Українських жінок-медсестер, які рятують бійців на передовій АТО/ООС, можна назвати непомітними героїнями. Без них неможлива робота будь-якого медичного закладу, а на війні вони часто замінюють лікарів, бо там бракує фахівців.

Блондинка захотіла в АТО

Галина Федишин з села Сваричів, що на Рожнятівщині, працює медсестрою на фронті. В

тендітній дівчині поєдналися витончена зовнішність та сильний характер. Галя з 2016 року рятує життя захисникам у зоні АТО/ООС. Дівчина з багатодітної родини. Її батьки виховали п’ятеро синів та чотирьох доньок. Відмалечку батько Микола і мати Галина прищеплювали дітям моральні цінності, привчали їх до самостійності та відповідальності.

Галі Федишин лише 25 років, а вона вже чимало пережила. А майже п’ять останніх років самовіддано працює військовою медсестрою.

“Я навчалася в медичному коледжі, – розповідає дівчина. – Новоград-Волинський, де я здобувала освіту, вважається військовим містечком, бо там дислокується місцевий військовий гарнізон. А наш коледж добровільно тоді допомагав медикам Житомирського військового госпіталю. Для мене це і стало поштовхом, ніби дороговказом для професійного росту як медика”.

Цей досвід спонукав молоду дівчину реалізовуватися там, де медична допомога справді потрібна, – у військових госпіталях.

Закінчивши у 2015 році Новоград-Волинський медичний коледж, Галина вирішила йти в АТО. У Рожнятівському військкоматі їй відмовляли, не поспішали брати ще зовсім юну блондинку. Тому Галина пішла працювати у Брошнівську міську лікарню. Через рік таки отримала з Калуського військкомату довгоочікувану відповідь – беруть служити. Далі був місяць у навчальному комплексі «Десна». Військові через деякий час зізналися молодій сваричанці, що не вірили, що вона витримає виснажливі навчання. Але у дівчини все виходило напрочуд добре.

 Коли не відчуваєш страху

Пізніше були три з половиною місяці військових навчань на Рівненському полігоні. У складі батальйонно-тактичної групи Галина потрапила в епіцентр війни. Медики тимчасово зупинилися у Добропіллі Донецької області, в закинутому металургійному заводі, де й облаштували свій побут.

Вже у жовтні 2016 року їх скерували на Луганщину. Завдання лікарсько-сестринської бригади 59-го Вінницького мобільного госпіталю полягало у наданні першої медичної допомоги та оперативному доставленні поранених до військового госпіталю у м. Щастя.

“Були ночі, коли доводилося брати участь у восьми операціях за ніч, – каже Галина. – Тоді не відчуваєш ні страху, ні розгубленості. Бригада медиків працює як єдиний механізм – злагоджено і оперативно. Прикро стає, коли бачиш молодих хлопців, які отримають важкі поранення і втрачають руку чи ногу, залишаються інвалідами. У них могло би бути попереду щасливе життя – дружина, діти, а вони повертаються додому скалічені війною фізично і психологічно”.

Медсестра з власного досвіду знає, що місцеві люди на Східній Україні вірять, що бандерівці жорстокі та зухвалі. І дуже дивуються згодом, коли переконуються у протилежному. Зустрічала навіть таких, які пізніше аналізували ситуацію, змінювали свої погляди і йшли воювати за Україну.

Нещодавно Президент України Володимир Зеленський особисто вручив нашій землячці високу нагороду “За врятоване життя”. А раніше вона вже отримувала від міністра оборони годинник і нагрудний знак “Маріуполь відстояли – перемогли”. Нагороджена молода дівчина також відзнакою Івано-Франківської обласної ради “За бойову звитягу”.

Галина наголошує, що йти служити було її свідомим рішенням. “Медицина – моє покликання. І я ніколи в цьому не сумнівалася, – каже вона. – В Україні війна, і я повинна бути там, де небезпека чатує на наших захисників. Це мій поклик і обов’язок. І хоч робота медсестри складна, але врятоване життя – нагорода, цінніша за будь-які гроші”.

Мар’яна ЛОКАТИР