Разом із селом Чортовець Городницю вважають овочевою «столицею» Городенківщини. Бо тут плекають чималі врожаї овочів та фруктів. Та крім того, це славне село на берегах Дністра зберігає цікаву історію та красується мальовничими краєвидами. А щирі мешканці завжди раді допомогти.

Одна з таких – Маріанна Карп’як-Кучмей, яка зголосилася розповісти «Галицькому кореспондентові» трагічну історію своєї родини та повідати про унікальність городницького покутського строю.

Як до мистецтва, так і до вишивки вона як ніхто дотична. Маріанна Карп’як-Кучмей народилася у співочій родині Андрія та Дарії Кучмеїв. Нині вона артистка балету Івано-Франківського національного академічного ансамблю пісні й танцю «Гуцулія», а також художній керівник Зразково-хореографічної студії «Зірничка» Городенківського Палацу культури. Разом із дітками пропагує як покутський одяг, так і покутські танці.

Досі зниклий безвісти

Найбільше для Маріанни Карп’як-Кучмей болять спогади про прабабусю Марію Чермак (Коломийчук), для якої доля приготувала важку ношу. Юною вийшла заміж і разом з чоловіком Андрієм виховували донечку Ганну. Та довго їм бути разом не судилося. За любов до України його знищили енкаведисти.

А було так… Одного дня перед Великоднем разом із однодумцями прадід Андрій повісив на дзвіницю місцевого храму український прапор. Його ж друзі про це й донесли. Спершу сидів у районному відділенні НКВС у Городенці, де  його страшно катували. Про це свідчила записка в крові й засохла від крові сорочка, які прадіду Андрію вдалося передати дружині Марії. У ній він запевняв у великій любові до неї та їхньої маленької доньки. Побачитися на Провідну неділю з рідними прадіду Андрію так і не дозволили. Це була остання звістка про чоловіка.

Відтак його перевезли до Івано-Франківська (колишнього Станіславова). Є відомості, що в червні 1941 року йому винесли вирок – 10 років заслання до Казахстану в м. Актюбінськ (нині – Актобе), та він туди не доїхав. Рідні й досі не знають, що з ним вчинили органи НКВС. Правнучка Маріанна з рідними шукала відомості про нього серед замордованих у Дем’яному Лазу, але у списках похованих прадіда Андрія не було. У прабабусі завжди була інтуїція, що її чоловік був у тому зловісному поїзді, який енкаведисти підпалили на Заліщицькому мосту в липні 1941 року.

Є дані, що в цьому потягу політичних в’язнів етапували до Сибіру, але доїхати до місця призначення полоненим не судилося. Деяких загиблих, де трапилася трагедія, місцевим удалося захоронити в братській могилі. Інших попросту з’їли риби.  Кажуть, що уламки від потяга і досі можна знайти в річці. Але чи таким чином загинув прадід Андрій ніхто достеменно донині не знає. Прабабуся Марія чекала свого чоловіка все життя. Заміж вдруге так і не вийшла. Навіть весільну сорочку, яку вона одягала до шлюбу, більше так і не вбрала…

Розлука навіки

Інший прадідусь Маріанни Карп’як-Кучмей Петро Марусяк з Коломийщини зниклий безвісти також. У передвоєнний час був членом ОУН, а на час війни – начальником УВО (Українська Військова Організація), служив у дивізії СС «Галичина». За проукраїнські родинні настрої прабабусю Марію (28 років) з дочками Параскою і Ганною у 1940 році етапували до Сибіру в Красноярський край. Там важко працювала на лісоповалі. Додому повернулися в 1947 році. Коли вже доїжджали потягом до рідної Батьківщини прабабуся Марія не змогла стримати емоцій. Розбудила дітей і вигукнула: «Дивіться, дивіться, то Україна». Наскільки душею рвалася до рідної землі. Та не знала вона, що доля готує для неї ще одне важке випробування…

Повернувшись додому, побачила на дерев’яній шафі напис:

«Коли відтвориш шафу і зір твій спиниться на цих рядках, згадай про того, хто це писав і перейди в уяві на спільно пройдений шлях. Він не був устелений квітками, та насолоджував нас потіхами й дочками. Ми твердо йшли до цілей, але не дійшли – лихая доля розлучила нас, і ми навіки розійшлися. Своїй дружині. 13 липня 1943 року».

На жаль, їх доля роз’єднала навіки. Є припущення, що прадід Петро загинув у Бродівському котлі 1944 року. Якось до села повернувся чоловік, який служив разом із Петром Марусяком. Він розповідав про цей Бродівський котел. З одного боку їх оточили  радянські війська, з іншого – німці. Чоловік радив побратиму тікати, але прадід Петро не погодився, не міг залишити своїх хлопців. Напевне, там і загинув. Але точних відомостей немає.

Нелегко було прабабусі одній. Важке сибірське життя і втрата коханого чоловіка зробили своє – у віці 35 років прабабуся Марія померла, осиротивши двох донечок.

Червона й кольорова сорочки

За словами Маріанни Карп’як-Кучмей, прабабуся Марія Чермак чимало розповідала про покутську вишиванку та одяг загалом. Зокрема повідала про характерні для Городниці жіночі сорочки – червона й кольорова. Збереглися вони і у прабабусі. Весільна сорочка датується 1930 роком. Вона розповідала, що в різнобарвних вишиванках красувалися дівчата, тоді як сорочку в червоних тонах носили заміжні жінки.

Вишиванка в Городниці – рішена, тобто гафрована, складена як віяло. Це справжня технологія. Не всі таке вміють робити. Рішена була лише пазуха  сорочки й низ.

Що цікаво, червоні сорочки в Городниці здебільшого одинакові, тоді як у кольорових (дівочих) орнаменти всі різні. Гобортку зав’язували лише на хвіст, а спереду одягали вузеньку запаску з тороками. На жаль, за словами Маріанни Карп’як-Кучмей, давніх запасок збереглося дуже мало. Але як розповідала прабабуся Марія, запаску жінки одягали лише на свята, тоді як у будень носили лише гобортку. Цікавим було і жіноче взуття. Це бордові шнуровані чоботи.

Чим більше прикрас – тим багатша жінка

Колись дівчата робили поплітки із власного довгого волосся. Це були дві коси, складені одна на одну та переплетені червоною ниткою – волічкою. Прикрашали їх штучними чи живими квітами. Чим довше було волосся, тим красивіші поплітки. Наразі дівчата вдаються до стилізації головних уборів. Одягають червоні валики з вати, які символізують коси. На чолі – декоративна стрічка.

У Городниці дівчата й жінки славилися оригінальними намистами – дукатами. Це було справжнім скарбом. Дукати свідчили про статус власниці. Чим більше дівчина носила дукатів, тим багатшою вона була. На жаль, справжніх автентичних дукатів не збереглося. Тому як із головними уборами дівчата вдаються до сучасної стилізації.

У чоловічих вишиванках, які нижче колін, переважають бордові кольори.  Підперезані вони поясом з кутасиками. А на голові носили солом’яні капелюхи (брилі). Їх плетіння – справжнє мистецтво. Ще донедавна у Городниці мешкав майстер Сильвейстер Москалик, який умів плести покутські капелюхи. Наразі такою технологією плетіння не володіє у селі ніхто. 

Юлія Марцінів

До теми: Покуття манить традиціями та звичаями. Своєю історією та культурою. Людьми і їхніми родинними історіями. Вишивка та жіночі прикраси саме Городенківського району XX століття – особлива тема. Крізь призму подекуди сумних і трагічних, родинних історій можна показати багатство покутської вишивки. Принамні це вирішив зробити «Галицький кореспондент».

Ця ідея виникла з побаченого давнього родового фото, яке прокотилося у соцмережах. На ньому були зображені дівчата з Ясенева Пільного в багатому національному одязі з цікавими вишиванками та не менш величними головними убраннями. Так, ми вирішили навідатись до Ясенева Пільного…

Перший матеріал із циклу “Вишивка і доля” читайте тут: Вишивка і доля: на Покутті окрему увагу приділяли прикрасам

Другий матеріал: Вишивка і доля: чому не стало родини Бащуків

Третій матеріал: Вишивка і доля: такої вуставки не було в жодному селі