Зараз так багато тренінгів і навчань на тему сімейних стосунків, але все одно розлучень тільки більшає. А ось пари, про які йдеться у статті, ніколи ніде не вивчали секретів щасливого подружжя, але змогли не розгубити своє кохання крізь десятки років. Вони і досі щоранку цілують свою половинку, дарують квіти, а деколи навіть їжаків, а ще вони геть не вміють нормально сваритися.

 Дідусь жартує, а бабуся сміється

«Колись було так: якщо вже одружився, то маєш бути вірним довіку. Розлучатися було соромно, – замислено каже 84-річний франківець Дмитро Перович. – А тепер… Сама поверховість». 

Чоловік ще з молодих літ звик до керівних посад, але вдома про свою лідерську роль забував. «А нащо мені того в хаті? – сміється пан Дмитро. – Вдома головна дружина. І не бачу в тому нічого ганебного. Так усім спокійніше. Та й моєю жінкою не дуже й покеруєш, має впертий характер».

«А мій батько, коли видавав мене заміж, казав, що в Дмитра якийсь аж надто суворий вигляд, – сміється 78-річна дружина Марія Онуфріївна. – І кілька разів навіть застерігав: «Марійко, дивися добре…»

Їхньому шлюбу вже 57 років. У цій парі і досі люблять романтику – часто гуляють у парку, тим паче, живуть поруч. Щонеділі ходять разом до церкви. Як тепліє, йдуть на дачу, мають там трохи грядок з гарбузами, а ще лікувальні вулики. Меду нема, але є лежаки, на яких проводять бджолотерапію.

Вони познайомилися на роботі в Коломиї. 26-річний Дмитро Перович на той час був завидним женихом: престижна посада старшого товарознавця і 14 підлеглих. А 20-річна Марія працювала в цій самій організації.

«Вона мені одразу впала в око, – усміхається чоловік. – Красива, вихована, вдягнена зі смаком… Я навіть у Львові таких гарних не стрічав». «От бачите, якби не інтерв’ю, я б і не знала про це», – не втримується Марія Онуфріївна, сміється і зачаровано зітхає.

Познайомитися з красунею чоловік наважився під час танцювального вечора, де збиралася вся молодь. Та й танцював він вправно, і був ще й талановитим гармоністом. «У цій справі я був перший парубок на селі», – регоче Дмитро Перович. «Він був старшим, розумним, – додає дружина. – Цікаво було його слухати». 

Пан Дмитро ще донедавна працював, викладав в університеті. А дружина одразу після виходу на пенсію взялася допомагати з внуками і правнуками. Про домашній устрій чоловік каже коротко: «Вдома треба робити те, що треба, тобто те, що скаже дружина. Якщо треба, сам беру і мию посуд». «Ага, а я потім тишком-нишком перемиваю, але мовчу», – сміється пані Марія. «Мир у хаті цінніший за з’ясування безглуздих принципів, – продовжує чоловік. – Ми завжди брали приклад з сімей своїх друзів, які жили гарно. Пам’ятаю, Іван Миколайович, великий начальник на роботі, вдома допомагав жінці варити холодець і дуже тим пишався». «А моєї сестри чоловік, шанований лікар, щонеділі прокидався з самого рання і варив бульйон, – додає Марія Онуфріївна. – І ще й вареників міг наліпити». 

Жінка каже, що вони рідко сваряться, а якщо навіть і посперечалися, то вже через хвилину забувають, ніколи на бавляться в мовчанку.

15-річний внук Юрко дуже влучно описує стосунки подружжя Перовичів: «Дідусь жартує, а бабуся сміється».

На золоте весілля діти підготували їм сюрприз і влаштували пишне святкування ювілейної річниці. Пані Марія від несподіванки навіть трохи розізлилася, бо ж якби знала, то хоч би зачіску зробила, але її злості вистачило лише на хвилин десять.

«Прожити пів століття у шлюбі і все ще мати добрі стосунки – це не просто везіння, – каже Марія Перович. – Над стосунками працювати треба. Але міняти варто себе, а не свою половинку. Змінюєшся ти, і тоді змінюються всі навколо». «Треба вміти уступати і прощати, – додає пан Дмитро. – Взагалі краще ставитися до життя по-філософськи. Ось у мене, наприклад, кілька днів тому в маршрутці вкрали портмоне. Звісно, дуже неприємно, але я не лютував, натомість думаю, що таким чином віддав якийсь свій борг або ж комусь ті гроші були значно потрібніші. Легке ставлення до життя робить і життя легким. То правда».

 «Ви би бачили, як вона танцює!»

«Нас звели небеса», – усміхається 74-річний франківець Ігор Таран. Він і досі щоранку обіймає та цілує дружину і каже, що кохає. І так уже 52 роки.

Через кілька місяців його Ліана святкуватиме своє 77-ліття, але ця жінка все ще регулярно сідає на шпагат, робить акробатичні трюки, танцює, займається фітнесом, гімнастикою, передає любов до спорту своїм учням і не має жодної болячки. Хіба десь-колись дошкуляє легкий нежить.

Ліана змалку віддалася спорту, найкраще вправлялася в художній гімнастиці, не раз перемагала на змаганнях. У 18 років вона вже виконала норматив майстра спорту. На той час це було дуже рано. Потім вступила до Львівського державного університету фізичної культури. Там і познайомилася з майбутнім чоловіком.

Коли юний, талановитий і дуже амбітний Ігор Таран прийшов вчитися до львівського вишу, Ліана там уже викладала. Вперше хлопець її побачив під час танцювального вечора. Граційна красуня сильно вразила його – вона так казково рухалася. А потім юнак випадково побачив цю дівчину знову – вона якраз викладала художню гімнастику.

«Ви би бачили, як вона фантастично танцювала, – замріяно усміхається Ігор Іванович. – Як неймовірно виконувала вправи з шарфом під музику Рахманінова. Так красиво, що я зараз згадую і аж плакати хочеться. Саме в той момент я і закохався. На все життя. Аж потім дізнався, що Ліана вважалася легендарною гімнасткою, люди приходили на змагання, аби просто подивитися на неї. Звісно, мене це ще більше мотивувало завоювати її прихильність, та й самому дотягнутися до її високого рівня». Дотягнувся швидко. Ігор Таран вже на першому курсі став найкращим плавцем університету. «Він завжди знав, чого хоче, і твердо йшов до цілі, – усміхається пані Ліана. – Напевно, саме ця чоловіча сила мене і підкупила». 

Цю пару знали у всіх центральних кав’ярнях Львова: обоє були настільки закохані, аж світилися щастям. Та й виглядали колоритно – кремезний хлопець висотою 185 см і тендітна красунечка зі зростом 152 см. Пані Ліана пригадує улюблене кафе «Червона шапочка», вони часто ходили туди погрітися. Ігор там замовляв собі поїсти, а Ліана – лише каву і тістечко, бо гімнастки їдять дуже мало. «Той смак пам’ятаю досі, – усміхається жінка. – Безе з ніжною апельсиновою начинкою, за давнім польським рецептом…»

Невдовзі вони започаткували цілу династію спортсменів. Чоловік – рекордсмен і чемпіон України з плавання, дотепер регулярно моржує. Одна донька – майстер спорту з гімнастики, інша професійно займається спортивними танцями. Четверо внуків теж обрали спортивну гімнастику. А в Івано-Франківському коледжі фізичного виховання Ліану Кирилівну вважають візитівкою закладу. У коледжі вона вже багато років викладає спортивну гімнастику, хореографію і танцювальний фітнес, веде свою групу з фітнесу. Та й Ігор Іванович не пасе задніх, наразі в його віковій категорії чоловікові немає рівних в Україні серед плавців.

«Ліана йде увечері на заняття, а я вже сумую за нею, – каже пан Ігор. – Що тут скажеш – мені без неї зле і нецікаво. От подивіться, яка вона у мене гарна – тендітна, доглянута, весела, хазяйновита. Я вважаю, що жодна жінка просто не має права лінуватися і запускати себе, списуючи все на вік». «Як нам вдалося прожити разом так довго? – замислено говорить дружина. – Бо ми дивимося в один бік».

У їхньому домі завжди були песики. Зараз це такса Люся, яка обожнює шоколадні цукерки. А до того була також такса – Жужа, але бідолашна померла через вибухи петард за вікном – серце розірвалося від страху.

Вони роблять усе разом: прибирають, готують і борщ, і наливки. Запевняють, що ніколи не сварилися – приводу не було. «У нас все так солодко, аж страшно, – сміється жінка. – Головне в парі – не робити на зло, не мстити. Коли щось не подобається, треба спершу охолонути, і лише тоді обов’язково поділитися своєю позицією». 

 Караїм і християнка

У паспорті він записаний як Семен, але при народженні батьки дали йому ім’я Шимон. Дружина називає його Сєня, а він її – Томочкою. 80-річний караїм Шимон Морткович із Галича майже пів століття разом зі своєю дружиною Тамарою. Кажуть, що зберегти теплі стосунки вдалося завдяки поступливому характеру чоловіка і терпінню дружини.

«Семен уміє згладжувати кути – що є, то є, – усміхається 84-річна пані Тамара, ніжно дивлячись на чоловіка. – Іноді вже б і посварилася, але він так майстерно розряджає напружену атмосферу, що регочеш і про все забуваєш». «Біля файної дружини і чоловік цвіте», – сміється караїм.

В середині минулого століття у Галичі залишилося дуже мало молодих караїмів, більшість повиїжджали до Польщі або в Прибалтику. Але Шимон Морткович так далеко не шукав свою долю – вподобав панянку з Галича, свою сусідку Тамару. Шимону імпонувало, що жінку дуже поважали люди, вона була розумною і на керівній посаді. «Зачарувала мене», – усміхається чоловік.

Біда лише, що Тамара була християнкою. Караїмська родина збурилася, довгий час не хотіли прийняти Тамару як свою. Вперше прийшли до Шимонової сім’ї в гості лише через два роки – невдовзі після народження донечки Наталі.

«Я дуже старалася, навчилася готувати всі караїмські страви, – усміхається жінка. – Дотримувалася всіх їхніх традицій. І з часом крига скресла. Взагалі караїмки були дуже вмілими господинями, встигали і наготувати смаколиків, і доглянути за хатою і дітьми, при цьому ще й були дуже освіченими жінками».

Шимона теж люди любили, бо усім допомагав. Працював водієм, возив начальство, не раз діставав на горіхи від голови райсоюзу за те, що взяв машину без дозволу – щоб комусь щось підвезти. «Мене підкупила його доброта, – каже дружина. – Семена що не попрошу, він завжди послухає і зробить». 

У хаті Мортковичів багато образів, Тамара так і залишилася християнкою, а чоловік ніколи й не заперечував. Завжди поважали релігію одне одного. У сім’ї святкують і християнські свята, і юдейські. «Я – своє, він – своє», – каже пані Тамара. 

Жінка й досі готує страви, рецепти яких їй передали старші караїмки. Коли ще в Галичі були караїми, то вони збиралися у Мортковичів і пекли мацу (у юдеїв прісний хліб, який вживають під час одного з найважливіших свят Песаха). Тепер у їхньому домі гуртуються лиш діти і внуки, приходять, аби посмакувати, наприклад, бульбуляник – картопляний пиріг з м’ясом, або кибин – пиріг, начинений рисом, цибулею і м’ясом качки. А пан Шимон адаптувався до християнських традицій і їсть свинину.

Чоловік двічі на рік їздить до друзів в Ізраїль: восени і навесні, коли загострюється його астма. 20 років тому майже вся сім’я поїхала в Ізраїль, взявши квитки в один кінець. «Їхали з бідності, – пригадує пані Тамара. – Планували лишитися там жити. Шимон і доньки працювали, а я гляділа маленьку внучку. Потім вернулися додому. Хоч встигли заробити на квартиру».

У їхній хаті завжди спокій. Буває, крикнуть одне на одного і зразу ж забудуть. Ніхто в парі не має затятого характеру. А з паном Шимоном навіть нормально посваритися неможливо, він просто йде в іншу кімнату.

Як було добре, так і лишилося

Три роки тому на своє золоте весілля вони повінчалися в церкві. Кажуть, у такому зрілому віці вже треба думати про вічне і духовне. Після церемонії ніяких особливих змін не відчули – як було добре, так і лишилося. 76-річний Мар’ян Скаврон із Долини досі дарує своїй дружині букетики польових квітів улітку, підсніжники навесні або різнобарвні кленові листочки восени, які власноруч збирає дорогою додому. А якось приніс навіть їжачка.

74-літня Анна Скаврон переконана, що її чоловік – єдиний, хто зміг би витримати її вперту вдачу. Хоча у дуже важливих питаннях обоє поступаються – інакше не можна у сімейному житті, але це глибока життєва мудрість, яка приходить лише з віком.

Пан Мар’ян усе життя пропрацював буровиком, тож удома бував мало. Тому тепер вповні насолоджуються товариством у своїй парі. Зараз вони настільки споріднені душі, що навіть вгадують думки одне одного. «Недавно пішов у магазин і захотів купити дружині вафлі, – розповідає пан Мар’ян. – І тут моя жінка раптом телефонує і просить принести їй… вафлі».

Анна Степанівна жартує, що в хаті її кабінет – то кухня, хоча чоловік допомагає, якщо попросити. Вчора картоплі начистив, сьогодні налисників насмажив. А ось прибирання оселі – це справа лише пана Мар’яна.

Хто головний у цьому домі? «Хіба жінка може підкорятися чоловікові? – сміється Анна Степанівна. – Це неможливо». «Ну що тут вдієш, – додає Мар’ян Іванович. – Сильніший завжди поступається слабшому».

Гніваються тут не більше 15 хвилин – ніхто з них не годен більше витримати. «Ми майже не сваримося, але якщо таке трапляється, то максимум, на що я здатна – замовкнути, образитися і піти, – усміхається дружина. – Але вже через кілька хвилин Мар’ян починає зазирати до мене в кімнату, говорить щось смішне… А коли я вже розсміюся, то як після цього далі ображатися?»

Наталя МОСТОВА