Безбар’єрність з перешкодами

  • Я їжджу велосипедом років із восьми. І востаннє падала з нього десь приблизно в тому ж віці. Не вміла гальмувати з гірки – їхала на татовій “Україні”, стоячи попід раму, різко крутонула педалі назад (Бо які там дискові гальма? Крутиш вперед –  їдеш. Крутиш назад –  гальмуєш.) Пригадуєте такий спосіб їзди? Мабуть, сьогодні я би своїм дітям так кататися не дозволила: шоломи, наколінники, триста разів перевірені гальма і т.д. Ми стали звихнутими на безпеці. І не дарма. Адже підстави – є. 

    Отож, їжджу я активно містом і поза містом. Без екстриму, але багато і часто.

    Днями я впала з велосипеда. Побила коліно, натовкла синців, здерла кісточки на руках. Загалом відбулася легким переляком, бо звалилась не на проїжджу частину, а на парковку. На щастя, ноутбук вижив. 

    “Мамо, як ти умудрилась? Ти ж їздиш акуратно до занудства!” – спитав старший. 

    Ну, як-як. Їхала собі, їхала. Скільки у нашій велостолиці велодоріжок – всім відомо. Там, де їх немає, я користуюся проїжджою частиною. Не тротуарами ж справді ганяти? 

    Їхала вранці на роботу. Хотіла об’їхати через парковку затор на дорозі. Велосипед же – не машина, можна. Виглядало, що там плавне пониження. Виявилось, зовсім не плавне. Там був підлий поріжок сантиметрів на три, що цілком зливався з основним покриттям. Така собі підніжка. Ну, звісно, колесо зісковзнуло. Звісно ж, я впала. На щастя, на парковку, а не під колеса машин. І, на щастя, я не везла в цей час у велокріслі дитину. Хоча з дитиною я не їду дорогою. А якось дворами, тротуарами і т.д. Часто просто веду ровер ходою. Бо пониження надто стрімкі і з порогами, велопереїзди не обладнані, і загалом є видимість безбар’єрного середовища. Яке насправді далеко не таке.

    До чого я це все? Отака халтурна інклюзія шкодить ще більше, ніж якби її зовсім не було! Адже тоді ти хоч розумієш, що треба взяти перешкоду, і готовий до цього. А тут? Розраховуєш, що просто і зручно здолаєш ділянку шляху. А – ні. Розігналися! 

    Пониження, яке насправді пониженням не є. Ти розраховуєш, що легко заїдеш на нього велосипедом чи дитячим візочком, а це ж зовсім не так! І замість того, щоб швидко перейти дорогу і плавно заїхати на тротуар, ти мусиш зупинитися, трохи підняти той візочок чи ровер, чи самокат, і лише тоді потрапиш на тротуар із проїжджої частини. І це зовсім не очевидно для водія. Бо в його голові ти вже фактично на тротуарі і він може собі їхати. А ти натомість застрягаєш перед тротуаром. Хай на кілька секунд. Але за певних обставин вони можуть бути фатальними. А це може бути не лише дорослий, але й школяр. Не хочу навіть думати про таке! 

    Пандус, який зовсім не пандус! Людина, яка пересувається самостійно у колісному кріслі, розраховує, що безперешкодно підніметься пандусом, куди треба. Натомість виявляється, що пандус занадто стрімкий чи ковзкий. Замість доступності отримуємо пастку! 

  • Про це не думають ті, хто створює простір. Бо здебільшого це міцні, здорові чоловіки, які не мають потреби в інклюзивності. Вони можуть високо піднімати ноги і колеса дитячого візочка… 

    Нещодавно штучні перешкоди на шляху пішоходів створили горе-облаштовувальники громадського простору на Привокзальній площі. Там встановили ряд ліхтарів. В тому числі – обабіч сходів. Здавалося б, що тут поганого? Ну, задум, мабуть, був хорошим: буде більше світла. На практиці ж обабіч сходів та вздовж усього фасаду вокзалу навколо ліхтарів чомусь просто виклали квадрати з бруківки, сантиметрів на 5-6 вищі, ніж загальний рівень тротуару. І створили, таким чином, спотикачі в одному із найвелелюдніших місць нашого міста. У сутінках та в дощову погоду їх не видно. 

    І от не треба мені зараз казати, що варто дивитися під ноги, а не в телефон! Бо ти можеш дуже навіть дивитися під ноги, але, наприклад, мати слабкозорість. Чи дуже поспішати на потяг. А в умовах поганої видимості та скупчення людей не помітити штучно створену перешкоду на своєму шляху – запросто! 

    Ні, не потрібно нічого вигадувати. Для цього існують державні будівельні норми. І вони у нас хороші. Лиш хто б то їх дотримувався… Ще є здоровий глузд. Якщо з ДБН не склалося, можна спробувати скористатися ним. Зазвичай, це не боляче. Навіть часом приємно.  

    І тільки уявіть собі: щоб скористатися ліфтом, може бути не обов’язково спершу долати 6-9 сходинок у під’їзді. А пониження буде таким, що на нього без зусиль можна буде заїхати навіть крихітними коліщатками дитячого складного возика-парасольки. І пандус слугуватиме за призначенням, а не як мала архітектурна форма під назвою “несанкціонований дитячий простір для з’їжджання на дупі”. 

    І головне – у більшості випадків це не тільки не складно, але навіть не потребує додаткових зусиль чи грошей. Достатньо просто трохи подумати і не халтурити…

    Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!