Ці молоді люди — ветерани. Обидва пішли захищати Україну в перші дні після повномасштабного вторгнення. Обидва втратили здоров’я на війні. Нині їхнє життя схоже на челендж. Адже, звільнившись зі служби, вони продовжують воювати. Але цього разу вже з українською владою, повідомляє "Галицький кореспондент".

Шість справ Боринця

Євген Боринець зайшов у редакцію з палицею. З нею він ходитиме усе своє життя, адже має невиліковну травму, яку отримав на службі. Але й до повномасштабного вторгнення він не був цілком здоровим. Адже брав участь ще в АТО, потім лікувався і врешті отримав інвалідність, пов’язану із захистом Батьківщини.

Наприкінці 2022 року Євген отримав поранення на Запорізькому напрямку. Лікувався, його звільнили, але не виплатили повне грошове забезпечення. З того часу ветеран вивчає законодавство, збирає документи, веде листування з різними інстанціями, вивчає судову практику та судиться з державою, щоб отримати усе, що вона йому винна. Навіть якщо йдеться про закон 1994 року.

«Після поранення військова частина зобов’язана була мені надати довідку про обставини поранення, — каже Боринець. — Мені ж її надали через два тижні. Через те, що в мене не було цієї довідки, військово-лікарська комісія (далі — ВЛК) не пов’язала моє поранення із захистом Батьківщини. А через два тижні в довідці вони написали, що я отримав поранення не при штурмі, а при обстрілі».

Євген служив у 78-му батальйоні 102-ї бригади. Саме від них він чекав відповідних документів, але саме тоді змінився командир. І якщо попередній ще розумів ситуацію і знав про його поранення, то вже наступний — Андрій Тірон — не знав нічого, тож писав відписки. А ветеран, у свою чергу, продовжував писати скарги всім, кому міг: від міського голови Івано-Франківська Руслана Марцінківа до ДБР та Верховної Ради.

Загалом вісім місяців йому знадобилося, щоб домогтися свого. Врешті його травму пов’язали із захистом Батьківщини. Далі він домагався, щоб йому дали другу групу інвалідності пожиттєво. Це теж забрало час та сили.

«У мене перебитий нерв на лівій нозі, — розповідає чоловік. — Мій діагноз — плегія малогомілкового нерва. Це коли стопа падає, не тримається, наче шльопає. Тому я ходжу в ортезі, який підтримує стопу».

Історія Євгена Боринця довга. У його наплічнику груба тека з документами, за плечима — виграні та програні суди, а в планах — апеляції. Він говорить про несправедливість, закони, яких державний апарат не дотримується, та невиконання обіцянок перед військовими та ветеранами.

Перший його суд стосувався одноразової грошової допомоги після поранення. Йому її не дали, тому що таку допомогу він уже отримував у 2019 році. У суді йому довелося доводити, що це різні поранення. А отже, й допомога має бути. Справа й досі у судах. І поки вона там зависла, Євген розуміє, що ще в багатьох моментах він недоотримує від держави усього, що мав би, тож продовжує воювати за своє.

Друга його справа стосується невиплати коштів за речове майно, яке йому не видали під час служби. Мовляв, за півтора року служби він не отримав жодної форми, тож держава повинна це компенсувати. Суд у першій інстанції ветеран виграв, втім далі з’ясувалося, що 78-го батальйону вже не існує: реструктуризація… Так, судове рішення про компенсацію є, а грошей він чекає ще з 2023 року.

Третя справа Боринця стосується грошової допомоги при отриманні групи інвалідності.

«Я написав заяву, подав документи та отримав відмову, — розповідає він. — Вони аргументували тим, що я вже отримав групу інвалідності у 2019 році. Тоді була третя група, а зараз дали теж третю. Тоді було "із захистом Батьківщини", і тепер теж. Але вони не взяли до уваги, що тоді було захворювання, а тепер травма. Звичайно, я пішов до суду, виграв першу інстанцію та апеляцію. Більше того, уже навіть кошти отримав».

Четверта - за невиплату додаткової винагороди за лікування під час поранення.

П’ята ж справа Євгена Боринця стосується заниження прожиткового мінімуму. Каже, при обрахунку пенсії врахували прожитковий мінімум ще за 2018 рік, хоч мали врахувати цифри за 2023 рік. Відтак зараз він має пенсію значно нижчу, ніж мав би мати.

«Я впевнений, що виграю цю справу, — каже ветеран. — Це все питання часу, але бісить те, що всі домагаються справедливості лише через суд».

Шоста справа стосується пільги, яку передбачив законодавець ще у 1990-х. Йдеться про право на «позачерговий безплатний капітальний ремонт власних будинків і квартир», яке мають особи з інвалідністю внаслідок війни. З того часу закон не змінювався, а отже, вважає Боринець, він має на це право.

Наразі він купив квартиру і розраховує на те, що міська влада зробить той ремонт, на який він має право. Та без суду не обійтися. Спробував спершу звернутися. Отримав відповідь, що міський бюджет витрачає гроші на інші потреби військових та ветеранів. Це його не влаштувало, тож планує відновити справедливість у суді.

Після полону — до суду

Другий військовий — Ігор Гуменяк. Торік він вийшов із полону, де пробув 2,5 року. «Галицький кореспондент» описав його історію у статті «За що б’ють у російському полоні: історія франківця Ігоря Гуменяка». До суду він теж збирається. Мовляв, держава теж недоплатила йому чимало.

Перше. Після полону він був на лікуванні та реабілітації. Оскільки травма була пов’язана із захистом Батьківщини, то мав би отримувати щомісяця не лише 21 тисячу, а ще й 100 тисяч «бойових». Оскільки цих коштів не отримав, то піде в суд.

«Друге — після лікування, згідно із законодавством, у мене є 90 днів оплачуваної відпустки після полону, — каже Ігор. — Я беру цю відпустку, і мені кидають 5000 грн. Я приходжу через місяць і питаю, чому нема коштів, а мені відповідають, що мене вивели поза штат, тому що зникли мої документи через довготривале лікування».

Після звільнення не видали Ігорю й речовий атестат. А без нього він не може отримати компенсацію за невидане речове майно за чотири роки.

Третє питання — при звільненні отримав список різних виплат та компенсацій, які мав би отримати від держави. Тут йдеться про грошову компенсацію за невикористані відпустки у 2022–2026 роках. Звільнився 14 травня 2026 року, але отримав лише малу частину з того, що мав би.

«У військовому квитку вони не вписали ані мої поранення, ані термін перебування на службі на нулю, — каже Гуменяк. — Згідно з правилами, має бути все записано. Взагалі дуже багато халатності побачив за цей час. От отримую грамоту головнокомандувача Олександра Сирського, то там пише, що я молодший сержант, а от в інших документах можуть вказати, що я солдат».

За словами Ігоря Гуменяка, він теж піде до суду. Адже розуміє, що це єдиний спосіб отримати від держави те, на що має право. І розуміє, що паперова тяганина може затягнутися на роки, але відмовлятися від того, на що має право, не планує.

Від автора

Євген та Ігор добре розуміють, що суди можуть тривати роками. За цей час доведеться написати ще десятки заяв, зібрати стоси документів та не раз доводити те, що, здавалося б, держава й так мала б знати про своїх військових.

Вони обоє пішли воювати у перші дні повномасштабного вторгнення. Один повернувся з війни з невиліковною травмою, інший — після двох із половиною років російського полону. Тепер вони вивчають закони, пишуть звернення і готують позови до суду. Бо війна для них закінчилася лише на полі бою. А боротьба за те, що держава сама їм гарантувала, триває досі.

Тетяна Соболик