Режисер: Скотт Дерриксон

У ролях: Бенедикт Камбербетч

Про наявність зовнішнього світу за стінами кінозалу під час перегляду нового фантастичного блокбастера «Доктор Стрендж» забуваєш хвилин через п’ять. Пульс прискорюється, зіниці розширюються, ритм дихання збивається, і людство перестає існувати. Ці п’ять хвилин завиграшки затикають за пояс «Капітана Америку», другу і третю «Залізну людину» і «Торів», разом узятих. Графіки сліпучої краси і в прямому сенсі запаморочливого атракціону трюків цілком вистачає, щоб закохатися у «Стренджа» з першого погляду. Згодом це почуття стає менш однозначним, але й водночас набагато глибшим. Початковий шоковий ефект змінюється легкою ейфорією, а навички усного та писемного мовлення важко використовувати інакше, ніж для дарування нескінченних компліментів режисерові Скотту Дерриксону і майстрам візуального мистецтва, які опанували магічні фінти нітрохи не гірше від самих героїв фільму. Занурення у незвичайну візуальну фантасмагорію «Доктора» настільки глибоке, що під час подорожей по ньому частенько забуваєш дихати, а галюциногенний сюрреалізм міжпросторових транспортацій дозволяє досить обґрунтовано запідозрити творців у надмірному захопленні психотропами. Так і Стрендж, спробувавши поданий Старійшиною чайок і перетворившись у власну астральну проекцію, поцікавився, чи не додали у нього ЛСД. «Ні, – з інопланетною напівусмішкою відповіла Старійшина. – Це лише чай». Стрендж постійно бурчить, похмуро жартує і не припиняє хизуватися навіть на смертному одрі. І до слова про здібності: наперекір побитій формулі «Хто був ніким, той стане всім», Стрендж до кінця залишається тільки учнем, старанним і допитливим, але недостатньо просунутим. Старійшині він поступається як загальною ерудицією, так і на ниві бойових мистецтв, а всю суперсилу черпає в артефактах – амулеті з каменем нескінченності і захисному плащі. Який, до речі, несподівано виявився самостійним і на диво чарівним персонажем. Так що подальша участь Стренджа в картинах «мстивого» циклу обіцяє масу сюрпризів і нових феєричних трюків, тому одне з найприємніших відчуттів після перегляду – усвідомлення того, що все побачене було тільки зав’язкою. З великою і не дуже потрібною натяжкою до «Стренджа», як і до будь-якого іншого фільму, теж можна придертися. Яскравий харизматик Камбербетч грає нову версію власного Шерлока, Еджіофор трагічно морщить лоб і сипле недоречно серйозними монологами, а кульмінаційна і найбільш видовищна сцена стрічки чомусь потрапила в середину, після чого фінальний акт повільно здувається, як викинута примхливою дитиною повітряна кулька. Але підходити до «Стренджа» з традиційною для марвелівського блокбастера міркою зовсім не хочеться – надто вже він дивний, сміливий і при цьому абсолютно впевнений у своїй правоті й непогрішності, подібно до божевільних, які сповіщають про Друге Пришестя. Там, де не може впоратися сила, допомагають кмітливість і гумор – з ними обома у фільмі Деріксона повний порядок. Навіть фінальну сутичку Доктор, знову ж, чисто по-шерлоківськи, виграє хитрістю. Інтелектуальне безумство «Стренджа» має сподобатися не тільки гікам з середньої школи, а й публіці дорослій і досвідченій, здатній гідно оцінити гру не м’язів, а розуму. І як би не шкода було вбивати в собі хлопця з пластмасовим пістолетом, зараз саме час визнати: майбутнє кінокоміксів саме за такими іграми – і такими фільмами.

ФЕЛІНСЬКИЙ