Незважаючи на всі злигодні військового побуту, українські повстанці у важкі часи боротьби за самостійну Україну не відверталися від кохання. Їх симпатії, як правило, теж були активними помічниками ОУН-УПА і гідно витримували тягар військових лихоліть.

У повстанській пропаганді жінок поділяли на дві групи: активні учасниці визвольної боротьби та її прихильниці. Перша і друга категорії мали нести на своїх плечах тягар війни й водночас бути опорою чоловікові-повстанцю. До активних учасниць зараховували жінок, які були задіяні в інфраструктурі УПА – і безпосередньо в бойових одиницях, найчастіше чотах, і в санітарній службі, розвідці, референтурі пропаганди, виконували функції зв’язкових. До числа прихильниць відносили жінок, які займалися господарськими справами: постачали харчі, забезпечували необхідним одягом, дбали про доставку медикаментів.

Зокрема, 3 грудня 1946 р. у м. Тисмениці в помешканні Марії Іванівни Сворак радянськими спецслужбами були затримані повстанці, серед них закохана пара – Петро Григорович Монюк (позивні Арсен, Сергій), 1920 р.н., уродженець м. Тисмениці, і Адоліна-Анастасія Пилипівна Караванович (Ярина), 1928 р.н., уродженка с. Ямниця.

Петро Монюк в 1942 р. вступив на службу в поліцію, під час якої і познайомився в Ямниці з Адоліною-Анастасією. З приходом радянських військ у Східну Галичину Монюк опинився в боївках Нечеси, Шрама, а потім був чотовим у сотні Павла. Натомість Караванович (у кримінальній справі залишився нам її опис: ріст 165-170, фігура товста, плечі опущені, шия коротка, волосся темно-русе, очі сірі, лице кругле, лоб прямий, брови прямі, ніс малий, рот малий, верхня губа припіднята, вуха великі) в 1944 р. вступила в ОУН.

Спочатку дівчина носила штафети в с. Тязів, а потім була переведена в Лисець шеф-кур’єром Лисецького району. В її функції входило формування мережі зв’язкових хат, інструктаж дівчат, налагодження зв’язкової роботи. Ці функції оунівка виконувала до зими 1946 р. Після цього явочних квартир вже не було, дівчат через небезпеку відсторонили від роботи, а кожен провідник мав своїх кур’єрів. Тоді Караванович стала працювати у відділі ОУН – Українському Червоному хресті і весь час підтримувала стосунки з Монюком.

Під час допитів обоє не приховували від слідчих, що кохають один одного і планують одружитися. Однак радянська карально-репресивна система роз’єднала закоханих і на довгі роки ув’язнила повстанців у тюрмах.

У свою чергу, кохана упівця Петра Васильовича Томюка, 1921 р.н., уродженця с. Вербовець Косівського району (псевдо Черемош, Чорний), не була активісткою ОУН, але супроводжувала його всюди. У вересні 1943 р. Томюк вступив в ОУН і до березня 1944 р. був станичним с. Вербовець. У 1944 р. з наближенням Червоної армії Томюк зі своєю подругою Василиною Василівною Павлюк, 1923 р.н., уродженкою с. Смодна, та іншими націоналістами перейшли фронт і заховалися в лісі, де перебували 2-3 тижні, після чого всі розійшлися, а Василина спочатку переховувалася в с. Жаб’є (сьогодні – смт. Верховина), пізніше повернулася додому.

Фото повстанки авторства І.Дутчака

Натомість Петро Томюк опинився в боївці Данилка (Атаманюка Юрія Юрійовича), а після його загибелі, з квітня 1945 р., перебував у боївці кущового провідника Відважного (Ласійчука Ю.Г.). Незважаючи на боротьбу, Петро підтримував стосунки з Василиною. Відважний казав повстанцю, щоб той «пірвав відносини», але Томюк запевняв упівське керівництво, що буде брати Василину заміж і стосунків не розірве.

У вересні 1945 р. Томюк пішов з боївки через стан здоров’я і разом з Василиною переховувався у родичів (на стрихах, в стодолах на соломі та в бункерах). Якось на стриху в Юрія Пасічняка в с. Смодна їх заледве не знайшли червоноармійці. В березні 1946 р. закохані перебралися жити до матері дівчини Анни Павлюк, де Томюк зробив бункер у стодолі між двома стінами. В листопаді 1946 р. Василина пішла з повинною в правоохоронні органи, але продовжувала переховувати в бункері свого Петра аж до його затримання 4 липня 1947 р. Але, як і в попередньому випадку, кохання знищила в’язниця – Петро Томюк був ув’язнений на 25 років, а Василина – на 10 років.

Однак варто зазначити, що керівництво УПА дбало, щоб і в царині кохання повстанці дотримувалися моральних чеснот. Так, упівця Степана Івановича Федорка (Чабана), уродженця с. Підгірки Калуського району, змусили обвінчатися з мешканкою названого села Ольгою Когут, яка від нього завагітніла. Повстанські командири переконували Федорка: «Якщо у Когут родиться дитина раніше весілля, то це явище негативно відобразиться на нашій діяльності». Отаким різним було кохання упівців під час спротиву радянській державній системі, але їх об’єднувала боротьба за незалежність України.

Сергій Адамович

*«Галицький кореспондент» спільно з ГО «Поступовий гурт франківців» продовжує проект «Нереабілітована пам’ять», у якому на основі архівних документів розповідає історії прикарпатців, які, виборюючи незалежність України, стали жертвами радянського терору і мають право на належну шану від держави.