Робота з психологом: соромно чи престижно?

В Україні рідко звертаються до психологів. Для когось це дорого, хтось вважає, що нема добрих спеціалістів, а ще інші мають сподівання, що зі своїми негараздами впораються самі. Зрештою, навіть ті, хто все-таки наважився піти на консультацію, соромляться про це зізнаватися.

Чому в Україні немає культури відвідувати психолога та як подолати цей бар’єр сором’язливості, дізнавався “Галицький кореспондент”.

“Я до психотерапії й після дві різні людини”

33-літня франківка Ірина Тищенко зізнається, що її перша індивідуальна зустріч з психологом відбулася у підлітковому віці. В 11 років, коли батьки розлучалися, мама запросила у гості свою подругу, яка працювала в школі. Дівчинка разом з фахівцем пройшла тестування на визначення актуального стану.

На тривалу психотерапію жінка прийшла п’ять років тому. Перших півтора року вона щотижня відвідувала сеанси. Пригадує, що тоді їй було важко: жінка переживала надто сильні емоції, але невдовзі цей стан минув. Потім вона зробила перерву на два-три місяці, після чого звернулася ще до однієї психологині.

“З першою спеціалісткою пів року ми зустрічалися особисто, а потім сеанси відбувалися онлайн. З другою психологинею наші зустрічі відбувалися тільки віч-на-віч. Я прийшла з цілою низкою емоцій! Раптово померла моя мама. Щоб встигнути на похорон, я прилетіла з іншої країни, де вже обжилася. Там було налагоджено все у житті. Тоді в мене почалася глибока криза. По-перше, втрата мами, з якою ледве встигла попрощатися. По-друге, я втратила статус і роботу”, розповідає Ірина. 

Щоб пережити те, що відбувалося, у франківки пішло пів року роботи з фахівцем. А потім ще й захворів на рак її батько.

“У мене почалася нова хвиля панічних атак від усвідомлення того, що втрачала батька. Хворобу виявили на останній стадії, наступних пів року я проживала це горе, поступово прощалася з ним”, пригадує вона.

Так, з вересня 2016 року і до лютого 2020 року Ірина боролася зі своїми проблемами. Серед них – не тільки втрата рідних, але й її стосунки з чоловіками та професійне самовизначення. Нарешті вона відчула, що інтенсивної допомоги їй більше не потрібно.

“Я відчула, що у мене відбулася стабілізація у всіх сферах життя. Я відновилася від втрати найближчих людей, зуміла завершити стосунки з чоловіком. Я стала внутрішньо стабільною. Я знаю свої чутливі точки, плюси та мінуси. Знаю, як собі допомогти, і не боюся більше звертатися за допомогою. Пройшовши курс терапії, можу стверджувати, що у мене відбулися глибинні зміни в самосприйнятті й поведінці. Я до психотерапії й після дві різні людини”, говорить Ірина Тищенко.

Відвідувати сеанси психолога, каже вона, – це не соромно, а навіть необхідно в умовах високого темпу сучасного життя. І про це варто говорити. Ймовірно, саме чийсь приклад підштовхне когось звернутися за допомогою. Вона припускає, що люди соромляться цього, бо наразі ми живемо у суспільстві, яке проживає трансформацію від пострадянського до європейського, демократичного суспільства. Поступово формується розуміння, що психічне здоров’я людини теж треба поважати.

Друга причина, на її думку, – це велика кількість упереджень та самовпевненість. “Мені не потрібен психолог, я сам собі допоможу”, “Піду на шопінг, і все мине” чи “Піду з подругою на кухню чи з другом на пиво, і пройде” – такими фразами часто обходиться вирішення проблеми.

«Крім того, є люди, які плутають роботу психолога з психіатрією. Вони думають, що їх будуть напихати ліками проти їх волі чи одразу встановлять їм психіатричний діагноз. Щоб людина звернулася до фахівця, має відбутися зсув на двох рівнях: усвідомлення, що проблема є, а друге визнання того, що не можеш впоратися самостійно”, впевнена Ірина Тищенко.

Віднайшла внутрішню опору

40-літня франківка Олена Набока розповідає, що зверталася до психологів різних напрямків вже в дорослому віці – до сімейного психолога та психолога-профорієнтолога. Вона переконана: коли відчуваєш, що самотужки не в змозі впоратися зі своїм станом, то потрібно звернутися до спеціаліста, щоб отримати відповіді на свої запитання.

“Якби я почала працювати з психологом раніше, зараз було би легше. Я б тоді не витратила стільки часу намарно, роблячи не те. Але раніше я не усвідомлювала, що в мене є проблеми і потрібна допомога. Мабуть, всьому свій час. Мені здається, що “проблеми дитинства” як причини нинішніх нещасть дещо надумані або перебільшені, окрім справді серйозних випадків чи травм. Ми всі маємо здатність до зростання. Головне що ти робиш зараз”, говорить Олена.

До фахівця франківка звернулася через стосунки з партнером, а також, щоб їй допомогли реалізуватися у професійній сфері. Після терапії Олена віднайшла внутрішню опору в момент кризи. Психолог їй допоміг провести діагностику ситуації: що саме відбувається, структурувати, звести все докупи в голові, прояснити мислення, спростити всі думки і вирівнятись емоційно.

“Просити допомоги це нормально, бо спрощує і полегшує життя. Якщо хтось не може оминути якісь свої бар’єри це внутрішня пиха чи необізнаність. Тут немає місця сорому. Навпаки, зараз модно звертатись до психологів, проходити різні психологічні навчання”, переконує Олена Набока.

Робота з психологом ознака сили

35-літня Наталія Фігурна наразі проживає в Італії, однак родом вона з Івано-Франківська. Коли жінка відчула емоційне вигорання та почалися постійні конфлікти з партнером, вона зрозуміла – потрібна консультація. На це їй було важко наважитися. Але якось у соцмережі жінка побачила допис колишньої однокласниці, де вона розповідала про свій досвід роботи з спеціалістом – як він їй допоміг подолати кризу після розлучення і розкрити свій потенціал у робочій сфері. Саме тоді Наталя наважилася і попросила в подруги контакти фахівця.

«Всі проблеми з дитинства» це, думаю, про всіх. Всі ми поранені діти більшою чи меншою мірою, в тому числі й наші батьки. Тому всі ці травми потрібно пропрацьовувати. У мене була дуже нездорова сім’я з деспотичним батьком. Мама все хотіла його задобрити: це у неї була така стратегія захисту мене і себе. Впевнена, вона мала тільки найкращі наміри. Тому я росла, як на пороховій бочці в очікуванні безпричинного вибуху гніву з татового боку. Не можу собі навіть уявити, що це можливо, аби мене відвели до психолога в дитинстві і які це могло б мати наслідки”, зізнається Наталія.

Жінка переконана, у 15 років консультація психолога – це саме те, що їй було потрібно. Школяркою відчувала себе глибоко нещасною і не знала, як з цим справлятись. Вона заїдала негативні емоції солодощами, а потім відчувала себе винною. Так у неї з’явилася думка, що зробити її щасливою зможуть тільки стосунки з чоловіком.

“Не усвідомлювала, що лиш ми самі можемо себе зробити щасливими. Нерозуміння своїх бажань, невміння сказати “ні” та прислухатись до своїх почуттів це були мої проблеми. Таким чином, у стосунках я майже завжди підлаштовувалась, бо підсвідомо боялася бути покинутою чи засудженою. Часто брала на себе не свою відповідальність, саботувала себе, прокрастинуючи”, розповідає Наталія.

Хоч вона живе в Італії, психолог у неї – українка. Консультації відбуваються по Скайпу. Жінка змінила трьох фахівців, поки нарешті знайшла «свого». У неї був досвід роботи з італійськими спеціалістами за  направленнями, бо приватні – надто дорогі, але й він їй не підійшов.

За її словами, італійці більш рішуче розповідають про свою терапію з психологом, хоча є й випадки, коли й вони соромляться. Жінка припускає, що саме менталітет дає більше свободи.

“Робота з психологом це ознака сили, а не слабкості. Перший крок до розв’язання проблеми це її усвідомлення”, наголошує Наталія Фігурна.

Дітям буде що розказати своєму психологу

В Україні батьки приведуть власну дитину до психолога, коли їй вже дуже погано. У цьому пересвідчилася на своїй практиці дитяча психологиня Анна Биволькевич. Жінка розповідає, що більшість дітей, з якими вона працює, мають певний діагноз. Хтось заїкається, у когось посттравматичний стресовий розлад. Вона переконує: не треба до цього допускати, варто займатися профілактикою.

Психологиня розповідає, що зараз все частіше у дитячих садках батьки обирають, крім уроків танців та англійської мови, ще й годину психолога.

“Це теж така своєрідна популяризація. Тоді психолог для дітей – це не якась незрозуміла фігура, а знайома людина, яка регулярно приходить до них. Дітям це подобається”, зауважує фахівець.

Анна Биволькевич розповідає, що є різні діти, тому й показання для кожного відрізняються: комусь підходить індивідуальна терапія, а комусь – групова. Також групи формують під певну мету.

Скажімо, є групи, які формують емоційний інтелект. Вони – для дітей шкільного віку. Кожної сесії тут вивчають якусь емоцію: малюють її, виражають, згадують свої історії з життя, які з нею пов’язують. Є групи, які спрямовані на комунікацію. У них діти вчаться спілкуватися одне з одним. Здебільшого це тілесно орієнтована терапія, де треба стати в коло, взятися за руки, поспілкуватися, передати м’яч. А є групи арттерапевтичного спрямування. Там багато малювання, творчості. Діти малюють свій настрій та страхи. І таких груп є багато: усе залежить від попиту і від інтересу батьків.

“Зараз є попит на вивчення емоцій як розуміти їх, знати, відчувати. Аби визначити, у яку групу варто піти дитині, психолог попередньо проводить кілька консультацій з батьками та дитиною. Психолог також дає рекомендації, як займатися з дитиною вдома, бо якщо витягнути дитину з сім’ї на годину в тиждень, а потім назад повернути, результату не буде. Все повернеться на свої місця. Батьки мають також працювати над собою”, стверджує спеціаліст.

Анна Биволькевич каже, що в радянські часи люди сприймали психологів як якихось гіпнотизерів. І тільки тепер потроху люди починають розуміти, що таке психологія та як вона працює.

Психологиня переконує, що частка відповідальності за психічний стан населення лежить на державі. Жінка стверджує: у нашій країні психологи абсолютно не захищені на законодавчому рівні.

“Щодо нашої діяльності немає законодавства. Є якийсь законопроєкт, який донині не прийнятий. Я ФОП. І КВЕД у мене про діяльність у сфері охорони здоров’я. Тобто я працюю в одній класифікації разом з людьми, які займаються астрологією чи голковколюванням. Там всі на купу!” обурюється жінка.

Франківка зазначає, що зараз психологом себе може назвати будь-хто, бо для такої практики не потрібна фахова ліцензія. Тому часто люди стикаються з непрофесіоналізмом, коли такий спеціаліст взагалі ніяк не допоможе, а в гіршому випадку – нашкодить. І до відповідальності його за це не притягнеш, бо закону – немає. Щоб обрати собі хорошого фахівця, жінка радить перед консультацією спитати про його освіту.

“Я працюю довго, і за цей час у мене тільки двічі питали про мій диплом. Люди соромляться. Знаходять за рекомендаціями, працює “сарафанне радіо”. Це також добре, особливо в маленьких містах. Але не варто боятися спитати про освіту та супервізію. Професійний психолог цього питання не боїться, сприймає його адекватно та ґрунтовно відповідає”, каже Анна Биволькевич.

За словами психологині, також важливо довіряти власному відчуттю. Мова не про те, що психолог – хороший чи поганий. Він просто може не підходити людині. Якщо на першій консультації не лежить душа до цього спеціаліста, краще його змінити.

“Багато дитячих психологів говорять, що найкраща терапія для дитини – це терапія батьків. Щоб батьки могли втішити свою дитину і витримувати її емоції, треба спочатку навчитися справлятися зі своїми. Коли батьки ходять до власного терапевта, це дуже добре впливає на дітей”, – переконує психологиня.

Ірина КУЙБІДА

*Матеріал опубліковано в рамках програми Media Emergency Fund, яку реалізує Львівський медіафорум, за фінансової підтримки National Endowment for Democracy (NED). Погляди авторів цього матеріалу не обов’язково збігаються з офіційною позицією NED.

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!