Мід, вишиванки і театр живих історій: Тязів має чим пишатися

  • Відома династія пасічників живе в тисменицькому селі Тязів. Тут досі не вживають цукру – лише мед. Ще у цьому селі є так багато давніх пам’ятних хрестів, як ніде більше, є унікальна колекція старовинних вишиванок, а місцевий аматорський театр запрошують на гастролі по всій області.

    Не мед, а мід

    Тязів завжди славився пасіками, і кажуть тут не «мед», а «мід». Місцевий бджоляр Орест Босович говорить, що ніколи не вживає цукор, адже все життя займається медами. А якщо є мід, то нащо цукру?

    До того ж він із відомої тязівської династії бджолярів. Його батько Василь був пасічником, знаним навіть за межами України. Мав десь близько сотні бджолосімей. Їздив до Москви на виставки досягнень народного господарства, вигравши перед тим місцевий обласний конкурс. Впроваджував новаторство у бджолярстві – триповерхові вулики. Згодом став головним пасічником при колгоспі, вулики розташовувалися на парцеляції. Донині це місце, де зараз городи, тязівчани називають «За пасіков».

    Орест Босович

    «Дідо був війтом села, за Польщі тримав пасіку, за німців тримав пасіку… – усміхається Орест Босович. – Коли прийшли совіти, все позабирали до колгоспу. Тато був грамотним, працював у колгоспі бухгалтером. До влади прийшли такі, що не просихали від горілки, треба було дуже багато всього списувати, вести «чорну» бухгалтерію, а тато боявся то робити. Тому ми на два роки поїхали на Кіровоградщину. Коли вернулися, тато знову взявся за пасіку. Дуже любив бджоли. І я люблю коло них ходити. Та справа дуже затягує».

    Орест змалку помагав татові – скільки разів був покусаний бджолами, вже й не згадає. Зате майже ніколи не хворів. Одного разу вони його так сильно покусали, що Орест відчув, як на кілька секунд зупинилося серце. А потім знову забилося, і по хребті потік холодний-прехолодний піт.

    Батько Ореста Босовича

    «Бджоли мають свій настрій, – сміється пасічник. – Нині можуть бути агресивні, а завтра я можу стояти посеред рою – і нічого».

    Яких тільки медів нема у Босовичів: сезон починається навесні з майового, потім соняшниковий, гречаний, липовий… Останній мід – падевий, або його ще називають лісовим. На відміну від квіткового меду, який бджоли збирають з нектару квітів, падевий мед отримують з паді – це солодка рідина, що виділяється залозами комах, які харчуються соками рослин, або солодка роса, яка виділяється на деяких деревах, наприклад, на сосні.

    «За Радянського Союзу падевий мід вважався якимось останнім, а зараз вважається унікальним, тому є найдорожчим, – каже пан Орест. – У Європі його дуже цінують». 

    Зараз у пасічника лише 25 бджолосімей – аби був мед для родини і ще трохи на продаж. Торік медового врожаю назбиралося аж на 150 літрів. Пан Орест вже має своїх постійних клієнтів, як і кожен пасічник у Тязеві, а їх там немало. У селі навіть так і жартують: сусід – пасічник, кум – пасічник, брат і сват – теж пасічники». 

    Врятовані вишиванки

    Тязівська бібліотека стала справжнім культурним осередком села. Тут проводять і концерти, і бали, і навіть реєструють шлюб молодята, бо тут красиво і затишно. Але родзинкою бібліотеки є цінна колекція старовинних вишиванок.

    Коли в 1961 році закрили церкву, там облаштували єдиний в області музей етнографії, потім його перенесли до Будинку культури. Але те приміщення було дуже старе: всюди сирість і пліснява. Експонати почали нищитися. Частину вишиванок забрала додому Світлана Желюк, завідувачка бібліотеки. Випрала, попрасувала, привела до ладу. І зробила це дуже вчасно, бо буквально через пів року усі експонати хтось викинув з приміщення Будинку культури і спалив.

    Врятовані вишиванки пані Світлана згодом перенесла в бібліотеку. Також багато приносили люди: комусь у хаті заважає, у когось повмирали родичі, а їхні старовинні вишиванки тепер стали нікому не потрібні.

    Зараз у бібліотеці понад сотня давніх вишиваних сорочок, рушників, наволочок і покривал. Найстарішій сорочці – більше ста років, і вона з характерною тязівською вишивкою.

    Колекцію презентують на всіх сільських забавах і урочистостях, її позичають багато обласних музеїв – це те, чим пишається Тязів.

    Хрести й урочища

    Взагалі у Тязеві дуже бережуть історію. Місцева вчителька Ірина Садула і журналістка Тетяна Зарецька навіть написали книгу про село «Тязів. Пам’ять серця». Цікаві матеріали збиралися роками, дівчата ходили по хатах, годинами говорили зі старожилами. Писати й справді було про що, бо село дійсно цікаве.

    Ірина Садула і Тетяна Зарецька

    У ХІІ столітті це було велике поселення, яке сягало аж до давнього Галича. Село мало густі ліси, тому було місцем для княжих ловів.

    Тязів – хоч і невеличке село, проте одне з небагатьох, де є так багато пам’ятних хрестів. І майже всі вони зведені в 30-40-х роках минулого століття, а деякі ще раніше.  

    Придорожні тязівські хрести не раз привертали увагу дослідників, йдеться у книзі. Колись в Україні був такий звичай – ставити хрест на знак усіляких важливих подій. Це були хрести обітні, коли людина давала обітницю церкві і на згадку про це ставила хрест. Також ставили хрест «на крові», тобто там, де когось убили. Хрест ставили на захист села від стихійного лиха. Багато хрестів слугували замість капличок. Ще Іван Франко згадував про хрест «на поховання горілки» – урочисто, зі священником відспівували пляшку горілки, несли її на ношах, закопували і на тому місці ставили хрест. З 70-х років ХІХ ст. влада почала нищити придорожні хрести – в ті часи біля цих пам’ятних знаків часто збирали гроші на зброю для повстанців.  

    Хрест на честь присяги «святої тверезості» встановили в Тязеві ще в 1874 році, тоді у селі закрили корчму і гуральню, натомість з’явилася читальня, потім школа.

    Ще один старовинний пам’ятний хрест у Тязеві поставили в 1848 році, після революції в Австрійській імперії, на честь скасування панщини.

    Тязів також може похвалитися багатьма урочищами з цікавими легендами. Одним із найпопулярніших у селі є переказ про урочище Ревеґа. У «рахманський» великдень (дохристиянське свято, яке припадає на 25-й день після Великодня) чоловік зі своїми дітьми вийшли орати поле. І карою за це став обвал землі, що поглинув і людей, і їхню худобу. Говорять також, що з цього місця йшов підземний хід до теперішнього Крилоса. Сучасне трактування урочища ще простіше: Ревеґу використовували під пасовисько. Оскільки поруч ліс, то траплялося, що вовки нападали на худобу, і відлуння далеко розносило рев переляканої худоби.   

    В урочищі Бадов’єк, кажуть, колись була цілюща джерельна вода. Назва походить від слова «бадати» – лікувати. За переказом, один із місцевих, що служив в австрійській армії, лікував цією водою хворих на запалення очей. Робив це лише до сходу сонця біля одного з джерел. Зараз тут зосталися тільки маленькі потічки.

    Жива історія

    Під час підготовки до презентації книги «Тязів. Пам’ять серця» авторки придумали організувати аматорський історичний театр-студію, аби оживити деяких персонажів книги і відтворити певні драматичні сторінки з історії, здебільшого перших та других визвольних змагань. Так з’явився театр «Жива історія».

    У колективі немає жодного професійного актора, але кожен із головою віддається грі, перед тим детально вивчаючи реальну історію життя свого героя, його почуття і переживання.

    театр Жива історія

    Розпочали з коротких інсценівок – глядачі були захоплені, навіть плакали. Тепер ще й роблять мініфільми і викладають в ютуб. Вже є дві стрічки: «Великдень у чорному лісі» і «Повстанська коляда».

    Тязівський театр навіть почали запрошувати на гастролі по області. Уже написали з різних сіл, що знають подібні історії, і просили показати свої вистави людям.

    Наталя МОСТОВА

  • Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!