Останнім часом гортаю стрічку Facebook, і мені здається, що вона перетворилася на некролог. Стільки знайомих пішло за цей час… Клятий ковід… 

Так, люди вмирають. Щодня вмирають. І не від ковіду єдиного, звісно. Мабуть, особисто я доросла вже до такого віку, коли у багатьох друзів помирають батьки… Кожна ця втрата – ножем по серцю. Хто наступний? Як не думати про смерть, коли вона постійно поруч? Мабуть, це питання, які варто пропрацьовувати з духівником чи з психотерапевтом (хто кому більше довіряє). 

Найважче говорити про втрату з дітьми. Ми боїмося надміру їх травмувати і починаємо вигадувати якісь нісенітниці. Для дітей це так не працює. І вони однаково важко переживатимуть втрату, незалежно від того, чи це смерть бабусі, чи морської свинки. Ні, я в жодному разі не прирівнюю людське життя до життя тваринки. Просто для дитини це рівноцінно. Для дитини усе дуже по-справжньому. І навіть втрата улюбленої іграшки може бути такою всеохопною трагедією, що нам, дорослим, і не снилось. 

Я не маю психологічної освіти. Але маю чотирьох синів. І в нас, скільки себе пам’ятаю, завжди були домашні тварини. А отже — були і втрати. І мій досвід (наголошую, мій, мій суб’єктивний досвід проживання цього і розмов про це з дітьми) наштовхнув мене на певні висновки. 

Дітям треба казати правду. Завжди!

Не можна сказати дитині, що улюблений котик кудись побіг і скоро прибіжить, якщо він помер. Уявіть, що вам 6 років. Уявіть – ви щодня, щогодини чекаєте на дорогого котика, який от-от прибіжить! Він має прибігти! Обов’язково, бо так сказала мама. А мама – не обманює. Мама точно знає.

Ні, дитина не забуде. Ні, дитина не змириться. Дитина буде питати і питати щодня. І вам щодня доведеться їй брехати. Так, з часом вона буде запитувати все рідше. Але не забуде. А колись, дуже ймовірно, випадково дізнається, що тварина все ж померла. Як би ви почувалися, якби дізнались, що найдорожча людина у світі весь час брехала? Так само буде почуватися і ваша дитина.

Якщо хтось із рідних в лікарні – треба казати правду. Не можна казати, що мама поїхала в подорож і скоро повернеться. Не можна казати, що дідусь у відрядженні і скоро приїде. Особливо, якщо людина дійсно у важкому стані і ви не знаєте, одужає вона чи ні. Кажіть, як є. Спокійно, м’яко, уникаючи травмуючих деталей. Але – як є. 

Беріть дитину на похорон. Дитині потрібен такий досвід. Бо де життя – там смерть. Ви не сховаєтесь від цього. Ніколи. Ну, не винайшли ще пігулку безсмертя. Обов’язково беріть. Можливо, це смерть вашої дуже близької людини. Тоді, звичайно, набагато важче, бо ваш стан бажає ліпшого, а тут ще й дитину треба підтримувати. Може, це смерть близької людини когось із ваших друзів. Беріть дитину з собою. Їй треба побачити і зрозуміти, як усе відбувається, чому так відбувається. Відповідайте на запитання. Безглуздих запитань не буває: дитина запитує, чому тут стоїть ця чорна коробка, – поясніть. Говоріть правду. Не треба “метафізики”. Не треба ромашок і сюсюкань. Це заплутує. Це збиває з пантелику. Говоріть правду!

Говоріть спокійно і впевнено. Говоріть, якщо вам боляче. Це нічого, якщо дитина бачить ваші сльози і ваш біль. Відчувати біль втрати і плакати від цього – нормально. Скільки б вам не було років – 70 чи 7. 

Не обов’язково розповідати деталі, подробиці тощо. Ну, хіба дитина сама вас про це просить. Але й тут варто зі здоровим глуздом оцінювати, що варто сказати, а що – промовчати. Не акцентуйте на стражданнях померлої людини, особливо, якщо це була важка смерть. Можна узагальнити: “Він хворів і потім помер”, або “Стався нещасний випадок. Ніхто не винен. На жаль, їй не змогли допомогти”. Тобто без уточнень про страждання, страхіття і т.д. Вам не треба страху. Вам треба спокою і усвідомлення того, що відбулося. 

Говоріть про те, якою ця людина була за життя. Як любила вас, а ви – її. Говоріть про те, що смерть стала її звільненням, якщо це дійсно так. Говоріть, що мертві нічого не відчувають, їм більше не боляче. 

Звичайно, дуже багато залежить від віку дитини. Чим вона молодша, тим простіше сприймає втрату. Для 3-4-річиних смерть і похорон може бути просто цікавою пригодою. Грою, яку дитина не розуміє до кінця. Прийміть це. І не дивуйтеся, якщо через 10 років дитина вам скаже: “А пам’ятаєш, коли ми були на похороні мами твого друга, там були такі біленькі шлярки на домовині? І ще дуже смішно грав дядько на трубі”. Так, це все, що вона пам’ятає. Але вона пам’ятає також смуток і сльози інших людей. 

Важче сприймають смерть дітки 5-6 років та молодші школярі, але вони достатньо легко відволікаються. Мабуть, це така захисна реакція їх психіки: не фокусуватися довго на поганих, болісних почуттях. Інакше вони б, мабуть, просто божеволіли від цих втрат. Тому дитина щойно гірко плакала над кліткою своєї канарки, а за хвилину весело грається з ляльковим будиночком, а ще через 10 хвилин згадала, як співала її пташка, і знову гірко плаче.  

Найскладніше з підлітками. Їх світ і так складний та заплутаний. У них і так загострене сприйняття дійсності і кожна радість – через край, а кожна втрата – космічних масштабів. У них і так загострене почуття справедливості і юнацький максималізм. Їм важко навіть тоді, коли все більш-менш легко. 

Кажіть правду. Співчувайте. Співпереживайте. І в жодному разі не знецінюйте почуттів дитини. Ніколи, чуєте, НІКОЛИ не дозволяйте собі сказати щось на зразок: “Та чого ж ти розревілась, це ж просто собака. Купимо тобі нову!” Це не просто собака. Це друг. Це однодумець. Це брат-сестричка. Це дорога істота, яку неможливо замінити. 

Проживайте з дитиною її втрату. Говоріть про те, як вам було добре, коли ваша людина чи тваринка була з вами. Як було радісно, весело. Говоріть про ті прекрасні миттєвості, які ви провели разом. Згадуйте, розповідайте, запитуйте. 

Не загострюйте почуття втрати. Відволікайте, робіть разом щось приємне. Більше часу проведіть разом. Купіть чи приготуйте щось смачне. Поїдьте кудись. Зробіть подарунок. Так, іноді це може не радувати. Сприйміть це нормально. Не натякайте, що ось тобі плейстейшн, щоб ти не думав про покійного дідуся. Це вкрай цинічно. Якщо справді робите подарунок, щоб розрадити дитину, так і скажіть: “Бачу, як тобі зараз важко. Дуже хотіла зробити тобі щось приємне. Сподіваюсь, цей новий конструктор трошки тебе розвеселить”. І нормально реагуйте, якщо дитина скаже, що не розвеселить, що її життя втратило сенс і барви. Дитина не винна, що їй все одно боляче, як би сильно ви не старались. 

І дитина також не винна, якщо вона не страждає так само сильно, як ви. Найгірше, що можна сказати дитині, це щось на зразок: “Як?? У тебе померла бабця, а ти в телефон втикаєш! Як тобі не соромно!” Ви не знаєте, чому вона втикає в той телефон! Ви не знаєте, як їй зараз. Якщо дитина не ридає цілими днями, це далеко не означає, що їй не боляче. Може, вона саме так проживає свій біль – відсторонюючись. Будьте уважні. Будьте пильні. Але не звинувачуйте. 

Немає правильно і неправильно. Кожна людина, скільки б їй не було років, проживає втрату по-своєму. Це її втрата. І її почуття. Можете підтримати – то зробіть це. Не можете – не ятріть. 

І – Царство небесне тим, кого ми втратили…