Андрій Любка – український поет, прозаїк, перекладач і есеїст. Автор збірок поезій «Вісім місяців шизофренії» (2007), «ТЕРОРИЗМ» (2008), «Сорок баксів плюс чайові», книжки прози «КІЛЕР. Збірка історій» (2012), книжки есеїв і колонок «Спати з жінками» (2014), роману «Карбід» (2015), збірки оповідань «Кімната для печалі» (2016) та збірки історій «Саудаде» (2017). Багато друкувався в літературних альманахах, брав участь у численних літературних фестивалях у Берліні, Варшаві, Інсбруку, Стамбулі, Празі, Москві, Дармштадті, Києві. Вірші Любки перекладалися німецькою, португальською, російською, білоруською, чеською та польською мовами.

Докладніше про життя і творчість письменника – в його інтерв’ю «Галицькому кореспонденту».

 

– Ти сам постійно в дорозі і на дорозі. Не втомили оці дорожні вітри?

Воно якось так дивно складається, що коли я подорожую, то на четвертий-п’ятий день уже хочу додому, у свій душ і в своє ліжко, скучаю, як не дивно, за рутиною: вівсянкою з мультиварки, зеленим чаєм із домашнього надщербленого горняти, за ранковим читанням новин біля вікна й таке інше. А потім повертаюся додому, і за тиждень мені починає зривати дах від нудьги, хочеться кудись їхати, рухатися, щось робити. На щастя, перебороти такий потяг мені вдається короткими поїздками в угорський Дебрецен чи словацькі Кощиці – туди я їжджу в оперний театр, а ввечері повертаюся в Ужгород.

– Наскільки тебе як письменника мотивує оця, я би навіть сказав, апокаліптична гострота життя?

Мабуть, ніяк. Тобто тут ідеться про два різні письма: вірш – це шок, укол, різкий біль, і все це треба одразу ж записати. Натомість для прози мені потрібен спокій, бажані тиша й одинокість. Мушу сконцентруватися, охолонути від емоцій, відключитися від цього світу. Коли пишу в Ужгороді, то планую таким чином, щоб з’їздити в супермаркет, закупитися, а потім тиждень не вилазити з хати, повністю поринути в текст, вжитися в сюжет. За кордоном писати легше, бо менше турбують дзвінками, не приходять контролери для перевірки лічильників, сусіди не запрошують на дні народження і так далі.

– Як ти працюєш зі своїми текстами? Це імпульс і фіксація чи кропіткі пошуки слова?

Я входжу в роботу періодами: є місяці, коли я лише пишу, не думаючи ні про що інше, працюю, створюю так звану «чернетку». А потім перемикаюся на переклади чи подорожі, кілька місяців займаюся цим, зовсім не згадуючи про свій текст, навпаки – мушу його забути. А коли забуду, то можу читати його як чужий, так званим «свіжим оком», тоді легше редагувати або й узагалі видаляти цілими сторінками. У такий спосіб виходить, що за рік я можу одну книжку написати і одну перекласти, чергуючи писання, перекладання і редагування. Пишу я досить швидко, думаю, це відчувається й при читанні. Я пробував писати повільно, ретельніше добирати слова, але тоді в мене виходить якась «жуйка». Річ у психотипі: я холерик, тому найкращі тексти виходять, коли мене просто «несе».

– Розкажи, чим для тебе є твої заняття літературою, крім того, що це твоя професія і зарібок грошей. Які глибинні інстинкти ти нею задовольняєш?

Це щось дуже природне для мене, природнішим є хіба читання. Я почав писати у сім років, бо мені хотілося вигадувати сюжети – наприклад, а що відбулося з героями після закінчення казки? Крім того, писання є спробою самотерапії, втихомирення власних страхів, комплексів, задоволення мрій. Я жив у маленькому містечку, там було нудно, тому я вигадував різні неймовірні пригоди, бачив себе героєм, убивцею, моряком чи пілотом літака, мріяв – і записував ці мрії. Перша моя прозова книжка називалася «Кілер» – подивившись фільм із Жаном Рено і маленькою Наталі Портман, я почав вигадувати іншу, не таку трагічну розв’язку й написав про це оповідання. Крім того, я ніколи не знаю фіналу своєї книжки, мені відомі лише герої і точка, де вони перетинаються, а потім – пустка, тож я пишу, щоб довідатися продовження сюжету, мені самому цікаво.

– Від чого залежать твої темпи писання: від настрою, пори року, навколишньої ситуації?

Від спокою й самотності. Є періоди, коли я взагалі не пишу, навіть колонки. Наприклад, влітку. Не знаю, з чим це пов’язано. Можливо, через те, що я «сердечник» – у мене вроджена вада серця, тому спеку я не люблю й не найкраще почуваюся в липні. Та й увага розсіяна – навіть читати не хочеться, не кажучи вже про писання. Я не міг писати під час Євромайдану, бо в мене аж руки тремтіли від збудження, місця собі не міг знайти.

– Що тебе розчарувало найбільше останнім часом?

Я не розчаровуюся, бо не був зачарованим нічим. Намагаюся зберегти критичне мислення, хоча час від часу піддаюся спокусі й вірю в нового «месію», який змінить Україну за лічені місяці. Крім того, я люблю чорний гумор, а він є природною вакциною від зачарування й пафосу.

– Що потрібно тобі для натхнення? Що таке натхнення взагалі, у твоєму розумінні?

Либонь, натхнення – це вигадка графоманів. Натхнення приходить під час роботи. Треба сісти за комп’ютер, відкрити чисту вордівську сторінку й думати, пробувати писати, намацувати перше речення, а потім воно поллється само. З віршами трохи інакше, бо вони б’ють тебе в голову, як алкоголь, тобі залишається тільки записувати. Я ніколи не пишу під градусом чи під травою, мені в цих станах хочеться чогось іншого, не такого «високого», скажімо – перемагають низькі інстинкти (сміється).

– Чи можна сказати, що це в тебе подібне до трансу? Є відчуття, що вірші приходять зовні?

Є відчуття, що вірші не приходять, бо за останні три роки я не написав жодного поетичного рядка. Це пов’язано з тим, що останнім часом я працюю переважно з прозою, а це зовсім інший підхід до побудови речень, це інакший тип мислення. Чесно кажучи, я б хотів повернутися до віршів, та й цілком можу їх писати і тепер, але мені нецікаво. Виходять якісь самоповтори, а я шукаю нової мови. Коли вона, ця мова, прийде, тоді й вірші почнуться.

– Ти взагалі маєш страхи?

Я боюся змій, але живу в Ужгороді, а вже в назві міста є певна зміїність. Таким чином, я борюся з власними страхами. Боюся збожеволіти. Боюся боятися.

– Популярність. Як ти справляєшся з нею?

А з нею треба якось справлятися? Популярними є актори чи попсові співаки, а популярність письменника – це дуже умовна штука. Я живу в маленькому місті, працюю вдома, не так часто контактую з людьми, намагаюся уникати великої кількості виступів і турів (мій ідеал – Селінджер, жити відлюдкувато й лише писати, без ніяких презентацій і фотокамер). Але я вдячний популярності, вдячний людям, які купують і читають мої книжки, бо завдяки їм я можу займатися лише творчістю, а це кайф.

– Поет і жінки. На твою думку, наскільки це сильна зброя у міжстатевих стосунках – поезія?

Я досить скептичний щодо цього, навряд чи жінку можна спокусити віршем. Це радше працює навпаки: жінки мають суттєвий вплив на поетів і поезію, можуть розбурхувати емоції й у такий спосіб надихати. З власного досвіду скажу, що найкраще натхнення – від страждання, від нерозділеної любові, тому сувора правда літератури така: найкращі музи – ще ті сучки!

– Добрі українські письменники почали вдаватись до співу, музики. Це Андрухович, Іздрик, Жадан – всі вони вийшли на музичну сцену. Як вважаєш, це веління голосу, бажання співати, потреба живого контакту через перетворення читача на слухача чи щось інше? Ти не плануєш таких колаборацій?

Був ще Покальчук, з нього, здається, все це почалося. Усі ці письменники почали займатися музикою в досить зрілому віці, тобто йдеться про урізноманітнення життя, коли тобі стає нудно тільки писати – шукаєш себе в інших сферах, які любиш; це природно. У мене для цього є риболовля. Крім того, у мене досить вузькі музичні смаки – я люблю класичну музику, тож якби колись і хотів співпрацювати з музичною командою, то це був би оркестр, бодай камерний.

– Можеш розповісти про найбільші помилки і чого вони тебе навчили?

Найбільша моя помилка – кілька років роботи в політиці. Це дуже брудний світ, і якщо ти потрапляєш туди молодим ідеалістом, то на тебе чекають жорна. Але звідти я виніс цікаві спостереження, бо намагався зрозуміти логіку політиків, аж поки не усвідомив, що логіки там немає, бо це вузол амбіцій, комплексів і бажання наживи. У романі «Карбід» одним із найколоритніших персонажів є мер, тому я вважаю, що свої «політичні» роки прожив недарма – назбирав матеріалу для книжки, хай і гостро сатиричної.

– На твою думку, українцям вистачає іронії, а головне – самоіронії? Може, проблема в тому, що її замало?

Думаю, вистачає. У нас у генах є певна здатність дивитися на світ прищуреним оком, з дулею в кишені, ще й лукаво при цьому усміхаючись. Недарма новітня українська література починається з «Енеїди». Якби не почуття гумору, не іронія, то ми б давно перетворилися на спільноту самогубців – після усіх окупацій і голодоморів нам би не вдалося опанувати себе й жити далі. Це ще й основа нашої демократичності, бо до будь-якої влади, навіть проєвропейської і реформаторської, ми ставимося як до зграї ідіотів, кепкуємо з них, жорстоко насміхаємося. Тому наші «месії» так швидко й згорають.

– Світ, складається враження, поволі закипає – Anonimous, WikiLeaks, а з іншого боку, все більші намагання корпорацій підкорити все і всіх… Що ти відчуваєш з цього приводу?

Я вдома не маю телевізора, тому значною мірою потік негативної інформації мене оминає. Замість новин намагаюся читати книжки, переважно художню літературу, бо до мотиваційної й бізнесової книжкової продукції ставлюся з гумором. Крім того, борюся з жагою споживання – не купую собі нових речей, яких не потребую. Це і є моя відповідь на захланність корпорацій і божевільний потяг споживачів купувати. Мій телефон – стара кнопочна Nokia, планшет – трирічний китайський з надщербленим екраном, але він працює, тому новий я не купую. А щойно відчуваю якусь тривогу про майбутнє світу, теорію змов і корпорації – йду на природу, рибалю, гуляю горами, заварюю карпатський чай. І попускає (сміється).

– Інтернет відкрив певний ящик Пандори стосовно конструювання текстів. Якщо раніше, щоби стати літератором, потрібно було пробиватись на люди через фізичний друк книжки, то тепер поле відкрите всім. Як відрізнити літературу від графоманії, на твою думку?

Не знаю, це завжди суб’єктивно. Думаю, література – це коли в читача є відчуття, ніби письменник говорить саме з ним, наче текст спеціально для нього й про нього написаний. Тобто твір до тебе промовляє й проймає тебе, це відчуваєш шкірою. Інтернет відкрив дорогу молодим, тепер уже не треба роками чекати на першу журнальну публікацію, бо й журналів літературних як таких не залишилося. Тішить те, що, попри весь технічний прогрес, люди й надалі прагнуть читати книжку, їм хочеться тактильної розкоші паперу, прагнеться шурхоту сторінок і запаху друкарської фарби.

– Існує твердження про еволюцію від поезії до прози. Прокоментуй, будь ласка.

Поезія, як на мене, – це найвищий щабель розвитку мови, це концентроване буття плюс філософія і витончена форма. Тому я вважаю, що слід говорити лише про деградацію від поезії до прози.

– Наскільки важливою для тебе є реакція на те, що ти робиш?

Не буду брехати, реакція є важливою. Ясна річ, хочеться, щоб твої книжки хвалили й радили іншим, тут нема чого встидатися. З іншого боку, є критика, яка не займається аналізом, а просто намагається образити автора, – до таких речей я ставлюся негативно й намагаюся якомога швидше забути. Хочеться, щоб рецензії допомагали письменнику розвиватися, вказували на хиби в тексті, на нелогічності, на слабші сторони. Хочеться конструктиву.

– Розкажи детальніше про те, на що особливо ти б радив звернути увагу, назви свій власний список топів і хітів.

Якщо я маю право щось комусь радити, то напередодні темної й холодної зими раджу взяти два прекрасні романи: «Марш Радецького» Йозефа Рота і «Якоб вирішує любити» Каталіна Флореску. Це дві книжки, які мені справили найбільшу приємність минулої зими. А з музики – послухайте альбом молодої американської композиторки МіссіМаццолі (MissiMazzoly) «Vespers for a new dark age», це просто фантастика!

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ