Усе, за що б він не брався, виходить талановито. Василь Кузан – універсальна людина-оркестр: прозаїк, драматург, поет-пісняр, фотограф, весільний тамада, журналіст, менеджер… Але найголовніше його амплуа – дуже позитивної і глибокої Людини.

Про вибухонебезпечний роман, письменницькі міфи, користь весільного тамадування, спільність між фотофіксаціями та поезоемоціями, авторське право та про те, скількох ворогів треба вбивати щомісячно, щоб зберігати позитив – у його розмові з «Галицьким кореспондентом».

– Василю, вам оце щойно виповнилося 55 років – це багато чи мало для людини-оркестру?

Це файно. Уже є досвід, але ще є і перспектива. Хочеться активніше пізнавати світ і себе у світі. Хочеться видати написане, перевидати дещо з того, що вже видавалося, презентувати вже видане. До речі, дві книги, які побачили світ у лютому-березні цього року, а це збірки поезії «Дьоньдята» та «Різдво метелика», ми з дружиною Тетяною П’янковою, у якої за кілька днів виходить роман «Сонце в подолку», запланували презентувати у 55-ти містах України та Європи. Є у нашому списку і Франківськ.

– Ви не раз стверджували, що кожен письменник має мати міф про себе. Які міфи є про Василя Кузана?

Про мене стільки міфів ходить, що навіть не знаю, який назвати. (Сміється). От один із міфів активно поширює Володимир Шовкошитний і всі, хто мене знає, про те, що «якби не Василі – звідки б діти на селі?»

Насправді це рядки з мого вірша, який став піснею, але він не аж настільки автобіографічний. Але він міг би стати головним віршем, гімном програми порятунку української демографічної ситуації, а вони, мої друзі-читачі, його просто звузили до мене особисто і так творять міф. (Сміється).

Насправді міф про письменника іде ще перед ним. І коли читачі приходять на зустріч із автором або коли беруть до рук його книгу, очікують відповідності письменника цьому міфу.

Про мене теж багато міфів існує, частина моїх книг підтримує одні міфи, частина провокує народження інших, як оце мій останній роман «Експрес-наречений». А ще існує один із міфів про мене як про поета-пісняра, хоча я себе таким не вважаю. Тобто не тільки таким. Адже творення пісенних текстів у більшості випадків було неприцільним. Я просто творив поезію, яка потім лягала на музику.

От письменник, наприклад, Мирослав Дочинець, автор «Вічника»: усі наступні його романи після «Вічника» – і «Горянин», і «Мафтей» – відповідають образу Дочинця як карпатського гуру, довгожителя, і це теж міф. І якщо він через рік чи два напише щось таке, що не буде вписуватися в цю канву, то частина читачів відчує розчарування, бо вони вже налаштувалися, вони хочуть бачити його таким, вони підтримують цю думку в собі.

– Існують міфи письменників кічу і письменників катарсису. У вашому найновішому романі «Експрес-наречений» вдалося їх поєднати?

Відносно. Бо все у цьому житті відносно. Цей роман, з одного боку, дуже розважальний. Але, водночас, я не хочу людей тільки розважити. Ця розважальність – поверхова, точніше, вона лежить на поверхні. А насправді в романі дуже багато проблем порушено, багато тем є у ньому для повторного прочитання і переусвідомлення. Роман теж викликає катарсис, викликає певне обурення у читачів. Один із них мені вже казав, що я показав непривабливу сторону людей закарпатських, та й українських загалом. Хоча у нашому житті поєднується непривабливість і привабливість, плюси і мінуси, вони, як хімічні речовини, вступають у реакцію.

І в цьому романі багато таких хімічних речовин, які приводять до вибуху свідомості і підсвідомості. І взагалі, це дуже вибухонебезпечний роман. (Сміється).

– Ви так відлякаєте читачів. Чи такий вибухонебезпечний роман безпечно брати до рук? У чому його вибуховість?

Його варто і треба брати в руки. Спершу він прочитується дуже легко і викликає купу позитивних емоцій. Це й була моя надмета. Але у ньому прихований підтекст, він має подвійне і навіть потрійне дно. Це книга, яка викликала найбільше відгуків. Уявіть, майже кожного тижня я вислуховую надзвичайно суперечливі думки про «Нареченого». Їх діапазон – від захоплення до заперечення і категоричного несприйняття. Але ті, хто заперечує і обурюється, коли починають читати, міняють свою думку при повторному прочитанні.

– Які ще проблеми порушено під верхнім, «розважальним» шаром роману?

Найбільша проблема – заробітчанство. У романі показано наслідки того, що діти виховуються без батьків.

Якщо дівчинка виховується без матері, якщо син виховується без батька, бо батько на заробітках, а в багатьох випадках і батько, і мати на заробітках і виховує дітей бабуся – а бабуся в принципі не може виховати чоловіка як захисника родини, як будівничого, як лицаря… Це має бути якась геніальна бабуся, але в неї ще й мусить бути дідусь, який буде прикладом для хлопчика. Тому що людину виховати не можна ніякими переконаннями, a тільки прикладом – це найбільш переконливе  і добре виховання.

Але це не соціальний роман, це роман, який показує можливі наслідки цього дикого заробітчанства, коли в нас, особливо в селах, стільки роботи. Треба будувати заводи, дороги, хати, а робити – нікому. Залишаються вдома п’яниці і люди, не здатні до роботи. Дуже мало людей залишається тих, хто підприємливий,  успішний, хто може організувати бізнес.  Я би хотів, щоб люди не виїжджали, а створювали щось тут.

Ну, і ще така проблема існує, що в нас мало людей читає. Бо, як відомо, ті, хто читає, керують тими, хто дивиться телевізор.

Також порушена проблема раннього алкоголізму. Але, знову ж таки, я не займаюся моралізаторством, в мене немає педагогізації, я не вказую, як слід робити. Я просто подаю картинку, а розумний читач хай сам робить висновок.

– Роман – дуже «весільний». Там і наречений втікає з закарпатського весілля, і багато колоритних обрядів і традицій змальовано. Де ви черпали матеріал?

Абсолютно всі події в романі реальні – і як наречений зник, і як перша дружка на весіллі народила, і багато іншого. А ще багато соціально-побутових картин, народних традицій, власне закарпатських, багато фольклору. Так, роман колоритний.

А матеріал я черпав із весіль. Я побував десь на 500 весіллях не тільки як гість, а ще й більшість із них провів сам як ведучий. Тож я був свідком майже всіх подій, які описані в романі. І всі найцікавіші, найскандальніші, най-най-най події, які відбувалися на різних весіллях, я зібрав в одному романі. Звісно, я поміняв імена, бо мене б прибили. (Сміється).

– Закарпаття у дусі Кустуріци?

Так, є таке. (Сміється). Кустуріца – мій улюблений. Його дух присутній в романі. Саме оця його парадоксальна подача матеріалу. І я намагався в цьому ключі працювати, але не копіюючи, не повторюючи його.

– Ви ще й професійний фотограф і цікавий поет. А чим між собою схожі фото і вірші?

Фото з поезією має дуже багато спільного. Фотографія – це певний момент нашого життя, зафіксований для вічності. А поезія – це зафіксована для вічності емоція. Якщо це саме ліричний твір, а не філософський. Саме ліричний фотограф в метафоричному світлі фотографує нашу емоцію і передає її… Більше такої емоції не повториться, яка описана в даному тексті, і більше не повториться миті, яку ми фотографуємо.

– Пісні на ваші слова виконує і Попович, і Гіга, і Степова… І багато інших співаків. Найвідоміша, мабуть, «Золото Карпат». А як виглядає справа за кулісами? Себто наскільки дотримується авторське право?

Я намагаюся боротися з порушенням авторських прав вже років, певно, 20. Сьогодні авторські права порушуються всюди і постійно, це катастрофа для України. Бо в усьому світі найбільше цінується ідея.

Ті ж самі Мадонна чи Майкл Джексон після створення одного хіта могли більше нічого й не писати і не співати, а отримувати гроші лише за те, що їхні диски штампують, по радіо транслюють і на концертах виконують їхні пісні.

Я – страшний противник комунізму, Радянського Союзу і всього, що там робилося, але там авторське право у літературі було забезпечено. Івасюк за свої знамениті пісні отримував тисячі рублів. Письменники теж, особливо прозаїки, чиї твори видавалися стотисячними тиражами. Вони отримували відразу по 50-100 тис. рублів. Якщо машина коштувала 7 тис., то 50 тис. були величезні гроші.

У наш час гонорарів немає. От моїх понад 150 пісень співається. «Золото Карпат» виконується повсюди – і по радіо, і по телебаченню, і кліпи є, і Попович співає, і Гіга. Мені ж як автору слів не йде жодної копійки, хоча ці пісні зареєстровані в держкомітеті з авторського права. Я там зареєстрував тільки найпопулярніших своїх 15 пісень, і за перший рік мені нарахували 78 грн., і то їх не виплатили, бо виплачується тільки сума понад 100 грн. А наступні роки я навіть не дізнавався про нараховані суми, бо авторам дзвонять тільки тоді, коли на їхній рахунок надійшло більше 100 гривень… Правда, після моїх публічних висловлювань на цю тему минулого року мені таки подзвонили і виплатили, здається, 420 гривень… Тут мені хочеться заплакати.

– Який механізм виплати гонорару за авторське право автору тексту? За це відповідають безпосередньо виконавці пісень чи окремі установи?

Співаки перераховують авторські кошти в комітет з авторського права. Після кожного концерту. А гроші звідти не виходять далі. Тому що там є такі хитрі люди, які вміють привласнити ті кошти, поділити їх або між своїми авторами, або між собою, бо там штат – величезний.

Держкомітет із авторського права чомусь не при Міністерстві культури зареєстрований, а при Міністерстві освіти, що теж якось алогічно. Ним свого часу керував брат Дмитра Табачника, а той тоді керував освітою – можливо, тому в той час до освіти приєднали комітет. Я це питання не досліджував і не досліджую, а просто хочу, щоб за те, що я створив, я отримував ті кошти, які мені належать.

Якщо робота електрика чи сантехніка оплачується приблизно адекватно до виконаної норми чи роботи, то робота письменника – ні. І спеціальність письменника викреслена зі списку професій, які дають право на отримання пенсії в Україні. Тобто ми займаємося бозна-чим, якимись дурницями, бо ж нас немає офіційно в переліку професій.

– Ви навіть обурюєтеся посміхаючись…

Так, я посміхаюся, бо я завжди позитивна людина. Але от якби мені зараз тут попався котрийсь з тих комітетчиків від авторського права, то я б його тут і прибив. (Сміється).

– От ви кажете про недотримання авторського права, незабезпечення пенсій письменникам. Чи Спілка письменників, членом правління якої ви є, щось робить у цьому керунку?

Щось робить. Але тепер усі зусилля Спілки спрямовані на те, щоб вийти з фінансового колапсу і не стати банкрутом.

– Ви завжди на позитиві. А як зберігаєте в складних ситуаціях почуття гумору? Як зараз його зберігати українцям загалом?

Треба щомісяця вбивати по одному ворогові. (Сміється). І тоді будеш легко іти і буде позитивний настрій, бо ти зробив щось корисне для України. Ворог може бути і віртуальним, і совком, який глибоко засів у кожному з нас. Маю на увазі своє покоління.

Насправді все у світі взаємопов’язане. Якщо ми довкола себе творимо енергетичний позитивний згусток, то до нас будуть такі самі люди притягуватись і ситуації, ми будемо успішними і позитивними. Незважаючи на проблеми, які виникають постійно.

Якщо зациклюватись на проблемі, то тоді ти помреш одиноким і не встигнеш жодного ворога вбити. (Сміється).

Найголовніше – це треба перестати плакати, бідкатися і чекати від когось допомогти. Нам ніхто не допоможе, якщо ми самі собі не допоможемо. Ми маємо формувати свою еліту, патріотичну, яка буде думати про свою державу, націю й національну ідею, без якої успішної держави бути не може.

Наші політики, як жебраки, з простягнутою рукою по світу бігають: той побіг на Захід, той – на Схід. І в той самий час, як вони бігають туди-сюди і просять щось для України, в той самий час і ті, і ті щось крадуть у свого народу. І встигають вкрасти більше, ніж випрошують за кордоном. (Сміється).

Розмовляла Наталя ТКАЧИК