«Мамо!»

Режисер: Даррен Аронофскі

У ролях: Дженніфер Лоуренс, Хав’єр Бардем, Ед Харріс, Мішель Пфайффер, Брайан Глісон

У великому старовинному будинку в мальовничій глушині живуть Він і Вона. Він (Хав’єр Бардем) – відомий поет, який вже довгий час не може написати ні рядка. Вона (Дженніфер Лоуренс) – його вірна супутниця, у якої лише дві турботи: відновлювати будинок після пожежі і витися біля чоловіка, вгадуючи і виконуючи кожне його бажання. Ідилія переривається візитом несподіваного гостя (Ед Харріс): той відрекомендовується місцевим ортопедом, і Він запрошує його погостювати. На наступний день до гостя заявляється його цікава і безцеремонна дружина (Мішель Пфайффер), потім приїжджають їхні сини, і поступово тихий і затишний будиночок перетворюється на бедлам.

Даррен Аронофскі завжди був непростим режисером, і річ не так в його постановочній техніці, як у тому, за які історії він брався і яким чином їх розкривав. Здивувавши світ своїм «Чорним лебедем», Аронофскі вбудувався в «голлівудський конвеєр» 125-мільйонним біблійним епіком «Ной», але, незважаючи на непогані збори, повернувся в порівняно скромне авторське кіно з «Мамою!», що цілком може стати для нього одним з визначальних фільмів у кар’єрі. Подають його як психологічний трилер або навіть хорор, і хоча фільм нічим з цього не є навіть близько, після сеансу розумієш, що вибору у маркетологів не було: «Мамо!» максимально далеке від будь-якої жанровості і куди ближче навіть не так до кіно в традиційному сенсі цього слова, як до арт-інсталяції,  перформансу, експіріенс, якщо завгодно. Це алегорична репліка з релігійними обертонами на тему гендерних стосунків, перенесена у формат узагальнено-знеособленої притчі – щось в дусі «Антихриста», хоча людиноненависництва фон Трієра у Аронофскі, на щастя, не помічено.

Однією з ключових авторських знахідок у фільмі «Мамо!» стало рішення Аронофскі намертво прив’язати глядача до головної героїні, яку виконує Дженніфер Лоуренс. У картині багато крупних планів її обличчя, а коли актриса кудись йде, оператор невідступно і майже впритул слідує за нею, і ми немовби спостерігаємо за тим, що відбувається, через її плече (актриса з честю витримує цю увагу, хоча в низці сцен її все-таки переграє дивовижна Мішель Пфайффер). Це дозволяє краще зріднитися з героїнею, що дуже важливо, тому що приблизно з середини фільм «Мамо!» починає нагадувати «наркоманський» анекдот про їжачка, який йшов, йшов, йшов, йшов, йшов… і полетів. І до цього моменту ви повинні бути максимально налаштовані на її хвилю.

Аби не стати спойлером, але допомогти не готовому до метафоричних головоломок глядачеві намацати якусь відправну точку, можна уточнити, що в своїх героях Аронофскі алегорично моделює стосунки між творчим чоловіком і приземленою жінкою з точки зору останньої. Вона в’є гніздо, оточує обранця турботою і непривітно ставиться до вторгнення в їхній затишний заповідник. Він щиро їй за все вдячний, але творити в тепличних умовах йому не вдається, тому Він тягнеться до нових людей і вражень, які її напружують і лякають.

І чим далі в ліс, тим більш божевільним стає те, що відбувається, поки не перетворюється на в’язку фантасмагорію, що б’є по всіх органах чуттів, де колись такий затишний і спокійний будинок то стає місцем масового паломництва, то набуває постапокаліптичних тонів, то перетворюється на поле бою за участю поліції і спецназу. Тонка, як мереживний тюль, тканина релігійної метафоричності «Мамо!» поступово грубіє, перетворюючись до фінального акту в бронебійний молот – з ним, з одного боку, все абсолютно ясно, але, з іншого, чинити опір його силі неможливо, залишається тільки заворожено спостерігати за тим, як точно і смачно Аронофскі завдає нищівних ударів по і без того крихкому союзу чоловічого его і того, що прийнято називати «жіночим началом». Релігійні обертони нікуди не зникають, але фільм все ж ширший, глибший і вільніший – в цьому сенсі вкрай показовою є сцена, в якій герой Бардема захоплюється тим, що його нову поему кожен читач сприймає і трактує по-своєму.

Кінцівку, аж до останньої деталі, вгадуєш ще до фіналу (вже перші кадри стрічки містять натяки на розв’язку), але те, як красиво постановник до неї підводить, захоплює: переконавшись у своїй правоті, ти не зітхаєш розчаровано, а захоплено плескаєш у долоні. Чиста поезія! І хоча тих, хто «Мамо!» зненавидить, гарантовано буде чимало (це фільм, який дуже легко звинуватити і в переборі, і в пихатості, і навіть у відсутності смаку – і не можна забувати про тих, хто прийшов у кінотеатр подивитися на жахи з Дженніфер Лоуренс), однак байдужим він не залишить нікого – перед нами точно один з найбільш пам’ятних фільмів року.

ФЕЛІНСЬКИЙ

Категорії: Без категорії