Дивлюся на Анюточку… Їй майже три роки. А вона ще ніколи не бачила тата. Тата, який захищав Батьківщину і тепер усіма забутий у полоні. Я вглядаюся в ці маленькі оченятка… Вони, сповнені надії, вдивляються в мої, наче намагаючись знайти у мені рідну людину, рідного тата. Тата, якого вона бачила тільки на фото.

Анютка не знає і не розуміє, але дуже хоче знати, як це – бачити татка. Татка, який зможе не лише на відстані віддати всю любов і тепло рідній дитині, котрої також ніколи не бачив. Дві нещасні душі, які живуть лише надією і невідомістю.

Я знаю її батька. Ми разом були в полоні. Я добре пам’ятаю радість в очах Сергія, коли він розповідав, що скоро матиме ще одне дитятко. Сергій жив надією, що матиме можливість забрати рідну донечку з пологового будинку. Знаєте, які почуття переповнюють, коли ти з перших секунд життя береш рідне дитя на руки? Я знаю. Я мав таку можливість. А Сергій – ні. Не тому, що він поганий тато. Просто одного дня він пішов на війну, так і не скориставшись можливістю «відмазатися», мовляв, виховує малолітню дитину. Адже якраз тоді в сім’ї вже була старша донечка. Сергій пішов на фронт, щоб діти мали можливість посміхатися.

Коли потрапляєш у полон, кожного дня надієшся на обмін, визволення… Так само і Сергій сподівався, але свободи все не було. Коли тобі постійно, немов гіпнотизуючи, щоденно вбивають у голову, що тебе з побратимами кинули і ви нікому не потрібні, в це мало віриш. Але згодом закрадаються сумніви – коли дійсно минає все більше часу і не розумієш, чому тебе забули в неволі. Нині серпень 2017-го. Пригадайте, коли був лютий 2015-го. Для багатьох він був недавно. Дні змішалися з турботами і пролетіли непомітно. Але не для Сергія. Для нього з того часу минуло щонайменше років десять. А хто платитиме борги – віддасть ці «десять» років? Хто поверне можливість бачити народження доньки, її перші кроки, слова, якісь незабутні щасливі моменти? І таких Сергіїв безліч.

Чому забули героїв у полоні? Кому є до них діло, крім рідних та друзів? А виходить, що нікому. Таким чином в інших відбивають бажання йти захищати Батьківщину. Хіба не можна віддати тих, хто десятками, сотнями, тисячами не вартий жодного нашого воїна? Віддати, щоб вирвати з лап ворога наших захисників. Хіба вони заслуговують на таке ставлення? Душа розривається від болю за побратимів. Мені з пам’яті ніяк не стираються ті маленькі дитячі оченята, переповнені надією. Я бачу в тих очах погляд Сергія. Той погляд дуже виснажений. Виснажений полоном і втраченою вірою.

Станіслав ПАПЛІНСЬКИЙ