У фотопроектах “Залишити слід в історії. Нетлєнка“, “Експансія” та численних інсталяціях Ольга Кукуш рефлексує стосовно забруднення довкілля, навколишнього простору через швидкоплинність і прискореність життя, споживацьке ставлення і байдужість людей як до природи, так і один до одного, переважну одноразовість усіх стосунків.

Реалізація проекту “Експансія” має на меті за допомогою сучасного мистецтва як універсальної мови збудити інтерес у широкому колі містян до екологічних питань, зокрема проблеми використання одноразового посуду та сортування сміття. Проект реалізується за підтримки програми «Міські гранти» платформи «Тепле місто».

Роботи фотохудожниці частково вже виставлялися на OSTRALE’Biennale 11th International Exhibition of Contemporary Art, 2017 (Дрезден, Німеччина), New wave exhibition 2017 (Львів), а також були відібрані для експонування в рамках 57-ї Венеційської бієнале в Palazzo Ca’ Zanardi.

– Коли розпочалася твоя боротьба зі сміттям, що стало останньою краплею? Це пов’язано з усвідомленням чи актуальністю теми?

Я б не назвала проект “Експансія” боротьбою зі сміттям, принаймні прямою боротьбою.

Боротьба для мене виглядає так, що я б зібрала групу екологів для вивчення проблеми й розробки шляхів подолання проблеми, маркетологів для роботи з громадськістю, долучила б до тих процесів міжнародних авторитетних донорів для більшого тиску на держструктури й швидшого впровадження позитивних змін, контролювала б ті зміни й таке інше. І проект “Експансія” був би лише маленькою крапелькою в тому морі. Тоді б я мала більше впевненості у зменшенні кількості сміття, що не буде перероблятися.

Для мене виникнення проекту “Експансія” – це, скоріше, моя реакція на усвідомлення існування й масштабів проблеми сміття. Декілька років тому я стала прихильницею мінімалізму в побуті – життя “з однією валізою”. Тобто на кухні я мала пару тарілок, пару чашок… А коли збиралися друзі й організовувалась вечірка, то з’являлися купи одноразового посуду та порожні баночки й пакетики від смаколиків. Усе це вранці скидалося у величезні сміттєві пакети разом із залишками їжі. І в той момент прийшло розуміння, що ми спожили все за якусь годинку, а це сміття буде сотнями років зберігатися на смітниках й отруювати все навколо. Я почала звертати увагу на кількість одноразових пакетів, які пропонують в магазинах й активно використовують люди щодня, кількість фаст-фудів з одноразовим посудом і їжею на винос… Для себе зробила висновок, що то, на жаль, є певною ознакою часу такі одноразові зручності, швидкоплинність потреб, споживацьке ставлення до всього.

Цієї весни, прогулюючись берегами Бистриці, я була приголомшена засиллям сміття, що виринуло з-під снігу і ще не встигло порости травою. Чи то через особисті життєві розчарування, чи то через авітаміноз, мені це було, як рани, що не гояться, на чорній землі, і це стало останньою краплею.

– Які у тебе враження від реакції людей на твою останню виставку й інсталяцію в Бастіоні?

Для мене позитивна реакція людей на виставці була великим здивуванням. Приємним здивуванням був і факт отримання гранту на реалізацію проекту від платформи “Тепле місто”. Бо все ж таки проект складають сучасні фотографії, а сучасна фотографія у  Франківську, на жаль, дуже рідко представляється і, відповідно, малозрозуміла загалу. Коли окремі фото з мого проекту потрапляли поза мистецькі інституції, поза мистецьке коло, вони викликали більше питання, ніж розуміння глядачів. Тому ставила за мету не тільки залучити містян до екологічних питань, а й познайомити з сучасною фотографією, нести й освітню функцію.

На практиці, коли фотографії й інсталяції ми з куратором Роксоланою Угринюк зібрали в проект у просторі галереї, виставка викликала інтерес і прийняття відвідувачів. На прохання вчителя я проводила навіть екскурсію експозицією 32 школярам! За дітьми майбутнє. Це надихає!

– Парадоксально, але якщо ми не будемо лишати за собою рештки нашого існування, тобто сміття, то вчені майбутнього не зможуть дослідити наше теперішнє, а їх минуле. Може, не варто нищити сліди нашого буття, як думаєш?

Гарне питання. З нього й почались мої фоторефлексії на тему екології. Моя перша серія фотографій, яка була представлена на виставці, називається “Залишити слід в історії. Нетлєнка”. Це історія про швидкі перекуси й кількасотрічні сміттєві наслідки тих 10-хвилинних обідів. Саме в цій серії я порушую питання “Чи такий слід в історії ми хочемо залишити? Відбитки наших масних губ на пластиковому келишку через 300 років? Чи варто спробувати скерувати зусилля на щось видатніше?”

– Закінчилася виставка, ти прибрала інсталяцію, а фото знищиш? Це теж сміття?

Сміття. І це теж ознака нашого часу. Я вже казала, що сучасний світ – то світ споживачів. Так само й у мистецтві. Митець створює твір, який сьогодні може бути видатним чи посереднім, піднімати актуальну тему чи ні, бути цікавим глядачу чи куратору, його помітять або ні. А завтра він переважно зникне у соцмережі й стрічці новин, піде в архів листування. Глядач потребує нових і нових вражень.

При створенні зі своїх фотографій-інсталяцій цілісного проекту основною умовою для мене самої була багаторазовість його використання й саме освітня функція. На підтримку цього знайшлися організації, зацікавлені в його подальшому експонуванні. Наразі проект перебуває у Кременчуці й експонується у рамках фестивалю Docudays UA.

– Ти, мабуть, була в горах і бачила, як місцеві засмічують довкілля, більше ніж туристи. З чим це пов’язано, на твою думку?

Помічала таке. Навіть раз запитала в місцевого, чого він сміття скидає посеред дороги, контейнери ж за 200 метрів. Відповідь: “Та то ж далеко нести”.

– Чим далі, тим менше стає натурального: продуктів, їжі, виробів. Врешті-решт навіть людські органи вже навчилися робити штучними. Твої прогнози – куди ми йдемо?

Натурального не стане більше. Нові технології у харчовій промисловості, сільському господарстві – реальна допомога в боротьбі з голодом. Бо населення планети росте, а клімат змінюється, екологічна ситуація погіршується, то і врожаї падають. Як матеріалознавець за освітою знаю, що новітні матеріали більш досконалі за функціоналом, ніж природні, й більш бажані. Штучні органи рятують життя, роблять його повноцінним. І в цих напрямках збільшення штучного очікуване. Головне – раціональне його використання й розумна утилізація.

– Давай поговоримо про фотографію – що тобі найбільш важливе в цьому?

Найбільше ціную можливість поєднати реальне з фантазійним. Світ, який кожен з нас бачить щодня, доповнити враженням, настроєм від ситуації, оточення. Переграти. Перекрутити. Можливість створити таку собі паралельну реальність. Виринути з буденності.

– В чому для тебе полягає містика у фотографії?

Містика для мене в такому собі симбіозі фантазії з буднями. Фотографія також дозволяє своїми засобами розставити акценти серед звичних речей. А найважливіше, вона хапає неповторну мить – реальний погляд, настрій, якусь іскру життя.

– Що ти любиш фотографувати і що тобі не вдається?

Переважно фотографую натюрморти й портретні постановочні фото, тобто ті ж натюрморти, тільки з людей. Люблю створити атмосферу, історію, спіймати кадр композиційно. Це така певна гра, що дозволяє висловитись, відкрити діалог.

Багато чого не вдається, є постійне відчуття , що роблю щось не те і не так. Але це змушує рухатись, пробувати, навчатись.

– Деякі культури, зокрема індіанці, вважають, що фотографування – це табу. Мовляв, воно забирає душу. Як зафіксувати цей стан, стан душі? Тобі вдається це?

Представники деяких культур не дивляться в дзеркало через це теж. А фотоапарат ще й дзеркальний. Подвійне зло. Тішить, що в нас культура інша.

Інколи вдається, інколи ні. Щоб це вдалось, дуже важливо відчути людину. Тому я переважно фотографую знайомих мені людей, за якими мала можливість поспостерігати, які мене зачепили чимось. І фотографую в природному для них стані-образі, яким я перейнялася або вже бачила в них. Намагаюсь занурити їх у ті думки, які ними керували в певний момент. Не силую природу людини, не прошу в моделі гри, не втомлюю емоційно. Вважаю, що краса – у природності й унікальності людини.

– Що тебе мотивує на процес?

Люди – нові чи добре знайомі – спостереження за ними, розмови, обмін думками, емоціями. Люди й кругообіг стосунків – найбільша рушійна сила для мене. Виникає енергія, яку хочеться скерувати, “народити” щось.

– Що є табу у фото для тебе?

Табу нема. Коли сходиш зі звичних стежок, тоді є можливість відкрити щось нове, надихаюче. Постійно намагаюсь експериментувати.

– Відома народна традиція фіксувати на фото не тільки сімейні чи визначні  події, але й похорон. Як ти ставишся до цього?

В сучасних умовах мені це незрозуміло. Навіщо фіксувати своїх близьких в смутку, сльозах і розпачі, а тим більше мертвими в гробу на згадку? Це в час, коли камера є у кожному телефоні й можна нафотографувати всіх щасливими й живими. Чи не краще пам’ятати рідних саме щасливими? Постмортем зображував мертвих як живих, бо фото було рідкістю, а смерть часто останньою можливістю мати фото близької людини. А в Новому Орлеані на похоронах всі веселяться, бо проводжають покійного в кращий світ. Але ж ми не в ХІХ сторіччі й не в Луїзіані.

– Чи може порнофото (не еротичне, а саме порно) бути мистецьким, і яким, у такому випадку, воно має бути?

Без сумніву, може. Мистецтво – це не передача фактів, це реакція митця на факт, його особиста історія. Порнографія (крім зрозумілих загалу реакцій) у митця викликає ще й інші, в які вкладається його досвід, стан, техніка, бачення. І тоді питання стає іншим:  “Чи можна вважати той твір порнографією?”

– У тебе є гуру в мистецтві, вчителі. Можеш назвати їх?

Для мене на все життя вчителями художньої фотографії залишаються Ярема Проців і Микола Калитчук, чию фотошколу я закінчила в 2015 році, які мене надихнули й вказали напрям подальшого руху. Я дуже їх поважаю, люблю й ціную час спілкування з ними.

Щодо гуру, важко сказати. Взагалі, це слово для мене не дуже прийнятне. Бо з часом, з навчанням змінюються вподобання, змінюються й фотографи, чию творчість цікаво споглядати. Навіть більше, я не розділяю для себе творчість фотографів і художників. Бо вони прагнуть отримати схожий результат, тільки різними засобами. Тому не менш часто цікавлюся й живописом. З фотографів зараз спали на думку Роджер Баллен й Гі Бурден.

– При тотальному поширенні гаджетів, а також ресурсів штибу Instagram, чи виживе професія фотографа в теперішньому світі?

Виживе. Трансформується й виживе. Завдяки доступності фотоапаратури й ресурсів для просування з’явилась величезна кількість посередніх фотографів. Серед такої кількості амбітних і галасливих охочих швидко заробити чи прославитися стало важко знайти таланти. Але ж фарби й пензлики теж досить доступні, а художником кожен не стає.

– Насамкінець. Знаю, що ти переїхала у Франек з Маріуполя. Розкажи коротко історію і причини свого переїзду та як тобі живеться серед галичан, адже це, певною мірою, досить різні регіони культурально. Що тобі тут подобається, а з чим трудно змиритись?

Для переїзду було багато особистих причин, які виникали протягом тривалого часу й наклалися одна на одну. Напружена ситуація, що наростала в регіоні, певно, стала останнім поштовхом, і було прийняте остаточне рішення про переїзд у Франківськ. В Маріуполі у мене залишилися рідні й друзі. І це найважче.

Регіони дуже різні, й люди дуже різні. І культурально теж. Маріуполь – історично відкрите й багатонаціональне (українці, росіяни, греки, німці, італійці) місто, оскільки воно портове й промислове. Багатонаціональність, металургійні комбінати, порт, море, степ і безжально палюче сонце з травня по жовтень – все це й визначило культуру і ментальність людей, їх відкритість, практичність, гарячкуватість, відвертість і нетерплячість у дрібницях.

Для людини ззовні Франківськ же здається дуже затишним, неспішним, надзвичайно релігійним, вузько родинним, підкреслено доброзичливим, але обережним і дистанційованим до “туристів”. І в цій затишності й домашності є свій неповторний шарм.

Я – людина відкрита до нового і завжди в людях намагаюся шукати спільності, які можуть об’єднати і зблизити, а відмінності після цього лиш доповнюють і наповнюють взаємно. Але, звісно, це часто нелегко, бо можливо лиш при взаємно відкритих долонях і відсутності шовінізму.

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ