«Діти, а хто всіх врятує?»

«Ісус Христос!» – відповіли хором.

Так запитував священик на службі Божій в одному з київських храмів. У тій церкві є добра традиція – проводити недільні служби для дітей. Можуть приходити і дорослі. Хто має дітей, приводить їх на службу. Діти сидять на лавках перед священиком. Дорослі – вже трохи ззаду. Коли отець читає Євангеліє, то пропонує дітям коментувати почуте. Себто дає можливість подумати і висловити свою думку. Відтак відкриває шлях до розуміння. Тому мені все дуже сподобалося. В церкві була не лише святкова урочистість служіння, а й сміх, веселість, радість.

Цієї ж вербної неділі, але в іншій церкві одна подруга застала зовсім іншу картину. І настрій у неї був протилежний до мого захоплення. Вона побачила хаос у служінні, неуважність людей, які більше перемовлялися між собою, аніж слухали священика, якого мало було й чути. Згодом у храмі з’явився чоловік, що почав гукати «Слава Аллаху!» і звинувачував людей у тому, що вони моляться жидові. Коли одна з прихожан зробила йому зауваження, то чоловік назвав її відьмою. Себто картина не надихає. Обурена, вона розповіла мені про цей випадок. Мовляв, як так? Де віра?

Ми часто так запитуємо і в себе, і в інших, коли бачимо щось нехристиянське в християнстві. Але забуваємо, що й осуджувати теж не надто по-християнськи. Це знаю по собі, бо легко бачити, що є не так, і спокуситися про це оповісти іншим. Мовляв, дивіться, як вони грішать, і цим самому згрішити!

А потім на моє «викриття» йде обурення з негативними емоціями тих, кого викрив. Тому тепер думаю, чи варто було і самому то робити і провокувати злість у людей, про яких говорив?

Була оповідь про одного кандидата в депутати, який напередодні виборів офірував гроші на церкву. І я у своїй статті просто розповів все, як було, навіть не коментуючи, а образилися всі. За правду. Але вина в тому моя, бо я спровокував ту образу. Не мені було судити.

Відтак і мої батьки потерпіли, бо їм дорікали, що не дивляться, що пишу. І іншим родичам неприємно, бо два села говорять, що я такий-сякий. Але найбільша біда не тому, що неприємності в мене, а тому, що я в цьому винен. Тому що неприємно іншим. Справедливо чи ні – інше питання. Справедливості нема, але має бути любов, прощення, смирення.

То, власне, в останній тиждень посту щиро прошу вибачення в усіх, у кого викликав якісь негативні емоції. Найімовірніше, що й надалі цього не оминути, але буду старатися.

Бо вийшло так, що наче з добрим наміром я тоді пішов до церкви. Але зустрів там кандидата в депутати і стільки прикрощів всім завдав. І йому, і собі, і Ісусові… Але через цей шлях не лише знаю, що не варто судити, а й знаю, чому не варто.

Як каже французький священик Жак Філіп, Бог настільки добрий, що навіть наші гріхи обертає нам на користь. Тому не варто боятися жити. Не варто всього уникати. Не треба дуже печалитися через свої гріхи, але треба у них каятися. Бо печаль не від Ісуса Христа. Від нього радість. Ще кілька днів, і ми всі її відчуємо і будемо тішитися, як діти на недільній службі.

 

Василь КАРП’ЮК