже не такі байдужі до своєї долі, як кілька років тому. Багатьох речей навчилися, зокрема тієї, що контроль суспільства над владою є не розкіш, а необхідність. Таким чином, успіх нашої країни полягає в якнайтіснішій дружбі західних (головне – американського) урядів та українського громадянського суспільства. І дружити їм треба проти українських політиків.

– Недавно в Німеччині на одному з каналів, пройшов гострий антипутінський фільм, чого раніше вони собі не дозволяли. Це тенденція?

Думаю, що тенденція, так. У кожному разі давно вже не було чогось подібного до того пропутінського відкритого листа, який ми з тобою згадували рівно рік тому, його ще Вім Вендерс підписав, Інґо Шульце. Громадська думка хитнулася в реалістичніший бік. Це не означає, що німці стали всі проукраїнськими. Вони щодо нашої олігархічно-корумпованої системи також дуже критичні. Але вони поступово відходять від свого традиційного «путін-ферштеєрства», це факт.

– Наскільки тебе як письменника мотивує оця, я би навіть сказав, апокаліптична гострота життя?

Тут складно відповісти якось однозначно. З одного боку, це додає драйву, звичайно. У щасливому й задоволеному суспільстві письменникам залишаються дві останні великі теми – Альцгаймер і рак. Про нас такого не скажеш, у нас великі теми так і чигають на тебе і ловлять на кожному кроці. А з іншого боку, дуже хочеться навчитися писати неполітично – як Олег Лишега писав, наприклад. Він мені згадується, бо ось якраз рік, як його поховали, і дуже відчувається така-от порожнеча без нього, порожнеча аполітичної геніальності.

Давай і ми спробуємо без цієї чортової політики, якщо вдасться, звичайно. Пам’ятаю, як ще півроку-рік тому говорили про проблему адаптації тих, хто був на війні, і про загрозу для тих, хто живе у мирному житті, від воїнів з фронту. Я багато розмовляв з людьми, які воювали – не бачив жодної неадекватності. Хоча, сам розумієш, будь-яка неадекватність могла б бути виправдана. Це що, теж ознака якоїсь сили народу? Дивно ж… Я не говорю про крайні випадки, але ж очікувалось в загальному таке.

Ну, гранати доволі часто там і тут вибухають. У клубах якихось, барах, кафе – там, де більше алкоголю проливається. Щоправда, це не обов’язково АТОвці з гранатами, хоч, правду кажучи, й вони також. Але загалом ти правий – ми мали всі підстави очікувати значно гіршого. Як пояснити, що в людях аж стільки адекватності? Погодься, що запитання само по собі не з адекватних. Залишається згадувати давню йогівську мудрість про те, що кожній людині даються лише ті випробування, які вона зможе витримати. Тяжчих не дано.

– Тобто якщо слідувати цьому ланцюжку силогізмів, ми витримаємо і переможемо чи все-таки не до кінця ясно, що ж буде?

Ех, якби все у цьому житті йшло за силогізмами… Відносно того, що витримаємо – я впевнений, так. Відносно переможемо – складніше, бо в нас як у суспільства різні уявлення про те, що вважати перемогою. Для одних це, наприклад, повернути Крим і Донбас, для інших – якомога безболісніше їх позбутися. І таких ліній поділу в нас страшенно багато. Але я хочу повторити: ми просто приречені на те, щоб реалізуватись як нація і країна. А щоб не так багато пафосу, додам, що час нам дуже сприяє, і міжнародний розклад для нас за всі часи незалежності найпозитивніший, тож треба дуже сильно вміти цим не скористатися.

– Попереду свята, які завжди дуже важливі для нас. Хотілося б якось святочно і закінчити. Чи варто надіятись на те, що Російської Федерації в її теперішньому вигляді не стане? Зараз все частіше про це починають говорити, що ти думаєш стосовно цього?

На мій погляд, це лише питання часу. Та й тут питання лише в тому, чи відносно близького чи зовсім найближчого. Керівництво Росії років 15 тому запустило безвідмовний сценарій самознищення, і зупиняти його сьогодні вже пізно. Так що свято обов’язково настане!

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ