Земля, яку обрали кликоцеї

  • Чому особливі квіти кликоцеї ростуть лише у коломийському селі Молодятин, місцеві люди добре знають. Але до села цікаво приїхати не лише через унікальну долину кликоцеїв. Тут живе 98-річна бабуся Дося, яка вміє відводити град і бурю, є аж два соляні джерела, звідки люди і нині беруть соровицю, аби маринувати огірки і сало. І саме в Молодятині Ольга Кобилянська написала заборонену в радянський час повість «Апостол черні», прототипом головного героя став місцевий священник, в селі досі є хатина, де письменниця жила.

    Бо є багато млаків

    «Дівчата, ви куди? На кликоцей? – крізь гуркання трактора кричить місцевий чолов’яга зі свого подвір’я. – Хіба ще цвітуть?!»

    Його хата біля самого лісу, звідтіля до долини кликоцеїв хвилин п’ятнадцять пішки, але він, як і багато жителів цього присілка, не ходив дивитися на ті квіти уже роками. Каже, все часу нема, та й якось звиклося: квіти як квіти, нічого особливого.

    Але кликоцеї – таки особливі: рідкісні і червонокнижні. Йдеться про білоцвіт весняний. Назва походить з грецької мови і означає «біла фіалка» – бо сильно пахучі. Дуже схожі на підсніжники. Розквітають у березні і тішать око десь аж до травня.

    У різних куточках України білоцвіт називають по-своєму: на Львівщині – растик; на Закарпатті – козібородка, а на Коломийщині – кликоцей.

    У Молодятині, в заповідному урочищі Кропивець, аж на трьох гектарах розкинулася галявина білоцвіту весняного. Такого більше ніде нема на Прикарпатті. Квітам тут добре, бо є багато млаків – так місцеві називають дуже вологі ґрунти, не придатні для посіву.

    «Колись дуже давно на тому місці, де тепер кликоцеї, були городи місцевого багатія, – розповідає завідувачка сільського клубу, письменниця Ганна Косюк, яка згодилася провести журналістку до квіткової галявини. – Потім свою землю він поділив межи чотирма дітьми. У радянський час її забрав лісгосп, родючі землі занепали, ніхто їх не обробляв, а з гір стікали води – і так утворилися млаки». 

    Дістатися до долини кликоцеїв не дуже легко. Не тому, що далеко, а через погану дорогу, особливо після дощу – страшні болота робляться. Цього року долину розпіарили в соцмережі, багато людей почали приїздити, але якщо їм не пощастило з погодою, то мусили лишати автівку перед лісом, а далі – пішки, і бажано в ґумаках.

    Поки йдемо «на кликоцей», повз нас кілька разів проїхали вантажівки. «Знову ліс возять, – злиться пані Ганна. – Легально чи нелегально – один Бог знає. Ви би пішли трохи вище, в гори… Які там поляни повирубували. Самі пеньки стирчать, гірко дивитися».

    Уляна Мартинюк і Ганна Косюк

    Коло галявини кликоцеїв облаштована інформаційна дошка. Пише і українською, і англійською. Навколо краса – все заквітчане білими дзвіночками. Багато вже похилилися – ось-ось цвіт відійде. Пахощі – неймовірні.

    Око ріже рів, який перетинає всю галявину. Кажуть, то лісовози таку біду роблять. «Хочуть кликати сюди туриста, а з цим як бути?» – обурюється пані Ганна. 

    Коло кликоцеїв можна ще й черемші нарвати, вона теж вологу любить. «Такий добрий салат робимо: насікти черемші, покришити варене яйце, додати домашнього сиру, заправити кефіром. Смакота, – усміхається провідниця. – Мій чоловік кожної весни ходив до лісу по черемшу, знав усі стежини. Постійно нас із донькою кликав: «Ходіть, я вам покажу, аби ви знали». А ми все відмахувалися, що якось потім. Так він і не встиг показати – помер».

    Ніби у колисці

    Молодятин – то гірське село в кутку коломийської Гуцульщини, біля найвищої в районі гори Варатик. «Наше село ніби у колисці, – каже пані Ганна. – Навколо самі гори. Найвища точка тут – Бунькова гора, на вершині – хрест. Для чого той хрест і звідки там узявся, не знають навіть старожили». 

    Село давнє, перша згадка зафіксована ще в 1560-му році, але старші люди казали, що село було і раніше. Щодо назви Молодятин є багато легенд, але найпопулярніша – про молоду пару із присілка Дем’янівка, яка і заснувала село.  

    У Молодятині є аж два соляні джерела. Здавна люди тут варили сіль і з того жили – возили за Дністер і міняли на пшеницю. Так рятувалися у голодні роки. Зараз місцеві беруть з цих джерел соровицю, аби замаринувати огірки, помідори і навіть сало.

  • «Пам’ятаю, як навіть у нашій родині ще виварювали сіль, вона така білесенька вдавалася, певно, тому, що наприкінці мама туди додавала трішечки молока», – усміхається пані Ганна.

    Сільська церква бачила великий клапоть історії – збудована ще в 1895 році за гроші громади. Колись давно тутешні мали свої ліси, і саме місцеві ґазди рубали свій ліс і офірували на будівництво храму. На той час це була найбільша в області церква. Розмальовував її польський художник у 1913-му.

    Коли приїжджала комісія з Франківська, то казала, що справді ці ікони є історичною цінністю. Одним зі священників, які служили у селі, був брат батька Романа Шухевича, генерала УПА, а його дочка Ірина намалювала дві ікони.

    Бібліотекарка Уляна Мартинюк розповідає, що священничу резиденцію в Молодятині побудували ще в 1825 році. Цей будинок був родинним помешканням тринадцяти священників УГКЦ. Найбільше запам’ятався отець Костянтин Балицький, який був тут священником з 1918 до 1936 року. Він був новим типом освіченого і шляхетного духівника. Організував хор і драматичний гурток, став автором мовознавчих розвідок, які високо поцінував Іван Огієнко. Закликав молодь вступати до лав Української Галицької армії, сповідав вояків, збирав пожертви на захист рідної землі. 

    До його резиденції з’їжджалися Василь Стефаник, Гнат Хоткевич, Олена Кисілевська, Іван Франко, а Ольга Кобилянська саме тут розпочала роботу над відомою повістю, яка була заборонена в радянські часи, – «Апостол черні». Прототипом головного героя, отця Захарія, став отець Балицький. До речі, він був чоловіком племінниці Ольги Кобилянської. Письменниця приїжджала сюди двічі – в 1928 і в 1932 роках, гостювала тут по кілька днів.

    У 50-х роках на будівлі встановили охоронну дошку «Пам’ятка історії», але зараз вона геть занедбана.

    Село має свою душу

    Нині в Молодятині живуть майже дві тисячі людей. Багато працюють в Італії. Але село не просиджує – тут аж чотири підприємці роблять вагонку. «Проте лісу нашого вони не чіпають, – каже пані Ганна. – Їм привозять сировину. Ми ще жартуємо, що в ліс дрова везуть». Колись у Молодятині робили сидіння-масажери для автомобілів, але то вже давно вийшло з моди.

    «Біда із землею, вона в селі така суха, що можна горщики ліпити, – зітхає колишній сільський голова Михайло Гриньків. – Але все одно люди садять городи, просто мусять з тим добряче набавитися. Де-не-де є клапті з чорноземом, ті ділянки ми жартома називаємо панськими землями».

    Будинок, де гостювала Ольга Кобилянська

    У селі живе голова Асоціації вівчарів України, має аж кілька сотень овець. Є і талановитий скульптор, який облаштував у бабусиній хаті домашній музей – чого там тільки нема!

    Але душею Молодятина люди вважають 98-річну бабусю Досю. В селі її дуже люблять і в усьому допомагають. Кажуть, Євдокія Лазарук уміє відвертати град і бурі. А все тому, що ціле життя побожна, постійно молиться, постить. У Молодятині лиш один раз град побив городи – тоді бабуся Дося просто заснула і не вгледіла.

    Вона – жінка начитана і весела, уміє розрадити, постійно каже: «Я буду молитися за тебе, дитино». Живе сама в старенькій хатині, без газу і світла. Говорить, що їй так добре. Ціла стіна вдома завішана старовинними іконами. Перед Майданом одна з них засвітилася. «Це поганий знак. Щось буде недобре», – говорила тоді бабуся Дося. 

    А ще вона пам’ятає Ольгу Кобилянську, бачила письменницю, коли була дитиною. Бабця не раз розповідала, що то була красива пані, з гарним кучерявим волоссям, схожа на ангела, завжди, коли приїжджала в село, пригощала дітей цукерками.

    До бабусі Досі журналістка не потрапила, бабця зараз боїться вірусів, тому в гості поки що нікого не запрошує.

    Наталя МОСТОВА

  • Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!