Днями написала на своїй сторінці у «Фейсбуці»: «Нашому місту потрібен мораторій. На мурали. На пам’ятники. На дитячі майданчики. На паркінги. На багатоповерхівки. Років хоча б на десять.
Самовиражатися художникам, громадським активістам, владі та кандидатам треба дозволити лише у встановленні лавочок, сміттєвих урн та висадженні дерев.
Тільки тоді у нас залишиться хоч мізерний шанс зберегти обличчя міста…
А за той час, можна сподіватися, в мізках відбудеться якесь мінімальне просвітлення та переоцінка цінностей».

Не встигла опублікувати, а тут пост одного франківського художника в спільноті «Комуналка ІФ», що він, мовляв, новий мурал готує.

І почалося. Не повторюватиму тут усього, що було сказано – хто захоче, знайде у «Фейсбуці». Але за тими коментарями можна робити ціннісний зріз суспільства. Для психоаналізу. Втім, я не фахівець, діагнозів ставити не буду. Це – до інших. Я – щодо свого допису.

Мене питали, чи я серйозно так вважаю, про мораторій. Що, мовляв, це несвобода і тому подібне. Як це – заборонити самовиражатися? І так далі.

Людоньки, а як би вам хотілося? Щоб то було серйозно? Чи ні?

Давайте одразу домовимось: жодних прізвищ, авторів, назв, адрес. Місто у нас маленьке – всі все про всіх і так знають.

Щодо пам’ятників. Давайте поміркуємо. Схожі рефлексії не раз виникали в Україні. У Львові, Луцьку, Одесі, Житомирі…

Коли дивлюся на будь-який пам’ятник, споруджений останнім часом у нашому місті, думаю лише про те, що тут могло би бути дерево… Ніяк не дає мені спокою зрубаний на площі Міцкевича каштан, бо затуляв, бачте, монумент. Коли чую новину про встановлення чергового пам’ятника, мимоволі здригаюсь. Що цього разу зрубають? Про художню цінність не писатиму. Для цього в нас є достатньо знавців. Проте більшість наших пам’ятників схожі скоріше на надгробки. А нездоланна традиція нести до них пластикові квіти робить цю схожість ще разючішою. А де скульптури? Не монументи діячам і т.д., а власне скульптури? На зразок бронзового кота Пантюші Богдана Мазура в Києві чи фонтану-балерини Малґожати Ходаковської. А нема. Нема… Є погруддя і надгробки.

Дитячі майданчики викликали найбільше емоцій. Як? Мораторій на дитячі майданчики?! Ну, так. Якось так… У мене четверо дітей. Про майданчики я знаю все. Скільки їх встановили за останні роки? Багато. Повірте. Скільки дійсно гідних? Може, зо два-три. Якість решти коливається від «ну, можна побігати» до «краще не підходити, щоб не покалічитись». І ці кольори у стилі «вирви-око» або суцільне «жовто-блакиття». Розробники майданчиків, певно, вважають, що ці крикливі фарби, які через рік стають облізлими, мають страшенно тішити малюків. Гірше за це може бути хіба що «колісний дизайн» – коли мешканці щось там самотужки на майданчиках монтують з автомобільних шин.

А де природні барви та матеріали? Де якісне покриття, яке не буде в спеку пилом, а в дощ – болотом? Де інклюзивність? Де антивандальність?

В одному з сусідніх з моїм дворів мешканці демонтували гірку. Вона становила реальну загрозу. Дерево прогнило, конструкція розхиталась, будь-якої миті могла б завалитись.

Іноді замість робити таке «абищо», краще насипати одну кучугуру піску, ще одну – каміння, поставити кілька пеньків та колод – і все. Повірте, діти там гратимуться з великим задоволенням. Перевірено. І це практично нічого не коштує, порівняно з усілякими там «інтератлетиками».

Паркінги? Так, у місті проблема з парковками. Їх не вистачає. Їх ніколи не вистачатиме, скільки паркінгів не побудуй. В той час, як великі міста думають, як зменшити кількість приватних автівок у центрі, наше маленьке місто думає, як запхати у центр паркінг. Виявляється, можна просто поставити шлагбаум і будку, перегородивши вуличку, назвати це латинськими літерами «Parking» і збирати гроші. А ще – треба конче забудувати багаторівневим паркінгом чи не єдину вільну ділянку в центрі, позаду ОДА. А чи багато мешканців знають, що навпроти ОДА вже є один паркінг? Великий, просторий, у дворі будинку. Платний. Під охороною і зі шлагбаумом. Чи багато там машин? Практично пусто. Бо, по-перше, всі шукають халяви, а по-друге, це ж зайвих 50 метрів треба пройти. Наші автолюбителі на таке не здатні. Тож чи будуть вони користуватися тим багаторівневим паркінгом? Сумнівно. Хоча ні – таки будуть, за умови, що поліція оскаженіє і гасатиме за порушниками з евакуатором, а штраф за неправильну парковку буде більшим, ніж за водіння в нетверезому стані. Хоча за таких обставин водії і самі уникатимуть центру. Хіба ні?

Багатоповерхівки. Ну, що ж – про забудову в центрі зайве й починати. А на окраїнах? От збудували величенний новий мікрорайон біля «Арсену»-«Епіцентру». І що? Здавалось би, добре. Бо там була пустка. Поле. А придивіться до тих нових кварталів зблизька. Крихітні двори-колодязі, вікна в вікна, запарковані машинами щасливих власників квартир у новобудовах, – от там би підземні паркінги! Коли ті машини вранці заводяться, щоб розвозити своїх власників по роботах, у тих дворах піднімається смог, бо диму просто немає куди подітися – колодязь же. Сонце туди не заглядає ніколи. Дитячий майданчик затиснутий між смітником і стоянкою. Чисельність населення в мікрорайоні різко зросла і ще більше зросте, адже ті багатоповерхівки заселені зараз ледве на чверть, а деякі ще будуються. І жодної зеленої зони, садка, школи, поліклініки… Забудівникам то не в голові. А владі?..

Я не ностальгую за СРСР, але погляньте на стару радянську забудову. Дорога, вузенький тротуар, вузька зелена смуга, широкий тротуар, ще одна велика зелена смуга – і аж тоді будинок. Як будують сьогодні? Дорога, тротуар забрали геть, парковка (ну, то голосно сказано, насправді – невелика «кишеня» для авто), шматочок простору для пішоходів, яким доведеться ділитися з мешканцями будинку, сходи в під’їзд. Все. То де ж ті державні будівельні норми? Про пандуси і т.д. – мовчимо. Це окрема тема.

То як щодо мораторію? Я, мабуть, таки перегнула палицю? Чи ні? Може, і справді місту пішло б на користь, якби якийсь час у ньому встановлювали лише сміттєві урни та лавочки і висаджували дерева? Га? Недовго. Років десять. А там, гляди, підросте нове покоління з іншими цінностями.

Гм. Таке враження, що я щось пропустила.

А, мурали!

А що мурали? Здається, це найменше зло, яке можна заподіяти нашому місту. Хай би собі були. Всілякі.

Та чомусь саме вони найбільше подразнюють мізки громади. Чому? Бо, мабуть, з ними найлегше «боротися». Особливо на сторінках «Фейсбука»…