Щойно цього року можна було впевнено відчути, що наше місто остаточно звикло до ковальського свята. Свято ковалів, цього разу дев’яте, сприйнялося як певна даність, як щось таке, без чого не обходиться початок травня. Все вже настільки уклалося у звичку, що здавалося, ніби і погода мала би бути такою, як завжди. Тобто та погода, яка була, цілком відповідала уявленням і спогадам про погоду, яка є незмінною у цей час вже багато років, відколи вже у нас ковалі. А ковалі, видається, у нас були усе.

Спокійна насолода від впізнаваності стала сильнішою від радості відкриттів. Серед знайомих облич приїжджих ковалів було так багато знайомих, що знайомими здавалися всі. Навіть ті, кого не було цього разу, не виглядали на таких, кого цього разу нема. Карусель, яку цього року встановили, виявилася також знаною ще з минулого року, і логічно додалася до ряду інших ковальських пам’яток, якими все більше наповнюється середмістя. Буде по-справжньому цікаво десь через двадцять років – якщо традиція кованих подарунків збережеться. Франківськ має шанс стати унікальним залізним парком. В кожному разі те, що додасться через рік, ми вже мали змогу побачити, тому на 350-річчі міста, на 10-му святі ковалів, з радістю упізнаємо арку на вході до вулиці Низової. До речі, про симбіоз. Цього року стало зрозуміло, що – хоча ковалі проводять свій фестиваль самотужки – саме свято ковалів якось однозначно злилося у масовій свідомості з Днем міста. А Днем нашого міста, хоч-не-хоч, є передовсім свято ковалів.

Не знати, якими мотивами керувалися організатори, але надзвичайно вдалим ходом цьогорічного фестивалю було просторове розділення ковалів з їхніми пересувними кузнями і кухнями і торгових рядів інших ремесел. Вийшло якось чітко і чесно. Як у справжніх середньовічних містах, коли вулиці розподілялися між різними цехами. На площі – найвище мистецтво, те, що пов’язане із вогнем і залізом, а на бічній вулиці – всі ті, опір чиїх матеріалів значно нижчий. Полотно, шерсть, шкіра, глина, дерево, віск, сир. За ціною сирних коників, між іншим, дуже добре слідкувати за багаторічною інфляцією.

Незважаючи на те, що, як це завжди буває під час таких здвигів, крамарі попривозили якнайбільше всілякого дрантя, атмосфера переходу у натовпі від ятки до ятки належить до базових цивілізаційних надбань. І хоч іноді таке потрібно переживати.

А ще склалося враження, що власне у випадку оцієї фестивальної торгівлі втрат зазнало ковальське мистецтво. Здається, що спрацьовує замкнуте коло, коли частина ковалів намагається просто вдовольняти запити публіки. Тому було так багато троянд, барокових підсвічників і інших надмірностей. Не дивно, що реальним символом цьогорічного свята стали складні червоні ружі з фанери – дешевший і доступніший аналог краси, запрограмованої комерційними ковалями.

І все ж містові страшенно потрібні ці дні, ці кузні, ці ковалі і всі ті, хто тягнеться за ними. Потрібне це відчуття, що ціле наше місто стає хай і тимчасовим, але затишним і гамірним пристановищем таких вільних людей, яким все можна.

І важливо знати таку річ. Коли франківські свята ковалів починалися, нічого подібного у Європі не було. Після перших приїздів до Франківська ковалі почали розповідати про це у своїх країнах. Тепер ковальські фестивалі з’явилися ще у кількох місцях. Але все ж ковалі не перестають щотравня приїжджати до нас. Туди, звідки все почалося.

Тарас ПРОХАСЬКО