Прожити століття

  • Ці люди за своє довге життя були свідками багатьох суспільних катаклізмів, на їхній вік припала Друга світова війна, становлення і розвал комуністичного режиму в СРСР, здобуття Україною незалежності та знову війна, пандемія. Вони пам’ятають багато, а про дещо воліють досі мовчати.

     Хто вони – люди, яким зараз за 100 років?

    Досі душа компанії

    Нещодавно, 17 вересня, свій 100-річний ювілей святкувала жителька селища Єзупіль Тисменицького району Ганна Іванівна Регей. Її донька Ірина Юрків розповідає, що мама вийшла заміж в 15 років.

    «Ми жили біля залізничної колії. А там працював дядько мого тата – майстром. Якось, коли він йшов до криниці пити воду, то побачив мою маму. І одразу побіг до тата розказати йому, що бачив у селі дуже красиву дівчину. А потім тато і сам побачив маму, полюбив її й одружився та забрав до себе жити», – каже пані Юрків.

    Тоді в її тата уже була хата – залишилася від діда, який ще до радянської влади поклав у селі для дітей чотири будинки. Ганна прийшла вже на готову господарку, тут почала жити з чоловіком, а в 1939 році у подружжя народилася перша донька, яку назвали Галею. Через п’ять років народилася й Ірина.

    «Тато мав свій маленький куточок, де тримав такий собі магазин. Торгували різним – від пива до парфумів. Ще коли я була маленька, пам’ятаю, саме у його магазині були цікаві банки від морозива, вони ще й досі десь у мене є. Він організував торгівлю, але почали до нього приходити майори, полковники і хотіли все безкоштовно брати, не платити – «на шару». А батько не хотів так працювати, бо то нечесно, так то все і закінчилося», – із сумом говорить дочка Ірина.

    Її батько був за спеціальністю кравцем. Він мав машинку, інколи шив на замовлення. Згодом працював на швейній фабриці в Івано-Франківську, яка була колись на вулиці Бельведерській, аж до пенсії.

    «Мама знала, що нас забезпечує батько, тому вона про роботу не думала. Тато все купував – одяг, їжу і навіть фіранки на вікна. А потім одного дня батько відправив маму в Будинок офіцерів на курси крою і шиття. Два роки вона туди ходила. Не тому, що батько був скупим, а тому, що мав хворе серце і переживав, щоб, якщо його не стане, мама могла сама заробити грошей та прогодувати сім’ю», – говорить Ірина Юрків.

    Ганна Регей

    Після смерті чоловіка (він помер у віці 72 років), коли всі діти одружилися, Ганна Регей залишилася одна. У родині домовилися разом забезпечувати стареньку матір, а потім навіть прилаштували її на роботу вахтером. Жінці було сумно одній вдома, тому вона одразу погодилася. Три дні працюєш – три дні вдома. На роботі вона навіть шила на замовлення. Швидко влилася в колектив, знайшла багато друзів.

    «Після смерті тата у неї навіть з’явилися залицяльники – подарунки носили, руку й серце просили, але вона нікого не хотіла. Любила тільки тата, завжди він був і є у неї в серці. Усім відмовляла», – сміється молодша дочка Ірина.

    Останніми роками з настанням зими Ірина Юрків, яка теж уже овдовіла, забирає маму до себе, і там вона живе аж до травня. 

    «Цього року не приїхала до мене, бо карантин і страшно. Кричить завжди мені: «Руки мий, маску одягай, дурно з хати не виходь». За собою вона слідкує, вона дуже грамотна, бо читала багато книг. Усе про всіх знає. А коли приїжджає сім’я на свята і збирається в хаті велика компанія, то мама від нас не відстає, навіть шампанського може випити. Звісно, міряємо тиск, даємо  таблетки, але вона досі старається сама прибирати в хаті, слідкує за собою. А коли відзначали 100 років, то такий стіл накривали – до стелі. Одні вставали, йшли геть – інші приходили, і так до ночі. Ой, гарно ж відсвяткували», – пригадує Ірина Юрків.

    Тільки дурний грошима тішиться

    Ще один цьогорічний столітній ювіляр Степан Лошака народився 10 травня 1920 року в Бурштині. У 1935 році закінчив початкову середню школу і поїхав до Львова, де вчився у ремісничій школі на кравця. Його син, Тарас Лошака, розповідає, що батько поїхав в інше місто, щоб здобути кращий фах.

    «Треба було на щось жити, тому й вступив у ремісниче училище. Розказував, що навчався дуже добре, бо знав, що інакше нічого путнього не доб’ється і працювати не візьмуть на хорошу роботу. Колись було зовсім не так, то зараз можна будь-кому легко знайти роботу», – каже Лошака-молодший.

    Майстер, який вчив пана Степана, побачив, що хлопець здібний, і почав давати йому замовлення – шити зимові пальта, костюми. Той, не вагаючись, вхопився за пропозицію, бо йому ж довірили важливу справу, отже, повірили в нього.

  • «Вдень тато вчився, а вночі шив. Замовнику всі батькові речі дуже сподобалися, і він щедро заплатив майстрові. Так тато заробив свої перші великі гроші. Потім хвалився, що за той заробіток сам собі пошив одяг та ще й купу злотих відклав у банк. Мріяв назбирати грошей і відкрити майстерню», – пригадує Тарас Лошака.

    Але коли прийшов «золотий вересень» 1939 року і західні області України було приєднано до Радянського Союзу, банк, в якому були його заощадження, націоналізували, і всі гроші пропали.

    «З того часу він перестав прив’язуватися до грошей. Мав таку приповідку: то тільки дурний грошима тішиться. Я собі це запам’ятав. Потім тато закінчив училище, а в 1944 році пішов на фронт. Служив в 140-ій Сибірській Новгород-Сіверській стрілецькій дивізії мінометником», – розповідає син.

    На війні його поранили у ногу. Лежав у госпіталі, а потім далі дослужував. Закінчив війну у Празі. Потім ще служив у Болехові. Нагороджений медалями: «За отвагу», «За победу над Германией», орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня.  Коли повернувся додому, оженився. Мав трьох дітей – двох синів і одну доньку, яка вже, на жаль, померла.

    Працював Степан Лошака у комунальному підприємстві в Бурштині. Потім був викладачем крою і шиття у першій школі. Згодом, коли у місті збудували теплоелектростанцію, пішов на роботу туди.

    «З роками його поранена нога знову дала про себе знати, почалася гангрена. Спочатку ходив нормально, а потім гірше стало. Ногу довелося ампутувати», – розповідав син пенсіонера.

    Змалку столітній ювіляр був звиклий до здорового способу життя, в юності займався у «Пласті», за все життя сигарети в рот не брав і не пив.

    «Ніколи у житті його п’яним не бачив. Тепер часто дзвонимо одне до одного. Любить він свою сім’ю, а дітей особливо», – з усмішкою говорить Лошака-молодший.

    Знає про кожен крок

    Жителька Болехова Катерина Гаврилів також нещодавно відсвяткувала 100-річчя. Народилася вона 11 серпня 1920 року. Як розповідає її син Зіновій, мама одружилася в 1948 році, чоловік її уже покійний.

    «У сім’ї нас було троє дітей, я наймолодший. Ще є старший брат і сестра», – каже Зіновій.

    Катерина Гаврилів ходила до звичайної сільської школи, а наприкінці 1930-х років поїхала здобувати освіту аж у Варшаву. При українській студентській громаді відвідувала приватні заняття. Потім почалася війна. У той час вона вчилася в агрономічній школі, потім – в хірургічній. Якийсь час була вчителем і вихователем у дитячому садочку. В роки війни була задіяна в українському підпіллі.

    Катерина Гаврилів

    «Інколи мені дивно, як вона то все поєднувала. Все життя наше пройшло в Болехові, тато працював, мама теж. Вона не завжди нам розповідала про все, що відбувалося у неї в житті, бо займалася трохи такою «підпільною роботою». Переживала, щоб ми зайвого не говорили. Точно можу сказати, що мама наша – лідер. Вона командувала, все трималося на ній. Ініціативи як такої проявити було не можна. Все дуже контролювалося. Кожен крок мама знала і знає», – каже Зіновій Гаврилів.

    Столітня ювілярка належала до ОУН-УПА і була медсестрою Українського Червоного Хреста.

    Ріта БОДНАР

  • Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!