З міста у село

  • Є люди, які готові покинути всі блага міста заради життя у селі. Вони з задоволенням вчаться компостувати сміття, смакувати добру воду, садити город і звикати до тиші, а хтось навіть заводить козу – в селі геть інша рутина. Там є стільки тонкощів, про існування яких багато міських людей навіть гадки не мають.

     На окраїні світу

    Три роки тому Ользі Тут і Євгену Нікульнікову набридло тинятися по орендованих квартирах, тим паче, жінка якраз була вагітна, тож пара вирішила нашвидкуруч звести власний будиночок. Оренда квартири щомісяця обходилася в чотири тисячі гривень, і ще плюс оплата комуналки. Чоловік порахував, що з такою орендою будинок окупиться за п’ять років.

    Євген уже мав ділянку у селі Лисець, яка, до речі, коштувала невеликих грошей, адже там здебільшого ніхто не хотів селитися – надто далеко від центру, просто посеред поля, а найближчі сусіди щонайменше за пів кілометра.

    Євген Нікульніков і Ольга Тут

    Чоловік спроєктував будинок своєї мрії – за принципом «Tiny house» («будинок-крихітка» – з англ.). Замість звичного фундаменту – покришки. Основа – з дерев’яних брусків. Цей каркасний будиночок настільки мобільний, що його в будь-який момент можна перевезти в інше місце.

    «Один дядько з гір казав нам, що наша хатина побудована за гуцульськими технологіями, але на сучасний лад, – усміхається Ольга. – Гуцули в горах ставлять будинки на каміннях».

    Аби максимально зекономити місце всередині дому, велосипеди тут висять на стінах, а ще Євген змайстрував ліжко-гардеробну. Чоловік усе робив сам. Спершу туалет і душ були надворі, в хаті лиш одна невеличка кімната, але сім’я все одно світилася від щастя – нарешті власний куточок. Навколо природа, одразу прибилися кілька песиків і котиків.

    «Я трохи довго звикала до тиші, особливо взимку, – розповідає дружина. – А потім почала насолоджуватися звуками природи. Коли навесні чи влітку відчиняєш вікна і чуєш всілякі шурхоти: їжачок почимчикував повз хату, зайчик у травах зашелестів, птахи між собою сваряться… Прекрасне дике життя».

    Нині будиночок суттєво розширився: всередині вже є всі вигоди і аж три кімнати з коридором та кухнею. А на подвір’ї крихітна стайня для кози Лайми. Найближчим часом Оля планує купити ще кілька кізочок. По-перше, Лайма не потребує багато догляду, по-друге, вона годує всю сім’ю, окрім того, у селі молоко можна продати або виміняти, наприклад, на огірки чи сукню в місцевій крамничці. Та найголовніше, що кізка просто обожнює свою господиню. «Нині, наприклад, знаєте, як ми ходили гуляти? – регоче жінка. – Я, дитина у візку, собаки, коза і кіт. Звісно, у самісінький центр села ми такою братією не ходимо».

    До Франківська Оля їздить нечасто, десь раз на тиждень – аби привезти людям замовлення, адже жінка віднедавна почала готувати смачнезні натуральні соуси, які розбирають, як гарячі пиріжки: яблучний, часниковий, із зеленню та навіть з листям тархуну. 

    Взагалі Оля – дуже непосидюча, хоче розвивати село і залучати місцевих до саморозвитку. Вона знайшла однодумців у Лисці, орендувала простір у центрі, і тепер там проводять різноманітні майстер-класи, гуртки і навчання як для дорослих, так і для дітей.

    Оля часто сміється, що вони живуть на самісінькій окраїні світу, але мають там усе.

     Діти, які купили хату

    Про франківське подружжя Сусяків років зо сім тому багато писали журналісти, знімали відеосюжети. Успішні підприємці Ігор з Ілоною захотіли втекти від урбанізації і оселилися на Косівщині, на самому горбі у старій хатині зі зрубу, де взагалі не було вигод. Кажуть, що йшли за покликом серця. Щоправда, через шість років таки вернулися у місто.

    «Я ще під час знайомства казала майбутньому чоловікові, що мрію жити в горах, аби діти бігали босоніж по травичці, знали, що таке вода з криниці, дихали чистим повітрям і мали органічну їжу… Ігор теж був не проти і навіть обмовився, що обов’язково купить хату в горах. Купив, – сміється Ілона. – Хоча з тим не одразу склалося. Коли ми почали гуглити житло в горах, то знаходили або вілли за мільйон, або розвалюхи, як правило, ще з кількома гектарами землі, а нащо нам так багато? Та й гуцули – такі люди, що далеко не кожному продадуть своє обійстя, їм треба сподобатися». 

    Сім’я Сусяків

    У хаті провели світло, з горища вигребли купу горіхового лушпиння, яке за роки туди наносили білки, зробили ремонт, збудували піч. Поки все це облаштовували, жили в наметі на ґанку. У селі місцеві їх називали «діти, які купили хату» і ще довго випитували, нащо їм це потрібно. До речі, тоді Ілона саме народила немовля.

    Бізнесом подружжя займалося віддалено. Дружина вишивала, пекла бездріжджовий хліб на заквасці за старовинними рецептами, готувала їжу у братрурі і каже, що такої смачної ще не ніколи не куштувала. Подружжя ходило у вишиванках і босоніж, у хаті не мали телевізора, виварювали сіль із джерела з ропою і займалися органічним землеробством, навіть зробили свою каналізацію.

    «Це був дуже цікавий досвід, але після третьої дитини я схаменулась, – сміється Ілона. – Якщо серйозно, то чоловік почав займатися іншим бізнесом. Все частіше мусив їздити до Франківська. Потім виходило так, що бував удома лише на вихідних. Мене це не влаштовувало. Та й я хотіла вернутися до своєї улюбленої роботи програміста. І ще бракувало живого спілкування з однодумцями».

    Хатина Сусяків на Косівщині

    Жінка каже, що щасливе життя в селі можливе лише за умови, якщо обоє в парі цього хочуть і готові цілковито віддаватися, адже свого ресурсу треба вкладати дійсно багато і постійно. Тому охочим спробувати сільське життя вона радить не купувати, а спершу просто орендувати хатину і бодай трохи пожити. І справа не у вдалому чи невдалому місці, а в готовності людини до кардинально іншого способу життя, де є стільки тонкощів, про існування яких багато міських людей навіть гадки не мають. Наприклад, як компостувати сміття чи з якої води готувати чай. Рутина у селі зовсім інша. Тому тут більше про особисту зрілість.

    Окрім цього, Ілона розуміла, що в селі не зможе дати дітям ту освіту, яку б хотілося, а хотілося, аби вони були у приватній школі з альтернативним способом навчання.

    Тож Сусяки орендували будинок під Франківськом і знову переїхали. Ілона каже, хоч тут теж є своє подвір’я коло дому, але це зовсім не те, що в горах. Навіть трава якась інакша – у горах начебто більш справжня. Тому кожних вихідних сім’я їздить на Косівщину у свою хатину. Діти обожнюють там бавитись, а батьки відновлюються.

    Тут Сусяки ще жили в селі

    Київ-Татарів

    Кияни Євген і Оксана Ільченки залишили своє серце у Карпатах ще багато років тому – коли приїхали туди на відпочинок. Зовсім інший світ, в якому хотілося лишитися назавжди. Тоді у подружжя народилася нова мрія.

    А п’ять років тому, коли приїхали у Татарів забирати донечок з літнього табору, того ж дня пішли дізнаватися ціни на місцеві будиночки. Одразу знайшли свою хатину – красива, сучасна, на центральній вулиці, з усіх боків гори, краєвид на річку.

    Сім’я Ільченків

    Пара вернулася до столиці і обмірковувала все не більше тижня. Знайомі ще довго не могли повірити: «Ви що, з глузду з’їхали? З Києва в якесь далеке село? Навіщо?»

    Сімейним бізнесом була можливість займатися віддалено. Окрім цього, на рішення про переїзд у карпатське село вплинула погана екологія. Неподалік помешкання Ільченків спалахнула пожежа на торф’яниках, сморід був настільки їдкий, що довгий час вікна взагалі не відчиняли. Діти почали хворіти, а столичні медики сказали, що нічим не зарадять.

  • Одразу після переїзду сім’я почала налагоджувати добрі стосунки з місцевими – в селі це дуже важливо, а тим паче на Гуцульщині. Кияни приєдналися до сільської толоки, і це спрацювало. Але подружжя більше переживало, як діти адаптуються в новому середовищі. Син на той момент був на строковій службі, а донечки-школярки мусили якось вливатися у геть нову для себе атмосферу села. «Рішення про переїзд доньки прийняли з переляком, але все ж прийняли, – сміється Євген. – Вирішальну роль відіграв будинок у Татарові, дівчатам він дуже сподобався».

    Виявилося, кияни дарма переживали. У перший навчальний день двох новеньких урочисто зустрічала вся школа. Це було дуже приємно і геть неочікувано. Найцікавіше, що дівчата почали залюбки ходити в школу. Батьки кажуть, що навіть мріяти ніколи не могли про таке. До речі, після переїзду в Татарів у доньок Ільченків не було більше ніяких болячок.

    Подружжя каже, що також певний час звикали до місцевого менталітету. Далеко не завжди те, що декотрі люди обіцяють, потім виконується. Цей момент треба просто брати до уваги перед тим, як домовлятися. Євген розповідає, що одного разу директор районного відділення банку в Яремче не прийшов на призначену зустріч, навіть не попередивши. А коли шокований киянин зателефонував, той відповів, що просто не вийшло.

    Євген і Оксана Ільченки

    Оксана сміється, що їхня господарка обмежилася кількома грядками із зелениною. Решта території – газон. Щоправда, подружжя домовилося із сусідами, які погодилися виділити на своєму обійсті невеличкий клаптик землі, де Ільченки посадили трохи картоплі, моркви і буряків. «Нам не треба багатезно землі, аби на ній вмирати за сапанням», – сміється Євген.

     Жива хата

    Вони називають свою хату живою і навіть створили однойменну сторінку в Фейсбуці. 10 років тому франківець Василь Юськів викупив хатину у далеких родичів. Прадідівська ґаздівка на околиці Верховини побудована ще в 1928 році. Прадід Василя був знаним чоботарем і мисливцем, помер у середині 90-х. Чоловік розповідає, що з роками горяни селилися все нижче, що призвело до занепаду та зникнення багатьох верхівських господарств. Ця хатина 20 років чекала свого другого дихання, яке відкрилося в 2010 році. З того часу все ожило голосами рідних, друзів, цікавих людей та музичних інструментів. Адже Василь – ще й музикант, багато років їздив гастролями із гуртом «КораЛЛі».

    Аби дістатися до обійстя, треба пів години йти пішки вгору від дороги. Автівкою не під’їхати. Хатина збереглася в чудовому стані. Пара лише дообладнала пічку і зробила більші вікна, хотіли максимально залишити гуцульську архітектуру, обійшлися без штучних матеріалів: утеплили мохом, вікна – дерев’яні… Замість електромережі – сонячні панелі на даху.

    Коло хати завжди є хороша ранкова руханка, наприклад, покосити траву ручною косою чи нарубати дров. Дружина Вікторія пече хліб на заквасці з борошна, яке Василь власноруч меле на жорнах. Мають жорна і старовинні, і сучасні німецькі. Також тиснуть олію, виготовляють яблучний оцет, вирощують органічну городину. І це суттєва економія для сімейного бюджету. Цьогоріч експериментували із висаджуванням бульби, яке зайняло вдесятеро менше часу від стандартного способу: на голій траві розстелили картон, зверху настелили сіно, поклали бульбу, знову сіно і ще свіжої трави. Бульба вже цвіте.

    Сім’ю часто запрошують на екофестивалі, де вони презентують свою екопродукцію.

    Подружжя Юськівих

    «Жива хата для тих, кому близькі теми усвідомленого життя в гармонії з собою і природою, розвитку тіла і духу, природного землеробства, пермакультури, природного бджільництва, екобудівництва, зрештою фольклору і традицій, – каже він. – Нам є що розказати, адже ми з дружиною – учасники глобальної мережі екопоселень України».

    У них часто є гості, у рамках певних подій люди приїжджають подивитися цікаве екообійстя, попрактикувати пермакультурні методи, дізнатися деталі побудови альтернативних спільнот, іноді навіть ночують. На сіні. Тепер подружжя трохи менше приймає гостей, бо недавно дружина Вікторія народила немовля. До речі, пологи приймав Василь удома. Не спонтанно, а так запланували.

    Сім’я живе за рахунок різних проєктів, які прописують здебільшого взимку – тоді багато вільного часу. Іноді продають свою органічну продукцію. «А взагалі, як кожен порядний дауншифтер, маю нерухомість у місті, яку здаю в оренду», – сміється Василь. 

    «З нас усі сміялися»

    Якби не карантин, може, вони б ніколи і не переїхали в село. Франківка Марія Бат якраз була у декреті, з маленькою непосидючою дитиною у невеличкій квартирі на восьмому поверсі було дуже складно. Тим паче молода сім’я мешкала разом із чоловіковою мамою, вже давно міркували про переїзд в орендоване житло.

    «Ми вирішили це майже миттєво, – сміється Марія. – Просто переглянулися з чоловіком і чи не в один голос сказали: «Ну що, в село?» Спершу планували тільки на період карантину, а потім так сподобалося, що вирішили – назавжди».

    Марія Бат з чоловіком Петром і донечкою

    У хатині в селі Остриня на Тлумаччині колись мешкала бабця Марії, а потім дім довго пустував. Пара найперше зробила ремонт на першому поверсі, опалювали пічкою, провели воду. Все робили самі: і траншеї копали, і вичищали їх. Часу було вдосталь, бо ж чоловіка саме скоротили на роботі.

    «Спершу з нас усі друзі сміялися, – розповідає дівчина. – Ніхто не вірив. Але ми поступово перевезли усі речі, а останнім кроком неповернення стало те, що взяли собаку. Вівчарку. Такого пса в квартиру точно не забереш. Тож дороги назад уже не було».

    Подружжя встигло і город насадити. І не просто кілька грядок з руколою і петрушкою, а цілу ділянку з картоплею, буряком, морквою, кабачками, помідорами… А ще посадили багато плодових дерев – Марія завжди мріяла про карликовий сад.

    З мінусів – те, що в селі немає дитсадка і аптеки, зате є хороше транспортне сполучення: і автівкою швидко можна доїхати до Тисмениці чи Тлумача, і автобуси є регулярно. А ось міських розваг парі геть не бракує, адже походи в ресторани і кіно вони завжди міняли на поїздки в гори та риболовлю. Тепер з усіх боків мають ліс, а за 10 кілометрів ще й улюблений Дністер. Недавно всією сім’єю пішли в ліс по гриби – малеча не могла натішитися. Потім цілий тиждень просила татка відвезти її знову на гриби.

    Та й взагалі в селі ніколи не буває нудно, переконує дівчина. Як не в хаті є робота, то на подвір’ї чи на городі. А ще ж дитя поруч весь час, та й собака уваги хоче. Вчора, наприклад, разом з чоловіком заготовляли дрова на зиму.

    Але час від часу втома таки зморює.

    Іноді Марія їде до Франківська, бо має зйомку, адже працює фотографом. Однак їде ненадовго – її одразу тягне додому в село.

    Наталя МОСТОВА

  • Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!