Незадовго до війни він примирився з Богом, а потім, вже воюючи на фронті, задумав відкрити у своєму місті церкву. Але спершу мав перемогти загарбника. У легендарний батальйон імені Джохара Дудаєва брали далеко не кожного. А бурштинського добровольця Вадима Савчака одразу взяли. Він виявився талановитим розвідником, під час розвідки й загинув. Біда сталася якраз на день народження сестри, вся родина саме святкувала її 40-річчя. Докладніше >>
Він мав повернутися з війни і вдруге одружитися зі своєю жінкою. Не вернувся – жінка стала вдовою. Прикарпатський військовослужбовець 128-ї гірсько-піхотної бригади Ігор Денисів вивіз із поля бою не одну сотню поранених і загиблих вояків, а себе витягнути з пекла війни не зміг. У ніч перед загибеллю зателефонував дружині: «Тут дуже стріляють. Не знаю, яким вернуся додому: чи живим, чи мертвим…» Докладніше >>
Людина із золотими руками і відважним серцем. На фронті повоював менше місяця, коли ворожий осколок відібрав у нього життя. Боєць 24-ї механізованої бригади Андрій Білоус із Рогатинщини мріяв про велику успішну ферму, але війна внесла корективи у життєві плани. Після загибелі батька син Андрійко, який був молодшим сином у сім’ї, ще довго не давав мамі спокою – просив, аби купила йому трактор, бо запам’ятав собі, що тато його дуже хотів мати. Докладніше >>
Він мав прийти на перше причастя до своєї донечки, але за кілька днів до того бійця не стало. Івано-франківський воїн Сергій Гундер із позивним Татарин часто віджартовувався, що його кулі не беруть. Але того дня щось пішло не так. У ніч перед його загибеллю донечці наснився сон. Вона бавилася біля річки, кидала камінчики… Раптом підійшов якийсь хлопчик і сказав: «А ти знаєш, що твого тата вже немає?»… Докладніше >>
«Куля – дура, я – придурок, тому ми ніколи не зустрінемося», – часто любив жартувати івано-франківський розвідник, майор Віталій Кузнєцов із позивним Кузя. Вони й справді не зустрілися, але бійця підвело серце. Дружині він обіцяв назавжди повернутися додому, коли випаде перший сніг. Розвідник помер 21 листопада, на свято Архистратига Михаїла – небесного покровителя усіх воїнів. А перший сніг випав через дев’ять днів. Докладніше >>
Кохання втратив, а війну знайшов. Він здійснив свою дитячу мрію і загинув. Прикарпатський боєць Олександр Кармільчик із позивним «Ведмідь» лише два тижні встиг повоювати. А мама так і не побачила його в труні. «У той день якраз була наша зміна. Ми обоє заступали на ніч. Ще так багато тоді нажартувалися, – пригадує боєць Василь Іванюк, на очах якого загинув Сашко. – Він стояв від мене десь за метрів 70… Мене відкинуло ударною хвилею, а Ведмедя обсипало осколками. Мені більше пощастило, йому – менше…» Докладніше >>
Коли вбитого на війні Юрія Головченка привезли до рідної хати, горіх на подвір’ї почав плакати – з гілок крапала вода. Дивувалися люди, а природа плакала… Юрій Головченко – солдат 10-ої окремої гірсько-штурмової бригади. Загинув 13 жовтня 2017 року у районі с. Новоолександрівка на Луганщині від кулі ворожого снайпера. Йому було 39 років. Похований 20 жовтня на кладовищі в рідному селі Пнів Надвірнянського району. Докладніше >>
Вибрав собі таку професію, щоб віддати життя за Україну. Про прикарпатського бійця Петра Остап’юка всі відгукуються дуже тепло – талановитий спортсмен, добряк, серйозний, спокійний та справедливий, роботи коло хати не цурався, ходив до церкви і організовував піші прощі, обожнював гори, свою сім’ю і землю. Ось тільки в коханні не щастило. «Наш син був особливий, він нікому не відказував у допомозі. На нього у нас була найбільша надія, я відмовляла його, але він сказав: «Якщо не я, то хто?» Докладніше >>
Чергова історія ще одної згорьованої прикарпатської сім’ї, в якої війна забрала найдорожче. Атовець з Верховинщини Дмитро Пацино на фронті побув трохи більше тижня. Далі біда – його змолов Іловайський котел. Доля іноді злісно жартує – хлопець народився у Росії й від рук росіян і загинув. Його поховали у рідному селі, що високо в горах. Цвинтар на самій вершині. Стоячи біля могили солдата, дух перехоплює від неймовірно красивих краєвидів – особливе місце для особливої людини. Докладніше >>
Боєць з Калущини Юрій Пукіш підірвався на розтяжці за лічені дні до демобілізації. Хоча й планував потім повертатися в зону АТО. Двічі дивився у вічі смерті і дивом вийшов з оточення під Дебальцевим. У його бронежилеті не раз застрягали ворожі кулі. На День Незалежності отримав відзнаки, а кілька днів потому – посвідчення учасника бойових дій. А 29 серпня хлопця не стало. Докладніше >>
Збиралися робити синові весілля, а довелося робити йому похорон. Побратими Віктора Яков’яка в один голос кажуть, що це був такий хлопець, з яким і у вогонь, і у воду. У дворі біля батьківської хати красується капличка. Її побудували колеги сина одразу після його загибелі. Батьки назвали капличку на честь святого великомученика Юрія Переможця – заступника усіх воїнів. При вході – портрет їхнього Віті, коротка біографія. Всередині є образ святого Пантелеймона, святого Віктора. Докладніше >>
На п’ятому році війни в Україні близько тисячі учасників бойових дій покінчили життя самогубством. Точна цифра наразі невідома, адже таку інформацію воліють замовчувати. В Івано-Франківській області також є випадки післявоєнних суїцидів. Яка нині ситуація з психологічною реабілітацією учасників АТО та на що слід звертати увагу рідним і близьким ветеранів, щоб не допустити найгіршого? Докладніше >>
Цей 44-річний вояка знайшов душевний спокій лише на війні. До того багато років поспіль несамовито страждав через жіночу зраду. На фронт вирушав із сяючими очима – вперше за довгий час відшукав у собі наснагу до життя. Але вже за кілька місяців утратив його. Мама якраз переслала йому сумку з наготовленими харчами, та Степан уже був на небесах. Докладніше >>
Верховинський говір, бездонна душа і сталева рука феноменального воїна – таким Василь Шлімкевич із позивним Дяк запам’ятався своїм побратимам. Він мав багато енергії, блокпост був не для нього. Мисливець, снайпер, розвідник. Цей боєць був воїном-одинаком і завжди знав трохи більше за інших – мав величезний бойовий досвід і тонку інтуїцію. А ще мав неймовірно добре серце – казав, що воює на Донбасі, аби молодих хлопців туди не брали, бо їм ще треба пожити. На фронті Дяк намагався ні з ким особливо не ставати близькими друзями – аби потім не було боляче від втрати. Докладніше >>
Так його називали друзі. Загибель 20-річного десантника з Городенківщини Андрія Галая не була марною. Він поліг у бою під Луганськом, прориваючи вороже кільце до аеропорту. Це дало можливість вивести з оточення більше 50 поранених десантників, у яких не було вже ні води, ні медикаментів. Перед боєм, передчуваючи свою смерть, сказав побратиму: «Ти поїдеш і скажеш моїй дівчині, що я її дуже кохав, та подаруєш великий букет ромашок». Докладніше >>
Івано-франківський боєць Володимир Лисенчук не дожив 12 днів до свого 30-річчя. Цей воїн усе життя шукав небезпеки, наче змагався зі смертю. Вона таки здолала його наприкінці фатальної весни 2014-го на горі Карачун. Ще донедавна донечка Діана була переконана – ангелики забрали татка на небо, бо зараз у країні війна, але коли все скінчиться, вони його відпустять назад додому. Докладніше >>
Його маленький синочок якось сварився на Боженьку, що Вона така нечемна і ніяк не віддасть татка назад додому. Але, може, татко й сам утече, адже мама каже, що він там, на небі, має і свій літак, і БТР. Бійця Владислава Файфуру побратими кликали Вогником. Бо він умів запалювати людські серця щастям. Докладніше >>
Біда сталась якраз на Вознесіння. Кажуть, тоді ворота до раю відкриті. Івано-франківський боєць Василь Семанюк побув на війні тільки місяць. Легендарний генерал Кульчицький дуже хотів забрати його до себе у Нацгвардію, а забрав із собою на Небо. «Я не проти розповісти про свого доброго друга Васю, але мені дуже важко це зробити. Розумієте, про що я?»… «Порядний чоловік і людина слова – ось таким був мій колега Василь Семанюк. У нас практикується таке поняття, як старшинство. Докладніше >>
Після смерті івано-франківського вояка Олега Басараба зла доля наче здуріла, продовжуючи завдавати нищівних ударів його сім’ї. А наостанок ще й відібрала у них і фотографії Олежикові, і зв’язок із синовими побратимами. Самі лише спогади зостались. «Яким Олежик запам’ятався мені у дитинстві?..» – на самому початку розмови із журналістом замислено каже мама Леся Нестерук. Тоді раптом переводить погляд на чоловіка, батька Олега, в якого після першої ж згадки про сина в очах заблистіли сльози. Докладніше >>
Хлопчина загинув на день народження своїх батька і старшого брата. Йому було всього 19. Наймолодший боєць «Правого сектора» Степан Стефурак із Городенківщини воював потай від своєї родини. По телефону казав, що ходить на пари в університеті, а сам у цей момент перезаряджав автомат на фронті. Хату родини загиблого бійця у селі Топорівці на Городенківщині знайти не складно. Їх тут усі знають: один син поліг, другий пройшов бої у Дебальцевому, батько так само воював у зоні АТО… Докладніше >>
Палій Юлія
Я недостатньо роблю. Хтось робить більше, ніж я. Та що я там допомагаю, це мало. Мій чоловік не воює і я відчуваю себе винною. Те, що я роблю – це ніщо в порівнянні з тим, що роблять інші. Скільки таких та схожих фраз мені доводиться чути й читати від людей, які допомагають військовим. Та коли
Деркачова Ольга
Здається, до Івано-Франківська поволі наближається відчуття Різдва. Бо ходиш між отими вогниками, штучними гілками, величезними псевдопряничними чоловічками і не розумієш, чому оте все має викликати у тебе відчуття радости та магії Різдва. У часи війни воно все швидше викликає роздратування і нерозуміння: нащо? Але добре, що є митці, які знають і відчувають, що справжнє Різдво
Рязанцева Яна
В 2022 році моє місто знаходилось в 100 кілометрах від лінії бойового зткнення — глибокий тил на заході Донецької області. Покровськ, Добропілля, Білицьке, Білозерське і сусідні містечка й села стали прихистком для тисяч вимушених переселенців зі зруйнованих та окупованих населених пунктів. Звісно, близькість фронту відчувалась в усьому — літаки в небі, важка техніка транзитом, пікапи
Магда Євген
Останні тижні переконливо продемонстрували, що Путін не лише погано знає історію, але і як менеджер дуже слабенький. Він намагається застосувати методи неефективного впливу, брати кількістю, а не якістю там, де потрібно діяти раціонально та точно. Міф про «велич Росії» руйнується не лише діями ЗСУ, але і протестами мобілізованих росіян. Варто нагадати, що на старті широкомасштабного