Де ветерани горять

На Покрову, у День захисника України, в одній із київських лікарень помер ветеран російсько- української війни Микола Микитенко. Ця смерть – одна із тисяч і тисяч, але особлива. 11 жовтня на Майдані у Києві він вчинив самоспалення на знак протесту проти політики президента Зеленського, а саме: розведення військ на лінії розмежування і повзучу окупацію Росії.

Прощання за участю нечисленних людей відбулося дощової суботи, 17 жовтня, на Майдані. Ця смерть, про яку не написала така кількість ЗМІ, як би могло бути, яку мало не обійшов стороною український Фейсбук, увійде в історію. А ім’я Миколи Микитенка буде вписане вогненними літерами поряд з іменами Василя Макуха і Олекси Гірника.

Воїн УПА Василь Макух спалив себе у 1968 році на Хрещатику на знак протесту проти русифікації України та введення совєцьких військ до Чехословаччини.

Через 10 років на могилі Шевченка, що на Чернечій горі у Каневі, вчинив самоспалення Олекса Гірник із закликом до боротьби за незалежність України.

Микола Микитенко вчинив самопожертву-протест проти наявного суспільного ладу. Це крок з безвиході і відчаю, коли людина почувається настільки безсилою щось змінити, але розуміє, що далі так не може бути. Він усвідомлював, що робить, і наслідки для себе, свого життя. Але пішов на це, щоб його почули. У його вчинку – крик ветеранів, крик усіх і кожного, хто бачить прірву попереду. 

Чинна влада робить вигляд, що нічого не трапилося, а смерть Микитенка – просто чергове самогубство військового, який не впорався з посттравматичним стресовим розладом.

Навіть після публічної промови доньки загиблого Юлії Микитенко, також ветеранки, дружини загиблого військового, ніхто з влади не виступив публічно, не поспілкувався з родиною, не висловив співчуття, жалю, вибачень…

Так, знайшлося достатньо чорноротих, які написали – нічого такого, це просто посттравматичний стресовий розлад (ПТСР), у багатьох військових таке буває. Буває? Так, справді, буває. Ветерани воєн у різних країнах, повернувшись з війни, часто проходять через ПТСР. Декому вдається впоратися самостійно. Іншим встигають надати фахову допомогу. У багатьох стається трагедія…

В Україні з цим складно. За роки війни у нас досі немає достатньої кількості фахівців, які можуть кваліфіковано й ефективно працювати з ПТСР. Самогубства серед військових стаються, на жаль, доволі часто…

Але смерть Миколи Микитенка – не самогубство. Не ПТСР. Це свідомий протест проти політики в країні, за яку він воював і був готовий віддати життя на полі бою.

Його бій не скінчився ні 11, ні 14, ні 17 жовтня. Його бій – триває. І триватиме, доки не станеться перемога у цій війні.

Микола Микитенко мав послання не лише до президента. Але до кожного і кожної з нас – хто живе сьогодні в Україні.

Ми горимо у безперервному пекельному вогні. Не помічаємо цього, бо – дивно – нам не завжди пече. Ми ходимо на роботу, живемо своє життя, час від часу згадуючи, що поряд – війна. Зітхаємо, що ми від неї втомилися. Ми більше не реагуємо на «камуфляж», як на ікону. Це знову просто одяг для багатьох. Ми рідко чи регулярно кидаємо знайомим волонтерам скількись-там гривень на картку для «наших хлопчиків», бо ж наче не дуже й треба, армія вдягнена і нагодована – хіба ж ні? Зрідка перечитуємо новини – а що ж там, на війні? Ага, ще згадуємо 14 жовтня, що в України є захисники, і намагаємося привітати з «дньом защітніка» всіх чоловіків в доступному радіусі і хлопчиків у садочку та школі, перетворюючи це свято на чергове «23 фєвраля» – день трусів і шкарпеток (привіт, захисниці, вас знову не помітили!).

І поки ми ось так повільно згораємо, поки президент «припиняє війну» закликами «просто пєрєстать стрєлять», поки ми втрачаємо власну ідентичність, а «найсправедливіший суд у світі» вдруге засуджує Стуса на догоду самі знаєте кому, Микола Микитенко став палаючим смолоскипом на наших очах.

Ми маємо загорітись від його вогню, спалахнути вогнем незгоди і протесту, згадати, хто ми і чого ми тут, що з нами. Натомість ми потонули у містечкових дрібних міжусобицях перед місцевими виборами та розриваємось між двох зрад: карантин і початок опалювального сезону.

І смолоскип Миколи Микитенка перетворюється на самотню свічку… Він горітиме у вічності. Як би комусь не хотілося, щоб погас…

P.S.: За даними громадської організації «Відсіч», у 2014 році Микола Микитенко брав участь у боях під Слов‘янськом. Під час евакуації збитого вертольота на Карачуні він отримав поранення. Після лікування служив у різних бойових підрозділах в зоні ООС.

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!