Андрій Бондар – відомий український поет, есеїст, перекладач. «Галицький кореспондент» поговорив з Андрієм про медіаскандали, про культуру, літературу, музику та багато іншого.

– Андрію, давай почнемо з гарячого. Нещодавно у соціальній мережі Фейсбук відбулася гостра дискусія, пов’язана з останніми есе письменників Юрія Андруховича і Тараса Прохаська. Це що, черговий приклад, який ілюструє народну приказку «Де два українці, там три гетьмани»? Чому у нас завжди така реакція на все, що нам не до вподоби? Це ми такий демократичний народ чи це нетерпимість, вихована совком?

Думаю, нічого трагічного або типово українського в цій історії немає. Навпаки, це якраз цілком звичайна конфліктна ситуація “між своїми”, властива багатьом народам, за винятком хіба що північнокорейського. Та й то невідомо, які демони сплять у них. Нетерпимість обох “партій” – наслідок тривалого неврозу, в якому живе наше суспільство вже четвертий рік. Втім бути “своїми” і водночас мати різні картини реальності, стани ідентичності, пороги чуттєвості, регіональні досвіди – це нормально. І ситуація з “мовними колонками” оголила одну досить очевидну річ: нам іноді непросто розмовляти і порозумітися, але вже ніхто нікого нікуди силоміць не зажене.

Цілком зрозумілий невроз одних, і так само не дивує реакція других на “зверхність”. Проте оцим умовним другим слід би було затямити одну елементарну річ: українські письменники, поки живі, порушуватимуть дражливу проблему мови. І не тому, що вони зачумлені консерватори, кінчені провокатори чи носії мови ненависті, які тільки й прагнуть когось образити. А тому, що по-іншому не можуть. Тотальна русифікованість майже всіх сфер українського життя не додає оптимізму, а страх розчинитися в російськомовному морі – і тут я не буду звужувати до Галичини, як це полюбляють робити вже відомі харківські автори – мав би об’єднувати всіх українців. Помилка. Це турбує далеко не всіх. Але когось турбує-таки.

Зрозуміло, що у процесі формування української політичної нації існує чимало чинників – не лише мова. Але кому стане краще, якщо українці, які століттями зберігали свою мову, саме в епоху своєї незалежності її втратять або ж вона звузиться до фольклору й етнографії? Нам треба приготуватися до того, що розширення прав української мови, а відтак і її носіїв викликатиме опір тих, що не бажають жодних змін у цій сфері. Так само, як і до оголення психологічних травм і пристрасних “срачів”. Прикро тільки, коли спекулюють на темі війни і не роблять жодних висновків з її реальних причин. Можливо, варто ще раз самим собі нагадати, що вона, по суті, є продовженням визвольних змагань, які завжди мали на меті серед іншого й боротьбу за культурну самобутність. Думаю, варто, бо дехто, бачу, забуває.

– Логоцентризм – це українська риса чи ні? Ми є народом слова? У всіх сенсах, в тому числі й літературному?

Наш логоцентризм набув дуже дивного вигляду. З одного боку, його риси, безперечно, присутні в культурі, бо ж недарма все-таки саме письменники викликають дискусії серед інтелігентних верств. З другого боку, ми цілком включені у глобальний світ “рухомих картинок”. З третього боку, ми поки що далекі від стану культурної притомності з низки історичних причин, які досі визначають наше життя. Елементи логоцентризму в нашій неповній і розшарпаній культурі десь врівноважують сьогоднішню епоху постправди або дають ілюзію рівноваги – що теж важливо. Думаю, ми є “народом слова”, але досі не стали “народом книги”. У нас немає безперервного наративу, немає сталого досвіду формування власного світу, де людина та спільнота могли нормально розвиватися впродовж тривалого часу. Ми постійно виживали й озиралися. Поглянь на головну книжку українців – “Кобзар” Тараса Шевченка. Це компендіум трагедій, втрат, незадоволення, якоїсь мало не фатальної неправди та несправедливості. Біль – вічний, а щастя – або в якомусь ідеалізованому минулому, або десь у неокресленому майбутньому. Ми читаємо: “І буде син, і буде мати, і будуть люде на землі”. Але коли їм дадуть спокій, поки є “враг-супостат” – реальний за північно-східним кордоном або свій, який живе всередині кожного з нас? Тому ми люди міфу, невтіленого в дії слова, травмовані і закомплексовані, а подекуди й із досить розмитими етичними координатами.

• Ти відомий блогер. Соціальні платформи, зокрема «Фейсбук» – як ти собі пояснюєш цей феномен і що буде далі з цим всім?

“Фейс”, попри його численні позитиви, є масовим невротизатором. Інших платформ я не маю у своєму досвіді. Дуже важко щось сказати об’єктивне, перебуваючи всередині процесу. Думаю, що це не тільки трибуна або комунікатор, а й лабораторія для багатьох процедур суспільного життя. Тут можна зацькувати людину, а можна й зібрати гроші на лікування від смертельної хвороби. Але це екстреми. Загалом у “Фейсбуку” – як і в житті. Він показав себе в найважчі для нас дні революції та війни незамінним помічником. Тому негативи й позитиви соціальних платформ тісно пов’язані з людськими якостями. Якщо ти прийшов ділитися з людьми чимось, на твою думку, важливим, будь готовий, що комусь обов’язково захочеться тебе зневажити і принизити. Але у “фейса”, на відміну від реального життя, є значна перевага: хамів або дурнів можна легко забанити. Тут навіть можна для себе самого створити ілюзію, що тебе слухають і чують. Але так само легко впертися головою в масивний мур принципового нерозуміння. Що далі буде з цим, я не знаю. Не буде “Фейсбука” – вигадають щось досконаліше.

– Зрадофіли і порохоботи. За ким більша правда, враховуючи те, що країна є в стані війни, і звідки береться зрадофілія у притомних людей, вони ж не вороги? Про порохоботство все ясно…

Правда більша за тими, хто раціональніший, вміє говорити не лише гаслами та штампами і здатен притлумити емоції. Опозиція “зрадофіли-порохоботи” – штучна й умовна так само, як і конструкт “перемога-зрада”. Це той самий конфлікт “між своїми”, тільки в політичній площині. Тут так само кожен має свою частину рації. Найбільший страх умовного порохобота – втрата країни і поразка перед лицем недремного ворога, умовного зрадофіла – паніка від того, що, попри революцію і втрати, на фронті нічого не змінилося. Це два полюси суспільних настроїв. Тому, мабуть, варто говорити, що правда десь рівно посередині: так, ми змінилися недостатньо докорінно, але ми досі також не втратили країну. Ми вмираємо, але живі. Великий виклик для нашого майбутнього – спрямувати обидві опції в суспільний креатив.

– Розкажи, чим для тебе є твої заняття літературою, крім того, що це твоя професія і зарібок грошей. Які глибинні інстинкти ти нею задовольняєш?

Я не заробляю літературою. Точніше було б сказати, що я в ній тільки іноді буваю. Заробляю я перекладами. А те, що роблю в літературі, особисто мені хотілося би бачити сферою свободи від багатьох умовностей, накладених на мене як на людину звичайну. Важливо мати місце, де можна вільно мислити, щось із радістю створювати і так само весело руйнувати. Але я не професійний письменник, не маю ні контрактів, ні примусу видавати на рік по книжці або відповідати чиїмось очікуванням. Тут на мене не тисне якась соціальна роль, як це часто буває у “Фейсбуку”. У моєму буванні в літературі є парадокс. З одного боку, я люблю свободу, з другого боку, страшенний самоїд.

– Твоя дружина – письменниця Софія Андрухович, тесть – Юрко Андрухович, в такому оточенні існують професійні ревнощі?

Ні, ревнощів немає. Все якраз навпаки. Ми страшенно вболіваємо за успіхи одне одного. У мене з Софією різне ставлення до літератури, ми не конкуренти, нас цікавлять різні речі. Вона пише романи, я люблю малу форму. Це різні види дихання, різні темпераменти. Якби ми були схожі, то так довго разом би не пробули.

– Від чого залежать твої темпи писання – від настрою, пори року, навколишньої ситуації?

Для писання я підкрадаю час у перекладу. А загалом мені пишеться вкрай нечасто. Для кожного тексту мені потрібен або стан просвітлення, або стан емоційного збудження. Просвітлення важко зловити і ще важче викликати штучно. Воно межує з дивом. Збудження можна “накрутити”, але іноді воно не витримує випробування матеріалом і “здувається”.

– Читаючи тебе у «Фейсбуці», рідко бачу твій пригнічений стан. Це природний оптимізм і позитивізм чи ти не показуєш того, що буває глибоко в душі? Як ти ставишся до такої риси, коли людина, аби не заганяти всередину своїх демонів, виплескує все назовні? І хто вони, твої демони?

Я загалом емоційно врівноважений, хоча пригнічені стани трапляються частіше, ніж хотілося б. Я ніколи не показую всіх своїх, як ти кажеш, “демонів” на людях. Тільки найреспектабельніших. У «Фейсбуці» я насправді не говорю і 50% з того, що думаю про людей або події. Для мене стало нормою останнім часом написати великий лютий пост, а потім його залишити “тільки для себе”. Не вважаю, що варто ділитися з людьми всім негативом, який маєш у певний момент. Бо вже за годину про це можна пошкодувати. Я люблю людей. Тож навіщо взайве труїти їх? А останнім часом мені все менше хочеться сперечатися чи щось доводити. Мабуть, настав час поважати і своїх, і чужих “демонів”. Єдине, до чого не можу звикнути, це до людської затятості, бажання знищувати заради спортивного інтересу або якоїсь “високої” ідеї, колективних сеансів фреймінґу, мобінґу і булінґу. По суті, все, що я маю, за великим рахунком не виходить за межі можливостей іронії.

– І на закінчення давай поговоримо про твої смаки – принаймні мені це цікаво, і не думаю, що я один такий. Три останні книги, які тебе здивували найбільше?

“Кільця Сатурна” Вінфріда Зебальда, “Нова енциклопедія” Альберто Савініо, “Племінник Віттґенштайна” Томаса Бернгарда.

– Три останні як українські, так і закордонні виконавці, які викликали в тебе повагу своїм теперішнім шляхом?

Українські – “Cthulhu Rise”, “Хамерман знищує віруси”, “Dakh Daughters”. Зарубіжні – Нік Кейв, Адріан Белью, Девід Сильвіан.

– Три фільми, на яких ти просльозився?

“Камілла Клодель” Брюно Дюмона, “Велика краса” Паоло Соррентіно, “Форс-мажор” Рубена Естлунда.

– Що тебе розчарувало найбільше останнім часом?

Факт, що Філіп Сеймур Гоффман більше не зніметься в жодному фільмі Пола Томаса Андерсона.

– П’ять музичних релізів цього року?

Aquaserge – Laisse ça être; Portico Quartet – Art in the Age of Automation; Hidden Orchestra – Dawn Chorus; Philip Glass – Aguas da Amazonia; The Dears-2017 – Times Infinity Volume Two.

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ