Якщо вам здається, що театральної награності у житті надто багато, то хочу вам сказати, що її занадто багато не лише у житті, а й у театрі. Коли сенсами напічкують постановку до too much так, що без пояснень не розберешся. Тож пояснювати беруться багато і часто. На пресконференціях та в інтерв’ю. А головне — в документах. Бо без них навряд чи отримаєш фінансування...

Вистава «Троянство» про це. І вона мала статися. Ми заслужили на те, щоб хтось витягнув назовні та кинув кожному з нас межи ці питання:«Давайте поменше сенсів і побільше вареників».

Про що.

Вистава про театр і його кулуари. Тут готуються поставити «Енеїду». Байдуже, що «Енеїда» — надто популярна вистава і її ставлять уже у дев’яти інших театрах. Все одно поставлять. Але зроблять сучасно. Зробили так, що боги у них матюкаються. Тепер — суперечка: де межа?

Репетиції, дискусії, пошук сенсів та кастинг — усе це показує нам те, що лишається за лаштунками. Вони оголюються. Іноді (тобто дехто) не лише у переносному значенні.

Зеленка.

Вся сцена — зелена. Масовка — теж. Хромакей з перших хвилин додає атмосфери штучності. Адже зеленка для людей, які працюють з відео, — це можливість швидко замінити фон на «правильний». Той, що вписується і буде доречним. Це наче кричить, що трупа буде підлаштовуватися. Вона готова змінити фон на будь-який за потреби. І, напевне, не лише фон. А й героїв. Головну лінію. Історію. Сенс.

Гумор.

Його багато, але він настільки глибокий, що не завжди і не кожен його зчитує. Мені здається, в певних моментах вони висміюють нашу «Енеїду» і зовсім не там, де про неї згадують. А там, де нічого не говорять. А показують костюмами чи рухами. І я прекрасно розумію, що могла всі ці відчуття притягнути за вуха, бо ж не бачила жодної іншої «Енеїди». Але якщо вони такі чесні зі мною, то хочу віддячити їм тією ж відвертістю.

Військові.

Саме «військові», а не «війна». Глибоко передається питання розриву між ними та нами. «Поки там є ветеран, організуй фотосесію, нам просто потім треба грант отримати», — слова, які, напевне, не раз чули люди, дотичні до теми. Це чесна цинічність. Чи готові ми нині до неї? І зрештою, чи можемо ми підготувати суспільство до чесної розмови про те, як усе є насправді? Завжди будуть ті, хто не зрозуміє. І водночас завжди будуть ті, кого й готувати не треба.

Мова.

Потроху до горла підступає ще один клубок — мова. «Говоріть до мене українською». — «Добре-добре, звісно. Задолбалі». Як багато сказав цей діалог. Цю тему можна більше не продовжувати. Без зайвого моралізаторства.

Журналістка.

Я б хотіла сказати, що це не журналістка, а дура якась. Але не скажу. Бо вони почали з себе. У постановці перебільшене усе. Тому ця драматичність, яку вони додали медійниці, була доречна, смішна, органічна. У цій ролі я ще чіткіше побачила, наскільки цінною може бути гіпербола. І головне — якими можуть бачити нас люди, які далекі від професії.

Діалог:

— Що вас турбує?
— Ви про що?
— Мені треба знайти ваш біль.

Напевне, таких діалогів не існує. Але, як я вище сказала, це про перебільшення. Проте думки такі існують.

Цитати.

Тут передають один в один розмови, які лунають у телевізорі й тролейбусі. Діалоги настільки чесні, що звучать більше цинічно, ніж щиро. Це не сатира і не іронія, це наївна правда, і я не впевнена, що вона має якесь визначення.

«Я не боюся нових шляхів та нових рішень», — це речення таке банальне, що аж вивертає. Його може собі дозволити сказати сантехнік, SMM-ник, бариста чи мільйонер. Кожен зможе пояснити, що він мав на увазі, коли це казав. А післясмак у тому, що для когось навіть стара банальна фраза звучить вперше. І хтось зможе привласнити собі ці слова і повторити, як власну мудрість.

Або це: «Я хочу, щоб бабуся сказала внуку, що ця історія про них». Я щось подібне говорила на навчанні з копірайтингу в інстаграмі десь у 2021 році. Але там був не внук, а внучка.

Пародія.

В мені все кричало, щоб назвати виставу театру Франка «Троянство» пародією.

От вникніть:

«Ти так наче зараз повчаєш, артикулюєш, що навіює, наче ти зануда, а хочеться, щоб було довірливо. Згадайте Діда Панаса. В наш час важливі символи, маркери, щоб тепліше ставало».

Чи це:

«Проню хочу! — А нічого, що це інший твір? — Нічого. Нам важливо зробити один український простір».

Або це:

«Люди 21 рік ходять на "Наталку Полтавку" дивитися. Я вже й не знаю, яка вона стала за цей час».

Але пародія — це як маска. А під нею є обличчя. І це обличчя змучене, з невиспаними очима та ватяним тілом. Тому що: «Ніхто тебе не питає. Одного ранку ти прокидаєшся від вибухів і розумієш, що твоя доля від тебе не залежить».

*** Вчора в Івано-Франківську розпочався артфестиваль «Віадук». Саме слово «віадук» — це шлях, що веде. Вчора мені здалося, що веде у бік чесності, до якої не всі ми готові. Навіть якщо ми самі давно її вимагали.

P. S. «Чому комусь у голову прийшло, що я буду робити халтуру? Я тут не для профанації».