Я їжджу велосипедом років із восьми. І востаннє падала з нього десь приблизно в тому ж віці. Не вміла гальмувати з гірки – їхала на татовій “Україні”, стоячи попід раму, різко крутонула педалі назад (Бо які там дискові гальма? Крутиш вперед –  їдеш. Крутиш назад –  гальмуєш.) Пригадуєте такий спосіб їзди? Мабуть, сьогодні я би своїм дітям так кататися не дозволила: шоломи, наколінники, триста разів перевірені гальма і т.д. Ми стали звихнутими на безпеці. І не дарма. Адже підстави – є. 

Отож, їжджу я активно містом і поза містом. Без екстриму, але багато і часто.

Днями я впала з велосипеда. Побила коліно, натовкла синців, здерла кісточки на руках. Загалом відбулася легким переляком, бо звалилась не на проїжджу частину, а на парковку. На щастя, ноутбук вижив. 

“Мамо, як ти умудрилась? Ти ж їздиш акуратно до занудства!” – спитав старший. 

Ну, як-як. Їхала собі, їхала. Скільки у нашій велостолиці велодоріжок – всім відомо. Там, де їх немає, я користуюся проїжджою частиною. Не тротуарами ж справді ганяти? 

Їхала вранці на роботу. Хотіла об’їхати через парковку затор на дорозі. Велосипед же – не машина, можна. Виглядало, що там плавне пониження. Виявилось, зовсім не плавне. Там був підлий поріжок сантиметрів на три, що цілком зливався з основним покриттям. Така собі підніжка. Ну, звісно, колесо зісковзнуло. Звісно ж, я впала. На щастя, на парковку, а не під колеса машин. І, на щастя, я не везла в цей час у велокріслі дитину. Хоча з дитиною я не їду дорогою. А якось дворами, тротуарами і т.д. Часто просто веду ровер ходою. Бо пониження надто стрімкі і з порогами, велопереїзди не обладнані, і загалом є видимість безбар’єрного середовища. Яке насправді далеко не таке.

До чого я це все? Отака халтурна інклюзія шкодить ще більше, ніж якби її зовсім не було! Адже тоді ти хоч розумієш, що треба взяти перешкоду, і готовий до цього. А тут? Розраховуєш, що просто і зручно здолаєш ділянку шляху. А – ні. Розігналися! 

Пониження, яке насправді пониженням не є. Ти розраховуєш, що легко заїдеш на нього велосипедом чи дитячим візочком, а це ж зовсім не так! І замість того, щоб швидко перейти дорогу і плавно заїхати на тротуар, ти мусиш зупинитися, трохи підняти той візочок чи ровер, чи самокат, і лише тоді потрапиш на тротуар із проїжджої частини. І це зовсім не очевидно для водія. Бо в його голові ти вже фактично на тротуарі і він може собі їхати. А ти натомість застрягаєш перед тротуаром. Хай на кілька секунд. Але за певних обставин вони можуть бути фатальними. А це може бути не лише дорослий, але й школяр. Не хочу навіть думати про таке! 

Пандус, який зовсім не пандус! Людина, яка пересувається самостійно у колісному кріслі, розраховує, що безперешкодно підніметься пандусом, куди треба. Натомість виявляється, що пандус занадто стрімкий чи ковзкий. Замість доступності отримуємо пастку! 

Про це не думають ті, хто створює простір. Бо здебільшого це міцні, здорові чоловіки, які не мають потреби в інклюзивності. Вони можуть високо піднімати ноги і колеса дитячого візочка… 

Нещодавно штучні перешкоди на шляху пішоходів створили горе-облаштовувальники громадського простору на Привокзальній площі. Там встановили ряд ліхтарів. В тому числі – обабіч сходів. Здавалося б, що тут поганого? Ну, задум, мабуть, був хорошим: буде більше світла. На практиці ж обабіч сходів та вздовж усього фасаду вокзалу навколо ліхтарів чомусь просто виклали квадрати з бруківки, сантиметрів на 5-6 вищі, ніж загальний рівень тротуару. І створили, таким чином, спотикачі в одному із найвелелюдніших місць нашого міста. У сутінках та в дощову погоду їх не видно. 

І от не треба мені зараз казати, що варто дивитися під ноги, а не в телефон! Бо ти можеш дуже навіть дивитися під ноги, але, наприклад, мати слабкозорість. Чи дуже поспішати на потяг. А в умовах поганої видимості та скупчення людей не помітити штучно створену перешкоду на своєму шляху – запросто! 

Ні, не потрібно нічого вигадувати. Для цього існують державні будівельні норми. І вони у нас хороші. Лиш хто б то їх дотримувався… Ще є здоровий глузд. Якщо з ДБН не склалося, можна спробувати скористатися ним. Зазвичай, це не боляче. Навіть часом приємно.  

І тільки уявіть собі: щоб скористатися ліфтом, може бути не обов’язково спершу долати 6-9 сходинок у під’їзді. А пониження буде таким, що на нього без зусиль можна буде заїхати навіть крихітними коліщатками дитячого складного возика-парасольки. І пандус слугуватиме за призначенням, а не як мала архітектурна форма під назвою “несанкціонований дитячий простір для з’їжджання на дупі”. 

І головне – у більшості випадків це не тільки не складно, але навіть не потребує додаткових зусиль чи грошей. Достатньо просто трохи подумати і не халтурити…