Про 3 прошарки українського суспільства

Якось довелося мені у маршрутці стати свідком сумного трафунку. Жінка, що я стояв біля неї, помітила злодійку, яка шпорталася у торбинці іншої дівчини. Людей було не надто багато, але кілька осіб не мали де сісти. Щоб не робити гвалту я штурхнув дівчину-гопесу по плечу, грізно на неї поглянув, поглядом попередивши її про те, що я бачу злочин, і трохи грубувато сказав: “там є місце вільне, ідіть сядьте”. Вона заусміхалася і сказала, що ойойой-дякую-не-хочу. У цей момент розкрилася перед моїми очима дивина – дівчина “працювала” на пару із хлопцем, який люб’язно-солодко подякував мені за турботу.

Щоб запобігти подальшому проникненню у чужі кишені я запропонував вільне місце іншій дівчині – тій, що не здогадалася, що коїться. Вона теж відмовилася. Це мені додало клопоту. За мить уже напарник шастав по бездонних просторах жіночих сумочок. Це мене обурило. Я поштурхав хлопця і мовив йому ще грубіше: “я сказав, там є вільне місце”. Він зловісно усміхнувся, переглянувся з дівчиною. Стоять далі. Врешті хтось вийшов із мікроавтобуса. Біля нас всіх з’явилося незайняте крісло. “Сідай” – каже мені гопник у спортивній уніформі – “он вільне місце є”. Я відмовився, розуміючи що до чого.

Друзі-чистильники напосілися на мене. Дійшло майже до змушування. Мабуть так вони на мене свою образу зливали. Це ж я бізнесу заважаю. Якась бабця, що сиділа поруч і не знала усіх тонкощів цієї справи, почала обурюватися, мовляв “не хоче хлопець сідати, що ви причепилися до нього?!” Однак злодюжки не відчепилися. Мені урвався терпець і я “обмовився”, що панове гніваються на мене, бо я не дав їм пограбувати оту-ось дівчину. Заперечень, у принципі, не було. Люди нічого не зробили, нічого не сказали. Водій віз нас безпечно. Дівчина подякувала. Жіночка сказала, що теж бачила, що її хочуть пограбувати, тому відійшла. Хлопець і дівчина привселюдно почали з мене насміхатися, що я “такий молодець; а що мені з того буде? Дістану медаль з буряка… і взагалі їдь у свою Америку…” Я був трохи на запалі, відговорював щось там про повагу до себе, про порядність і ще різні абстракції, які товаришам були чужі і незрозумілі. Одна старша пані сказала мені, щоб я був мудріший, і не вівся на те, що вони мене дражнять. Я погодився.

Маршрутка зупинилася на зупинці, пара вийшла. Їдемо далі. Все “гаразд”. Мені кажуть, щоб я більше так не робив, бо це небезпечно. Мене це дратує. Виходжу у потрібному мені місці. Думаю: “чого це мені у Америку їхати?”

 

Таке враження, що в Україні є 3 моральні групи людей. Хай ніхто не ображається на формулювання. Просто нічого кращого для означення цієї ідеї придумати не зміг. Та й не надто ламав собі голову, чесно кажучи. Отож, перша група – це моральні покручі, що, таке враження, мають більшість людей за ніщо, деяких за щось, а себе – за все. Цікаво, що вони є як і у владі, так і “в низах”, так може й ще у інших прошарках. Якщо узяти за аксіому припущення, що влада хоче випхати розумніших, успішніших, моральніших, чесніших людей геть з України, а інших тупо використовувати і робити з ними все, що завгодно – то тут усе більш-менш зрозуміло. Але те, що й дрібні злодюжки цього хочуть – це для мене відкриття. Мабуть тому, що я ніколи про це не замислювався. Зрештою, що тут дивного: для них добре, коли всі бачать злочин, але мовчать. Так само, як добре владі, коли люди бачать державні перевороти у парламенті, узурпацію влади, тиск на ЗМІ, Межиріччя та інше, але мовчать.

Друга група – це маса, яка мовчить. Вона говорить: “що за люди?” лише тоді, коли біда станеться із кимось із них. Тут більше нема про що говорити. Є одне слово – апатія (звісно, що вона зумовлена інколи страхом чи ще чимось).

Третя група – “диваки”, яким НЕ байдуже. Які протестують, лізуть за паркани, тратять здоров’я, втручаються у несправедливість, відганяють п’яних дядьків від малих дівчат; вони НЕ ХОЧУТЬ їхати із цієї дурнуватої країни, бо вони її ЛЮБЛЯТЬ.

 

Маркіян Прохасько