Випробування музшколою

  • Знаєте той анекдот? Каже вчитель скрипки своєму учневі: “Будеш погано поводитись – скажу твоїй мамі, що у тебе – талант!”

    У мене було майже, як в анекдоті. Хтось колись подарував мені крихітне дитяче фортепіано. Досі його пам’ятаю: червоний рояль на півтори октави, з кришкою, що піднімалась. Я тарабанила по ньому з ранку до ночі. І, можливо, на тому б моя дорога в музику скінчилась. Але в нашому будинку жила вчителька музики (Царство Вам Небесне, Марто Василівно). І моя мама мала необережність їй про це розказати. Вчителька мене прослухала і сказала мамі, що в мене, безперечно, талант і треба мене віддати в музичну школу. 

    Ну, треба – то треба. І повела мама мене на вступні іспити. 

    А тепер починайте уявляти. 

    Йду, словом, я, вся така при параді, з розкішними бантами, в бордовій (здається) пишній спідничині, білі колготки, кофтинка – сама краса та урочистість. Музична школа здалась мені неймовірним замком! Красиві, просторі, височенні (як мені тоді здавалось) сходи з балконами всередині, простора зала з роялем на сцені і неймовірним паркетом, відкидні стільці, як у театрі! До зали пускали лише дітей. Було нас там кілька десятків, віком 6-7 років. Ми сиділи навдивовижу тихо. Мабуть, на нас добряче цитьнули перед початком прослуховування… Мені то взагалі ще й шести не було. Чому не можна було з батьками, для мене досі велика загадка. Чому? От поясніть мені, чому не можна мамі разом з шестирічною дитиною на її перше в житті справжнє випробування? Але – гаразд. На вулиці був буремний 1989-й. Ми виживали, як могли. 

    Тож я, без мами, в цій велетенській залі, на тому триклятущому височенному відкидному стільці чекаю своєї черги. Ні, мені не було страшно. Лише нудно. Діти по черзі підходили до екзаменаторки. 

    Все було однаково. Вона плескала в долоні якісь там простенькі ритми, і слід було їх повторити. Потім грала якусь ноту чи кілька, і треба було їх проспівати. Так перевірялося відчуття ритму та наявність музичного слуху. Я заздалегідь знала, як це все відбуватиметься, бо сусідка-вчителька мене підготувала. Для більшості вступників це було вперше. Годі й казати, що дехто розгублювався і впадав у ступор або паніку. 

    Нас викликали за списком. 

    – Лінник! – пролунало у залі. О так, це мене. 

    Встаю. Але де там. Моя прекрасна, пишна, здається, бордова, спідниця безнадійно застрягла між сидінням та спинкою відкидного стільця. Ноги бовтаються в повітрі, мене тримає стілець. Серце вистрибує від ЖАХУ! 

    – Лінник! Лінник Людмила! – голосніше повторює екзаменаторка. – Є в залі Лінник? 

    “Та є я. Є я, ось тут я є! Що ж це за крісло! Я є”, – калатає в моїй голові, але я не можу сказати жодного слова, бо ж нам чітко і ясно сказали: не шуміти, сидіти тихо, аж поки не покличуть здавати екзамен. 

    – Лінник не прийшла. Ну, добре, хто там у нас далі!

    – Я є! Я тут! – не витримую і кричу зі свого місця. – Я не можу встати! – мало не реву. 

  • Не пам’ятаю, чи то я сама якось виборсалась з того стільця, чи мені допоміг хтось поруч, чи екзаменаторка підійшла, але, незважаючи на переляк, іспит я витримала на відмінно і в музичну мене таки взяли.  

    На цьому можна було б закінчити історію. Але зараз я на це дивлюся іншими очима. Очима мами, у якої діти займаються музикою. 

    Чи знаєте ви, що більшість дітей не закінчують музичної школи? Частина учнів покидає навчання вже в перший рік. Ще більше – протягом наступних 2-3 років. І лише незначний відсоток тих, у кого найавторитарніші батьки (“Я що, дарма тобі ту скрипку купувала?”, “Скільки років за тоту школу платили — маєш мати диплом” і т.д.) або дійсно величезне, непереборне бажання грати, отримують свідоцтво про закінчення музшколи. 

    Насправді так у цілому світі. Тільки 2 відсотки тих, хто займався музикою в дитинстві, йдуть шляхом професійного музиканта. І ще менше з тих 2 відсотків стають концертуючими артистами, а не вчителями музики. І вже зовсім дещиця – особливо талановитих, особливо працьовитих – солістами. 

    У тих 2 відсотків, що довчились і пішли далі, є два варіанти розвитку подій: вони з родини музикантів і знали, на що підписувались, або ж їм дуже пощастило з педагогами. 

    Чи знаєте ви, що більшість тих, хто вчився чи не довчився у музичній школі, музику не люблять, не слухають, не купують, не ходять на концерти? 

    Чому так? Бо музика, так, як вона покладена у наших музичних школах, – це не про музику. Це про муштрування. Попри індивідуальні заняття, індивідуального підходу немає. Дитина мусить виконувати програму. Ні, не грати те, що їй подобається, в тому темпі, який їй підходить. А виконувати програму, грати академконцерти, здавати заліки… 

    Нещодавно в Україні розпочалась реформа початкової музичної освіти. Під гучні крики “ви руйнуєте галузь” та “профанація”. Зараз не заглиблюватимусь в тонкощі цієї реформи, не аналізуватиму її недоліки та переваги. Бо це дуже довга бесіда. 

    Але! Якою б дорогою не йшла музична освіта в нашій державі, дуже важливо, щоб змінився підхід. Ні, у нас не стане більше професійних музикантів. І не треба! Але у нас може стати значно більше культурних, інтелігентних людей, які люблять, слухають і купують якісний музичний продукт. 

    Сподіваюся, що іспити до музичної школи скоро таки скасують і туди братимуть усіх, хто лиш виявить таке бажання. Не важливо, попадають вони в ноти та ритм чи ні. Бо цього всього можна навчити. Навіть важкохвору дитину можна навчити. А просто нездібну (а такі дійсно є) – тим більше. Не важливо, пройдуть вони всі 7 класів, чи лише 2 або 4. Все одно музикантами стануть лише 2 відсотки. Найталановитіших. Чи – найвпертіших? Пам’ятаєте про це?

     

  • Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!