У творчому доробку івано-франківської письменниці Марії Микицей – вже п’ять книжок: три поетичних і дві прозових. Остання – поетична збірка “Інфра…” – нещодавно побачила світ у місцевому видавництві “Лілея-НВ”. Про нове видання і про літературну творчість загалом розмовляємо з авторкою.

 

– Маріє, про що, якщо можна так спитати стосовно поезій, твоя остання книжка?

Очевидно, моя остання книжка більше, ніж всі попередні, про любов. Але це така дуже дивна і дуже своєрідна любов. З одного боку, це любов на межі з грою, а з іншого – любов на межі зі смертю або її відчуттям. Ну, і це моя якщо не найкраща, то, принаймні, найцікавіша поетична книжка.

Як і всі мої поетичні книжки, вона вийшла у видавництві “Лілея-НВ”. Художнє оформлення зробила молода львівська художниця родом з Коломиї Олена Ясінська.

– А чому така назва – “Інфра…”? Це, якщо можна так сказати, недослово, воно вживається тільки у поєднанні з іншими, з латини означає “нижче”, “під”…

Власне. З попередніми книжками у мене спочатку були вірші, а потім – назва. А тут все навпаки. Я щойно видала свою другу поетичну книжку і ще не думала про наступну збірку, ще жодних нових віршів не було. Я йшла по «сотці», навіть пам’ятаю це місце між видавництвом “Лілея-НВ” і центром “Є”, і просто побачила цю назву перед собою –  “Інфра…” І я тоді вже знала, що це назва моєї наступної поетичної книжки. Я страшенно здивувалася. Що це за назва, по-перше. А, по-друге, які вірші мають бути в книжці з такою назвою. Але є такі речі, які просто падають тобі на голову. Їх інколи розумієш, інколи – ні.

– Що відчуваєш після п’яти виданих книжок? Це якось змінило тебе?

Ні. У мене просто був такий план: після дитячої книжки, яка вийшла в 2012 році у видавництві “Грані-Т” і називалася “Будинок, який умів розмовляти”, щороку видавати по книжці. У 2013 році я видала прозову “спробу псевдороману” під назвою “Трофей на довгу пам’ять”. А цьогоріч, коли вийшли поетична “Інфра…”, я поставила ще одну “галочку” про виконання у своєму плані.

– Тобто ти можеш отак працювати за планом: за певний період написати певну кількість віршів, щоб видати книжку?  

Вірші я не видавала вже довго. Друга поетична книжка “У затінку шафранів” вийшла ще вісім років тому. В принципі, за вісім років можна написати віршів на одну книжку.

– Власне, я хотів спитати дещо інше. Чи можеш ти змусити себе написати класний вірш на задану тему? Чи для того, щоб поезія вдалася, вона повинна звідкись прийти до тебе сама?

Для мене останнім часом це можливо. Фактично, раніше я вірші не писала, я їх просто бачила. Але з певного моменту мені стало цікаво, чи можу я власне писати вірші. І виявилося, що можу. Так, принаймні, я написала вірш “Русалка без голови”.

У нас там, на вулиці Короля Данила, є будинок з русалкою, голова якої декілька років тому відвалилася, але ще залишився хвіст. Я в цьому районі живу, щодня ходжу цією вулицею і в один прекрасний момент подумала, а чому б не написати вірш про це.

– Як, на твій погляд, творчі люди, зокрема письменники, повинні реагувати на війну?

Очевидно, що кожен вирішує для себе сам, що робити в цих умовах. Хтось продовжує писати, хтось покидає, хтось починає займатися волонтерством чи записується добровольцем на фронт. Як на мене, найважливіше, щоб оцей весь спектр був абсолютно заповнений, щоб письменники реагували на цю ситуацію, яка є зараз, і реагували по-різному. І тоді це все справжнє, бо війна війною, а життя життям.

– Чи не з’являється у тебе потреба писати патріотичні вірші у цей період?

Ні, ну, все ж не так просто і прямолінійно. Ось зараз я пишу науково-фантастичний твір, і там один розділ присвячений подіям у такому ірреальному Івано-Франківську. Там теж війна: традиційно, прийшли “визволителі” і традиційно – зі Сходу. Очевидно, десь у тому розділі зараз і назбирується матеріал про нинішні реалії…

– До речі, що тобі легше пишеться – поезія чи проза?

Вірші я взагалі не пишу, я їх бачу. Їх можу бачити будь-де і будь-коли… А проза – це робота. Проза хоче самотності, доброї кави і годин сидіння. Я вже не кажу про думання. Пишучи прозу, ти віддаєш їй добрий шмат життя.

– А ще якісь стимулятори потрібні – вино, музика, цигарки?

Мені вистачає кави. І навіть музики не потрібно, бо мені вистачає тієї музики, яка є в мене в голові, коли я пишу. З прозою у мене практично так само, як і з поезією – я її бачу, як кіно. А писання просто полягає в тому, щоб встигнути описати те, що бачиш. Моя проза така динамічна, тому що я не встигаю, спішу… Михайло Бриних після прочитання “Трофею на довгу пам’ять” мені казав, що з однієї моєї сторінки він би зробив своїх п’ять.

– Ти вигадуєш своїх персонажів чи вони мають реальних прототипів у житті? Наскільки твоя проза є біографічною?

У мене ще не так багато прози, щоб я це все якось узагальнювала. А що стосується “Трофею…”, то там фактично всі персонажі вигадані. Навіть не знаю, звідки вони взялися. Там хіба що є моя студентська колєжанка Альбіна, яку я писала власне з неї ж. І все! А чогось автобіографічного у цій прозі відсотків 10-15. Все решта – вигадка. Я люблю вигадувати, мені це подобається. Навіть самій цікаво було, куди заведе мене моя уява.

– Над чим працюєш зараз?

Пишу науково-фантастичний роман. У ньому дія відбувається у трьох часах. Перший – це недалеке майбутнє, приблизно 2050 рік. Другий – це реальність українських народних казок: Котигорошко, Кривенька Качечка, Івасик-Телесик. І третій – власне та паралельна реальність, про яку я вже говорила, де відбувається дивна війна і дивна окупація нашого краю.

Ну, і оскільки “Трофей на довгу пам’ять”, який я задумувала як жіночий роман, таким не вдався, я ще почала писати новий жіночий роман. Подивлюся, що вийде цього разу.

 

Розмовляв Тарас ТКАЧУК