Карпатські гуцулики: Як добру справу заради добрих коней вбиває брак коштів

  • лемінні коні-гуцулики із закарпатського села Голубине вже є на Прикарпатті, Донеччині, у Києві та Дніпрі. Але їх може не стати на Закарпатті.

    Карпатські гуцулики: Як добру справу заради добрих коней вбиває брак коштів

    Спочатку трохи лікнепу: коні гуцульської породи, так звані гуцулики, це тварини, які є дуже добре пристосованими до важких гірських умов Карпат. Вони відзначаються невисоким зростом, мужністю, силою та витривалістю. В минулому цих коней використовували карпатські пастухи для верхової їзди й перевезення вантажів, а в наш час – для гіпотерапії, в туризмі та гірсьму кінному туризмі.

    Depo.Закарпаття розповість про історію села Голубине на закарпатській Свалявщині, де з 2000-го року розводять племінних коней-гуцуликів, і де ця добра справа без підтримки може припинитися вже до кінця цього року…

    У старих архівних документах село Голубине згадується ще в 1430 році. Про походження назви села є дві версії. Перша: від голубів, яких колись багато водилося в лозняку біля річки Пині і яких певну кількість село повинно було здавати власнику Мукачівського замку як оброк. Друга версія: коли ворог з-за Карпат проривався на територію Угорської держави, прикордонна варта в Карпатах вогнищами, що запалювались на горах, повідомляла правителям Мукачівського замку про небезпеку. На сигнал вогнища з Голубиного випускали з донесенням поштового голуба, який приносив у Мукачівський замок звістку про небезпеку.

    За свідченнями же старожилів, назву селу дала легенда. На горі Ясині, що в північно-східній частині села, жив піп. Був у нього син. За неслухняність батько розгнівався на нього і прогнав. Син поселився в долині. З часом люди побачили, що там і земля краща, і тепліше, і почали заселяти цю долину. В долині місцями росли суцільні зарослі, в яких гніздилися голуби. Вони і дали назву селу Голубине. Правда, Голубине славиться далеко не голубами. Тут здавна розвинуте кошикоплетіння, вишивка, різьблення по дереву. У селі можна напитися мінельної джерельної воли, скуштувати традиційні страви закарпатців і ті, якими славиться село, – голубці та борщ. Люди в Голубиному надзвичайно привітні та доброзичливі.

    Віднедавна славу селу завойовує і табун дивовижних, невеликих, але спритних, сміливих та витривалих коней-гуцуликів.

    Перші письмові згадки про цю породу сягають 1603 року. Її вивели схрещуванням гірських коней Буковини, Галичини й Угорщини з жеребцями норійського типу – гафлінгерами і пінцгауерами, а також з кіньми східного типу, в тому числі й арабською породою. На початку XX ст. у схрещуваннях використовували чистокровних верхових коней – англо-арабських, а пізніше й кабардинських коней.

    Гуцульська – це єдина порода коней, яку розводять на території Закарпаття. Закарпатці завжди цінували їх за розум, витривалість, силу та спокійну вдачу. Жодна інша порода коней “випробування” у Карпатах не витримала. Люди кажуть, якби не гуцульський кінь, то гори б стали пусткою. А могло так і статися, бо за “совєтів” вирішили, що займатися популяцією гуцульської породи коней на так уже і важливо.

    Активне відродження гуцуликів розпочалося у 2000-му. До Голубиного шістьох красунчиків завезли за рік. Працівники науково-виробничої асоціації “Племконецентр” (на сьогодні – одна з найбільших в Україні) зав’язали тісну співпрацю з польським дослідним господарством Інституту зоотехнії і вже у 2004 році із сусідньої країни завезли п’ять жеребців цієї породи. Трохи більше як за десятиліття приплід у центрі становить більше 100 голів (а ще у 2002-му в області нараховувалось лише 10 гуцуликів). Сьогодні ж племінні коні з Голубиного вже є на Прикарпатті, Донеччині, у Києві та Дніпрі.

  • Якщо на інших фермах в Україні й за кордоном своїх коней люди тримають в “культурних” умовах, то голубині гуцулики живуть в тих природних гірських умовах з яких вони власне й виникли. Це гірські коні, які рухаються по горах в будь-яку пору року та при абиякій погоді. Гуцульський кінь навіть взимку здобуває собі їжу з-під снігу. І це є для нього нормальним природнім явищем. Він не боїться ні дощу, ні снігу, ні жари й навіть морозів.

    Гуцулик легко долає перешкоди (що дуже важливо в горах), досить швидкісний та піддається тренуванню. Вони здатні щодня долати 50-60 кілометрів, при цьому переносячи до 150 кілограмів вантажу. Саме такі коні допомогли збудувати легендарну обсерваторію 1930-их років на горі Піп-Іван. Раціон коней-гуцуликів є невибагливим — у день одна тварина з’їдає близько 7 кг сіна, 2—4 кг зерна (це може бути овес, ячмінь, висівки). Буряк, яблука та морква — справжні ласощі для них. А ще вони люблять, коли їх пригощають шматочками цукру. Особливими солодкоїжками є молоді коники.

    Прогулянка верхи на гуцулику, мабуть, найкраще підходить для мандрівок гірськими дорогами поміж сосен та потічків: коні понесуть туди, куди ноги не дійшли б від перевтоми. Враження від контакту з цими доброзичливими створіннями залишаться найкращими.

    Гуцулик не може не сподобатись тим, хто любить тварин. Тим більше, що верхова їзда є дуже корисною для здоров’я. Вона тренує рівновагу, м’язи, покращує загальний тонус тіла. І якщо раніше гуцульську породу коней застосовували лише для господарських робіт, то сьогодні з’явилося чимало нових методів використання гуцулика, через що можна говорити про цю породу, як про одну із найперспективніших у конярстві. Наприклад, коней з Голубиного почали широко застосовувати для гіпотерапії.

    Щороку в гірських урочищах біля Голубиного проводиться Свято гуцульського коня, в яке об’єднані науково-практична конференція з конярства, атестація жеребців-плідників гуцульської породи та конкурс гуцуликів. Усе це покликане відроджувати на Закарпатті конярство та за вбивчого “нема грошей” може щезнути. Вісім років тому держава припинила фінансування, бо припинила існування державна програма підтримки конярства. Нову не розробили і досі, тож Закарпатська ОДА з чистою совістю відхрещується від інансової підтримки.

    У 2011-ому коней врятували грантові гроші з Польщі, за які реконтруювали старі конюшні, облаштували манеж та невеличкий іподром. Нині ж кінний завод підтримки не має жодної, тож скорочує поголів’я коней та зменшує кількість працівників. Якщо у 2010-ому в господарстві було більше сотні коней, то зараз їх 37. Хочеться, щоб зменшення гуцуликів заклякло на цій цифрі…

  • Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!