Чортовець – колись полікультурне село, де, крім українців, проживали євреї та поляки, має славну й цікаву історію. Це земля, яка народила світові не лише чимало відомих постатей, а й має ще свою самобутню візитівку – Сербен. Цьому великодньому, свого роду ритуальному, танцю, який виконують винятково чоловіки, в Україні немає аналогів. У цьому й унікальність Чортівця. 

Туристи та всі охочі, які бажають більше довідатися про історію села, можуть завітати до колишнього садочка, де завідувачка Ореста Гринюк разом із своїми працівниками укомплектувала музей. У ньому вся історія Чортівця у фотографіях. Саме пані Ореста, нині працівник ЦНАПу Городенківської міської ради, й розповіла «Галицькому кореспондентові» історію своєї родини та особливості весільних традицій і місцевого покутського вбрання.

Рятувалися від розкуркулення

Мати Марія Лубик рано вийшла заміж. Їй було всього 17. Через фінансові труднощі повоєнного часу дівчина мало що відчула юнацьких веселощів – соромилася піти на танці через відсутність нижньої білизни. Та, на щастя, її з часом виручив брат. Він був кравцем, тож справив сестрі таку бажану необхідність. Удома в нього навіть була своя хімчистка, тому місцеві часто зверталися за допомогою.

Натомість родина її чоловіка Івана Михайлюка була заможною. Вона мала гектар поля та двійко білих коней, на яких в день весілля і приїхав хлопець до нареченої Марії.

Дід Орести Гринюк, також Іван Михайлюк, через важку працю рано пішов у засвіти. У віці 33 роки через крововилив у мозку він пішов із життя. Тож бабусі Меланці було нелегко справлятися з великою господаркою. Вийшла заміж удруге. Коли почалось розкуркулення, потрібно було рятуватися. Щоб не бути виселеною до Сибіру, за порадою старости села бабуся Меланка переписує половину статків на сина Івана, врятувавши таким чином собі й чоловікові життя.

Згадує Ореста Гринюк і свого прадіда Федора Михайлюка, який, припускає жінка, був родом з іншого села – Чернятина. Свої чималі статки заробив в Австрії. Повернувшись додому, пригледів у Чортівці затишний куточок землі біля річки, де й поклав хату в 1931 році. До слова, в ній жінка з родиною мешкає і досі.

Так могла скластися доля, що Ореста Гринюк народилася би в Канаді. Адже бабуся Софія по маминій лінії з чоловіком та дітьми мала всі шанси виїхати за кордон. Та їх завернули – щось було не так з документами. Коли бабуся Софія хотіла знову спробувати покинути Україну – почалася Друга світова війна. Двом бабусиним сестрам Меланії та Олені поталанило більше – вони все-таки дісталися заокеанських земель.

На весіллях подавали житнівку

Не таким пишним, як ми сьогодні уявляємо весілля, була забава в батьків Орести Гринюк Марії та Івана Михайлюків. Було це на Стрітення. У повоєнний час спиртне важко було дістати, тож крім горілки, робили житнівку: квасили жито, яке мало збродити. Щодо весільних страв, то варили холодець з кістками у великому кориті, з якого гості накидували собі в тарілку, кулешу, узвар. Сухофрукти з узвару перемелювали й робили з цього мачанку до кулеші. На десерт – весільний коровай з медом і медівник.

Випікання короваїв у селі – то була окрема велика подія. До слова, вони були настільки важкі, що з печі ледь-ледь витягали (на два короваї витрачали мішок муки). Відтак на чотири боки короваю впихали монети, які діставалися винятково молодій. Цікавинкою було випікання весільних гусочок. З тіста робили джгутики, скручували їх, а кінець джгутика витягали догори, наче голову гусочки. Роздавали їх тим жінкам, які допомагали у підготовці до весілля. Ореста Гринюк згадує, що малою завжди чекала, коли мама принесе додому весільну гусочку. Вона була дуже смачна!

Цікавою була весільна традиція набирання води. У неділю, на другий день весілля, родина молодої з дарами й деревцем йшли до молодого додому. На воротах їх зустрічали наречені. Відтак усі прямували до потічка або криниці, де дорога розходилася у три сторони. Старший дружба й молода брали з собою коровай з-під деревця і залізний дзбанок (у селі кажуть банька), куди молодий накидував багато монет, та йшли набирати води.

Відтак тікали, а другий дружба й діти повинні їх були наздогнати й перевернути той дзбанок з монетами. Потім тікали другий раз, а на третій раз цей дзбанок брали наречені та йшли додому. Вдома тією водою вмивали один одного, щоб їхнє життя минало у здоров’ї та гаразді, а воду, яка залишалася, виливали на щастя на хату.

Замість силянок – коралі

Попри важкі часи, наголошує Ореста Гринюк, всім було весело, ніхто не нарікав на життя. Навпаки, в неділю йшли до церкви дякувати за все Богу, а відтак збиралися після 14 години на танці. Часом кожна вулиця мала своїх музик і влаштовували свого роду вечорниці. Танцювали та співали всі – й молоді, і старші.

Місцеве вбрання було цікавим не менше. До прикладу, у вічі впадає пишний весільний вінок дівчат, який після весілля наречена ставила в рамку і зберігала його на стіні, щоб доля молодих була щасливою. Сам віночок робили з грубого паперу, залитого воском, та позлітки. Відтак прикрашали вінок намистинами. У вищезгаданому сільському музеї і досі зберігається зразок такого весільного головного убору.  

Вишиванка у Чортівці досить стримана. Їй притаманні лише вузенькі вуставки на рукавах й скромно вишита пазуха. На рукавах і на пазусі – рішена, тобто гофрована. Не всі таке нині в селі можуть зробити. Це справжнє мистецтво. Щодо притаманних кольорів, то сорочка – розмаїта. Тут можна побачити й синьо-жовті кольори, зелений та вишневий.

Як розповідає Ореста Гринюк, вишивали сорочку американськими нитками, які не линяють. Вона й сама дивується, звідки тоді жінки брали такі нитки. Вишиванці бабусі Меланки близько 100 років – і вона одна з сімейних реліквій Орести Гринюк.

Якщо в багатьох селах Городенківщини жінки носили пацьорки та силянки, то в Чортівці це були перламутрові коралі, схожі до перлів. До слова, бабусі Меланці їх надіслали з Канади.

Не маємо права забути

Цінною вважає жінка й червону хустину з трьома краями (має три узори), яку рідко десь можна побачити. Тепер таких нема. В родині, де народжувалася дівчинка, мама складала гроші, щоб купити таку хустину.

«Мама Марія спеціально їздила до Косова й шукала майстринь, які вміли плести до таких хусток шовкові тороки. Мамина хустина з 1937 року. Їх жінки здебільшого одягали на Різдво й Великдень. А коли молодий приходив купувати молоду, вона зав’язувала йому цю хустку або на руку, або на пояс», – розповідає Ореста Гринюк.

Серед сімейних старовинних цінностей – і окрайка бабусі Меланки, яка має в собі залізну ниточку. Нею підперізували шерстяну фоту, яка служила жінкам замість спідниці. Її одягали поверх вишитої сорочки. Також у фоту пеленали немовля, щоб йому було тепло.

Ореста Гринюк – справжня берегиня українських традицій і народного покутського вбрання. Навіть своїй доньці Надії вона справила справжнє українське весілля із дотриманням усіх давніх звичаїв. За її словами, ми, сучасники, повинні плекати нашу автентику й передавати знання з покоління в покоління. Адже це надбання наших предків, і ми не маємо права це забути.

Юлія Марцінів

До теми: Покуття манить традиціями та звичаями. Своєю історією та культурою. Людьми і їхніми родинними історіями. Вишивка та жіночі прикраси саме Городенківського району XX століття – особлива тема. Крізь призму подекуди сумних і трагічних, родинних історій можна показати багатство покутської вишивки. Принамні це вирішив зробити «Галицький кореспондент».

Ця ідея виникла з побаченого давнього родового фото, яке прокотилося у соцмережах. На ньому були зображені дівчата з Ясенева Пільного в багатому національному одязі з цікавими вишиванками та не менш величними головними убраннями. Так, ми вирішили навідатись до Ясенева Пільного…

Перший матеріал із циклу “Вишивка і доля” читайте тут: Вишивка і доля: на Покутті окрему увагу приділяли прикрасам

Другий матеріал: Вишивка і доля: чому не стало родини Бащуків

Третій матеріал: Вишивка і доля: такої вуставки не було в жодному селі

Шостий матеріал: Вишивка і доля: запис на шафі як останнє повідомлення

Сьомий матеріал: Вишивка і доля: у Тишківцях наречена одягала гофровану сукню з позолоченим низом